Аграрій Божою милістю

10 October, Розділ Агрополітика, переглядів 7 899

У Києві відбувся прем’єрний показ документального фільму «Материнське поле», присвячений світлій пам’яті Віри Опанасівни Найдьонової. Його презентували Союз молодих кінематографістів України та продюсерський центр Олександра Пушкіна. Благодійний показ цього фільму планується у Житомирі, Рівному, Луцьку, Львові, Тернополі, Івано-Франківську, Чернівцях, Хмельницькому, Вінниці, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Запоріжжі, Дніпрі, Харкові, а також на «Першому Національному» телеканалі.

Життєве кредо цієї працьовитої, мужньої, талановитої жінки вкладається в глибокий, місткий вислів: «Призначення людини – творити Добро на тій землі, де ти живеш, любити людей і жити для них». І вона його творила власними руками - щомиті, щогодини, щодня.

Віра Опанасівна – Герой України, непересічна особистість, аграрій, як кажуть, від Бога. Вона понад 30 років беззмінно очолювала державне підприємство «Дослідне господарство «Асканійське» Асканійської державної сільськогосподарської дослідної станції Інституту зрошуваного землеробства НААН, що на Херсонщині. За цей час зуміла створити рай на цій землі, у селі Тавричанка.

І цей рукотворний рай став їй своєрідним пам’ятником, уособленням невтомної праці, велетенської людської енергії і жертовності.

…Вдивляючись у кадр за кадром, ми потрапляємо в Тавричанку, у віддалене таврійське село, і бачимо його чистим, красивим, затишним. Таким, у якому хочеться жити і нікуди з нього не їхати в світи, не тікати, як це відбувається у нашій країні зазвичай, а зливатися з ним в одне ціле, занурюючись у повсякденні турботи. І робити це із радістю та молодечим завзяттям.

Здається, що ми немов із Вірою Опанасівною беремо участь у робочій нараді зі спеціалістами господарства «Асканійське», чуємо її спокійний упевнений голос і водночас відчуваємо ту силу, яка йде від неї. А звідки вона її черпала? З любові до цієї ж землі, яку не дала розпаювати, а зберегла і перетворила на оазу.

Зйомки, зроблені квадрокоптером (фільмував її син Віктор), тому підтвердження. Вони вражають: глибинна краса полів, їх масштаб, розмаїття і багатство відкривають нам очі на наші справжні цінності, якими Господь нагородив Україну. Так, це земля і люди. І земля в житті Віри Опанасівни, так само як і люди, котрі працювали пліч-о-пліч із нею, поєднувалися в одне нерозривне ціле, яке й становило весь зміст її земного буття.

Як воно, коли за життя стаєш легендою?.. А Віра Найдьонова – справді легенда. Інакше і не назвеш її, адже вона доклала чимало зусиль, щоб Тавричанка перетворилася на територію краси. Краси не якоїсь абстрактної, поверхової, хвилинно-мінливої, а справжньої, непідробної, із людським обличчям.

Господарство ж, яким керувала Віра Опанасівна стільки часу, стало справді процвітаючим, у ньому втілені новітні аграрні технології. Не для показухи, не для того, аби сюди їздили сотні делегацій (а вони таки їздили!), а щоб розвиватися, примножувати свої надбання - знову ж таки – для людей. Найдьонова доклала чимало сили та енергії, щоб запрацювала Асканійська державна сільськогосподарська дослідна станція, де працюють науковці й виховуються аспіранти. З останніх надбань - лабораторія фітопатології та метеостанція: усе має бути під контролем. Процеси налагоджені, технологічно вивірені, без зайвої метушні. Статечно і з душею.

В її «Асканійському» кожен має роботу, власний дім, може спокійно планувати своє життя – народжувати дітей, ростити їх, виховувати в комфортному дитсадку, навчати у гарній школі, гартувати фізично на прекрасно обладнаному спортмайданчику, разом з іншими розвивати духовно, святкувати спільно різні свята. І головне - бути впевненим у завтрашньому дні.

Про це й розповідали з екрану її односельці – зі спокійною селянською гідністю, яка проймає до серця. Вони були щирими – бо все те правда, а правда нещирою не буває.

Розповідала і сама Віра Опанасівна. Вона згадувала дитинство, батьків, молодість – з душею, але без зайвих емоцій. Вони непотрібні, ці емоції, вони заважають вслухатися у плин того, що називається життєдайним джерелом життя. Здавалося, все буденно: жила, працювала. Але дбала жінка про велику віддачу – від себе й підлеглих.

Про неї говорили її колеги – відомі аграрії, керівники підприємств, академіки (до речі, Віра Опанасівна й сама була почесним академіком НААН) – і ми розуміли, якою сильною і мудрою була ця жінка, котра взяла на свої плечі шалену відповідальність. І не тягарем важким стала ця ноша, а великою справою всього її життя.

Звідки ж черпала вона силу? «Бог, сім'я і діти – для мене це святе і найдорожче. Звідти й наснага, енергія», - казала вона.

А ще вона вміла дякувати: «Ніколи не втрачайте можливості сердечно подякувати людині за її сумлінність і працю – це моя порада керівникам-початківцям». Віра Опанасівна дотримувалася цього правила. Не боялася вибачитися, коли десь була неправа, і завжди намагалася бути справедливою: «У моєму характері все присутнє… Я вірю людям і прагну бути милосердною. Найбільше я ціную порядність, доброту. У моїй родині всі були добрими. Але мати й батько, мабуть, найбільше. На жаль, батько не міг говорити, але Господь нагородив його такою добротою, що від неї ставало тепло навколо. І люди його любили. Він мав золоті руки».

Віра Найдьонова завжди була і берегинею своєї родини: в її домівці у злагоді й повазі уживалися разом три покоління – син Віктор, невістка Олена, онуки Владислав та Ігор.

Односельці з екрану розповіли такий курйоз: приїхали шановані гості до села, почали шукати дім Найдьонової. Проїхали раз вулицею, двічі. «А де ж будинок? - запитують здивовано, бо думали, що він двоповерховий, розкішний. А він - звичайний, не вирізняється з-поміж інших, навіть у декого кращі…

А ще Віра Найдьонова знайшла свою дорогу до Храму. Віра в Господа стала невід’ємною частиною її життя, наповнювала земне буття глибоким змістом. Її духовність оберталася великим милосердям: вона опікувалася монастирями, а в Тавричанці, завдяки її зусиллям, збудували гарну церкву. Всіляко допомагала Віра Опанасівна й військовим, задіяним нині в АТО…

Ще вона весь час училася, розвивалася, вдосконалювала себе і вміла змінювати свої погляди на природу речей загалом. Про це теж ідеться у фільмі.

Коли її не стало, а відійшла у Вічність Віра Опанасівна напередодні Воскресіння Христового (30 квітня 2016 р.), село Тавричанка наче завмерло. Втім, це була лише мить. Колектив «Асканійського», односельці, відчувши велику втрату, стали, як ніколи, єдиними і монолітними у прагненні продовжувати її справу.

Кінематографічний пам’ятник Вірі Найдьоновій – фільм «Материнське поле» - ще отримає належну оцінку суспільства. Бо він без прикрас розповідає нам, яким багатим, насиченим, нелегким і водночас прекрасним може бути життя людини, коли вона по-справжньому служить рідній землі.

Алла КОБИНЕЦЬ