Аграрний тиждень. Україна
» » » » Володимир Онука:"Хто хоче - той працює"
» » » » Володимир Онука:"Хто хоче - той працює"

    Володимир Онука:"Хто хоче - той працює"


    Володимир Онука: « Життя прожити – не поле перейти. Були б лише ці поля... Бо на початку 90-х, як знаємо, незалежність країни принесла із собою розруху.Особливо у села. «Все моє, все колгоспне» якось аж надто швидко стало перетворюватись на розвалені ферми, занедбані поля, а селяни, хто молодший, подались заробітчанами по близьких і далеких дорогах. Звісно, не всі, проте багато.

       Дав тоді початок відродженню сіл фермерський рух, якому, до слова, мало хто бажав добра. Бо за часів радянської влади були привчені: приватна власність – це погано, це загниваючий капіталізм. Та й про куркульство частіше стали згадувати. Десь хтось уже й палив скирти фермерів, шкодив полям...

      Ось у таких непростих умовах доводили в Кагарлицькому районі на Київщині, і найперше собі, що вони не зайві для села Ліщинка, одні із піонерів фермерського руху в Україні - молоде подружжя Володимир та Людмила Онуки. І довели! Бо із пуп’янку їхніх умілих старань на землі та біля худоби нині успішно діє у складі однієї із найпотужніших компаній України ПАТ «Миронівський хлібопродукт» відоме не лише в країні, але й за її межами, приватне акціонерне товариство «Агрофорт». Тут є чому повчитись початківцям аграрної справи і не лише. Та спочатку про вічне і нескорене – кохання.

     

    Половина мого успіху...  

    Власне фермерське господарство Володимир Онука створив у 1991 році, отримавшм в оренду із держземфонду 50 га землі за три кілометри від села Ліщинка.

    - Тоді не треба було мати лопату грошей, - пригадує, - щоб стати фермером. Достатньо було показати у райраді документи, що ти за фахом аграрій, і дочекатися, де тобі відповідна комісія виділить гектари. Це потім «ловці» за швидким збагаченням чи то зведенням маєтків кинулись у фермерство, намагаючись за будь-яку ціну заполучити землі. Тоді ж у фермери йшли звичайні люди, які розуміли, що таке селянська праця і скільки власних потів треба у неї вкласти, аби мати віддачу. Було велике бажання випробувати свої сили на практиці й у мене. Дружина Людмила Валентинівна підтримала. Нині, озираючись у ті роки, не раз кажу собі: дружина, із якою ми вже 27 літ разом, – це половина мого успіху, якщо не більше. Це мій оберіг у роботі, сімейному затишку. Я її інколи називаю декабристкою, бо, коли надумав стати фермером, не побоялась кинути столичне життя і з двома маленькими донечками податись за мною просто у поле. В усьому підтримувала, зрештою, як і зараз у статусі мого заступника в товаристві. Тому хочу їй ще раз сказати те, що казав 13 жовтня у день її народження: залишайся такою, як є для мене, для дорослих доньок Марії та Юлі, для нашої онучки Даринки. Здоров’я тобі та молодості, а я, ти знаєш, завжди поруч.

      В єднанні і спогади подружжя Онук. Від чого тоді, у 1991-му, відреклись? Обоє закінчили Українську сільгоспакадемію (зооінженерний факультет) і могли б усе життя присвятити викладацькій роботі. Що Володимир Володимирович і робив, закінчивши аспірантуру та працюючи асистентом на одній із кафедр академії по відгодівлі худоби. Жили у гуртожитській «малосімейці», радіючи двом маленьким донечкам. Проте настали часи бурхливих змін, а з ними з’явився шанс досягти більшого у житті. Хтось із колег тоді їздив із прасками та іншим крамом у Польщу, Румунію. Звали Володимира, бо зарплати науковців були мізерними, аби на них прогодувати сім’ї. Онуці не по душі була така торгівля. Тож вирішив займатись реальним виробництвом. Так і опинився у Ліщинці. Допоки будували в полі на виділених землях хату – жили у полі, у вагончику. В школу дітей із свого «хутора» возили по бездоріжжю трактором. Іншого виходу не було. Але ж за легким життям в село і не їхали, знали, на що йдуть.

              Класика фермерства – на канадських полях  

    На своєму обійсті хочеться працювати, коли є азарт до цього. Робота на себе для Володимира і Людмили хоч і була тяжкою, але в радість. Знання, набуті в академії, застосовували на практиці, експериментували, засіваючи і доглядаючи поля, особисто підбирали раціони годівлі для худоби, яку завели, звівши ферму. Довго нікого не наймали у поміч, бо хотілося все робити самим.

    - Що б хто не заперечував, а я був і залишаюсь глибоко переконаним: лише праця на себе найефективніша, - продовжує розмову Володимир Володимирович. - Колгоспи це довели: людина робить на колгоспному полі, а подумки - на власному городі. Де що «не так» лежить у колгоспі – обов’язково під пахву і додому. Навіть у клуб багато хто ходив, як те всенародно відомо, із мішками, щоб потім поночі того ж силосу вкрасти у колгоспі. Та й після ліквідації колгоспів не німці, вибачайте, чи ще хтось, а часто саме місцеві розкрадали колективне добро. Тому, вважаю, фермерський рух в Україні не стільки навіть порятував села від розрухи, як показав селянам, що треба нарешті вчитись працювати на самих себе. За такими, як ми, потім з’явилося чимало фермерів. Лише у Кагарлицькому районі їх зараз до сотні. Багатьох поважаю за працю, надто тих, хто не зазирав у кишеню держави, а поступово робив себе і свій бізнес. Ліквідуй їх – голі села залишаться, земля заросте бур’янами. А оті селянські кооперативи, які вже рік зі столиці дехто нав’язує створювати, вважаю, погоди на селі не зроблять. Ні, можливо, десь вони і будуть, але у багатьох селах нині більшість по хатах – пенсіонери, хтось на заробітках, а хтось і спивається. Та й у багатьох випадках люди не цінують пайову землю, бо легко, «на шару», дісталась. Знаю не одне село, де, дайте лише мені великий мішок грошей, я до вечора у півсела скуплю землю. А на ранок прибіжить половина села до іншої і кричатиме: «Йдіть бігом, продавайте, а то гроші у нього скінчаться!» Кажу, як є. Тож із кого створювати кооперативи, і хто такі наважиться інвестувати? Адже без техніки, ферм та багато чого іншого «колгосп» не відродиш. Та й для чого на руїнах по-новому городити тин, коли давно вже є готова класика для наслідування, із якої я, до речі, особисто почерпнув немало практичного, подорожуючи по закордонах, – це успішний досвід ведення фермерства в Америці, Канаді. Там, що суттєве, фермерів усіляко підтримує держава, а у нас «як завжди». Проте хто хоче і вміє – той, звичайно, працює.

                «Агрофорт» пропонує ексклюзив: п’ємонтез!

    Хто вміє, той не лише працює, але й досягає успіхів. Із 50 га фермерське господарство Володимира Онуки поступово розрослось до 800 га, а нині у статусі ПрАТ «Агрофорт» обробляє близько 14 тис. га ріллі.

    - Де хто не справляється по селах із землями – «беремо на буксир і тягнемо» далі, - каже В. В. Онука. –Тож зараз орендуємо землі у багатьох селах Кагарлицького, Ставищенського, Рокитнянського, Таращанського районів на Київщині, в Оратівському районі Вінницької області. Основними напрямками діяльності є вирощування зернових та технологічних культур, виробництво молока та відгодівля великої рогатої худоби м’ясних порід. Маємо, сказати б так, й ексклюзивну спеціалізацію, якою мало хто серйозно займається в Україні, – розводимо племінних тварин м’ясних порід. М’ясне скотарство на цей час у нас представлене племзаводом волинської м’ясної породи, племрепродукторами породи шароле, української м’ясної, герефордської, симентальської та п’ємонтезької. До речі, в Україні лише у нас корови та бугаї породи п’ємонтез. На всі породи є попит, у тому числі дещо експортується, скажімо, до Азербайджану, та ми поки що цей процес стримуємо, бо важливіша генетична робота. Також не ставимо собі за мету реалізувати у надмірних обсягах яловичину, бо на рівні держави хороший стейк у закупівлі чомусь коштує як звичайне м’ясо, та ж свинина. Безперечно, тут грає свою роль низька платоспроможність більшості населення, яке часто віддає перевагу дешевшій курятині. Але ж не завжди будемо бідні, тому що дурні? Колись і стейк, вірю в це, себе виправдає. Тим часом наголос зробили на селекції в рослинництві, яка для нас вбачається досить перспективною. Адже порядок має бути і на полях.

    На глобальне потепління, варто тут додати до слів Володимира Володимировича, в «Агрофорті» нарікань не почуєш. Бо за будь-якої погоди щорічно у товаристві чи не найкращі показники урожайності у Кагарлицькому районі, та й на Київщині. Не відстають і по надоях молока. Щоб поліпшити умови на фермах сучасними технологіями – взялись за їх реконструкцію. А для племінної м’ясної худоби продовжують додавати нові «курорти» - пахучі трав’янисті балки для випасів. Пайовики охоче віддають в оренду товариству такі нерозорані шматки землі, як і ріллю, бо знають, що матимуть взамін хорошу плату за паї. Шанують робочі місця і ті, хто тут працює. При тому у команді не просто професіонали, а, подібно Володимиру Володимировичу, фанати своєї справи, котрі поділяють думку свого директора, що досягає успіху лише той, хто сповна віддається роботі, надто не переймаючись фінансовими питаннями. Бо вигода працелюбів завжди наздоганяє... Тож зовсім не випадково, що товариство - на шляху створення одного із найпотужніших по племсправі підприємств в Україні. Чимало нагород за здобутки у праці це яскраво підтверджують. Зокрема, у кандидата сільськогосподарських наук В. В. Онуки серед відзнак срібна медаль ВДНГ СРСР, медаль «За працю та звитягу», Почесна грамота Мінагропроду України. Також товариство проводить велику благодійну роботу: під опікою у нього шість шкіл, ще надається фінансова допомога сільрадам, ФАПам, дитсадкам, будинкам культури на тих територіях, де орендуються землі. Як депутат Київської облради, Володимир Онука активно втручається у соціальний розвиток області, допомагає фінансово сиротинцям, тим людям, які дійсно потребують цього. Не випадково відгуки про нього, як про досить благородну, високої честі та справедливу у вирішенні проблем людину. А гортаючи корпоративний часопис товариства, де шеф-редактором, до слова, Людмила Онука, відкрили для себе ще одну рису ії чоловіка, яка до душі, тепер знаємо, і його родині, і його трудовій команді: Володимир Володимирович ще й великий оптиміст і романтик. Захоплено може говорити про те, які казочки для онуки підібрав у своєму комп’ютері, про свій сад-виноград, про найвірніших кавказьких вівчарок, про коня (а, справедливіше, кобилу) Палестину, про Володимира Висоцького, без пісень якого не уявити корпоративні поїздки взимку у гори, аби провести там час на лижах, біля вогнища, просто у веселій та дружній компанії і набратись сил для нових буднів. Тому що:

    «Внизу не встретишь, как не тянись,

    За всю свою счастливую жизнь

    Десятой доли таких красот и чудес!»

    Цінує Володимир Онука і чоловічу дружбу, поважає тих, з ким воістину примножує славу аграрної галузі України. Із його слів: «У голови правління ПАТ «Миронівський хлібопродукт» Юрія Косюка треба вчитись, вчитись і ще раз вчитись. А його першого заступника Юрія Мельника, професіонала вищого ґатунку, розумію із півслова. Тож із однодумцями за честь працювати».

    Втім, хочеться завершити оповідь все ж іншим і, наперекір осіннім холодам на дворі, теплим, березневим. Гортаючи разом із Людмилою Валентинівною корпоративний часопис за березень 2010 року, побачили на першій сторінці дуже хороше фото (виявилось – її улюблене): по зораному полю, зігрітому вранішнім сонцем, йде її чоловік. Хода швидка, ділова. Бо життя йому прожити так випало, щоб не одне, а сотні полів пройшов. І не випадковим перехожим, а, дійсно, справжнім господарем на щедрих українських чорноземах. Коли до них по-людськи. Що чесно, по-хліборобськи, і робить.

     

     

     

     

     


          Валентина ПИСЬМЕННА,  Фото Наталії ЧЕРЕШИНСЬКОЇ





    Схожі новини
  • №33-34 (274)
  • Відзначили кращих учнів та вчителів своїх підшефних шкіл
  • Візитери з Франції
  • Піраміди зачекались на... «сажотрусів»
  • Світанок київський - у Королівці

  • Додати комментар
    reload, if the code cannot be seen

    Забороняється використовувати не нормативну лексику, принижувати інших користувачів, розміщувати посилання на сторонні сайти, та додавати рекламу в коментарях.

Володимир Онука:"Хто хоче - той працює"


Володимир Онука: « Життя прожити – не поле перейти. Були б лише ці поля... Бо на початку 90-х, як знаємо, незалежність країни принесла із собою розруху.Особливо у села. «Все моє, все колгоспне» якось аж надто швидко стало перетворюватись на розвалені ферми, занедбані поля, а селяни, хто молодший, подались заробітчанами по близьких і далеких дорогах. Звісно, не всі, проте багато.

   Дав тоді початок відродженню сіл фермерський рух, якому, до слова, мало хто бажав добра. Бо за часів радянської влади були привчені: приватна власність – це погано, це загниваючий капіталізм. Та й про куркульство частіше стали згадувати. Десь хтось уже й палив скирти фермерів, шкодив полям...

  Ось у таких непростих умовах доводили в Кагарлицькому районі на Київщині, і найперше собі, що вони не зайві для села Ліщинка, одні із піонерів фермерського руху в Україні - молоде подружжя Володимир та Людмила Онуки. І довели! Бо із пуп’янку їхніх умілих старань на землі та біля худоби нині успішно діє у складі однієї із найпотужніших компаній України ПАТ «Миронівський хлібопродукт» відоме не лише в країні, але й за її межами, приватне акціонерне товариство «Агрофорт». Тут є чому повчитись початківцям аграрної справи і не лише. Та спочатку про вічне і нескорене – кохання.

 

Половина мого успіху...  

Власне фермерське господарство Володимир Онука створив у 1991 році, отримавшм в оренду із держземфонду 50 га землі за три кілометри від села Ліщинка.

- Тоді не треба було мати лопату грошей, - пригадує, - щоб стати фермером. Достатньо було показати у райраді документи, що ти за фахом аграрій, і дочекатися, де тобі відповідна комісія виділить гектари. Це потім «ловці» за швидким збагаченням чи то зведенням маєтків кинулись у фермерство, намагаючись за будь-яку ціну заполучити землі. Тоді ж у фермери йшли звичайні люди, які розуміли, що таке селянська праця і скільки власних потів треба у неї вкласти, аби мати віддачу. Було велике бажання випробувати свої сили на практиці й у мене. Дружина Людмила Валентинівна підтримала. Нині, озираючись у ті роки, не раз кажу собі: дружина, із якою ми вже 27 літ разом, – це половина мого успіху, якщо не більше. Це мій оберіг у роботі, сімейному затишку. Я її інколи називаю декабристкою, бо, коли надумав стати фермером, не побоялась кинути столичне життя і з двома маленькими донечками податись за мною просто у поле. В усьому підтримувала, зрештою, як і зараз у статусі мого заступника в товаристві. Тому хочу їй ще раз сказати те, що казав 13 жовтня у день її народження: залишайся такою, як є для мене, для дорослих доньок Марії та Юлі, для нашої онучки Даринки. Здоров’я тобі та молодості, а я, ти знаєш, завжди поруч.

  В єднанні і спогади подружжя Онук. Від чого тоді, у 1991-му, відреклись? Обоє закінчили Українську сільгоспакадемію (зооінженерний факультет) і могли б усе життя присвятити викладацькій роботі. Що Володимир Володимирович і робив, закінчивши аспірантуру та працюючи асистентом на одній із кафедр академії по відгодівлі худоби. Жили у гуртожитській «малосімейці», радіючи двом маленьким донечкам. Проте настали часи бурхливих змін, а з ними з’явився шанс досягти більшого у житті. Хтось із колег тоді їздив із прасками та іншим крамом у Польщу, Румунію. Звали Володимира, бо зарплати науковців були мізерними, аби на них прогодувати сім’ї. Онуці не по душі була така торгівля. Тож вирішив займатись реальним виробництвом. Так і опинився у Ліщинці. Допоки будували в полі на виділених землях хату – жили у полі, у вагончику. В школу дітей із свого «хутора» возили по бездоріжжю трактором. Іншого виходу не було. Але ж за легким життям в село і не їхали, знали, на що йдуть.

          Класика фермерства – на канадських полях  

На своєму обійсті хочеться працювати, коли є азарт до цього. Робота на себе для Володимира і Людмили хоч і була тяжкою, але в радість. Знання, набуті в академії, застосовували на практиці, експериментували, засіваючи і доглядаючи поля, особисто підбирали раціони годівлі для худоби, яку завели, звівши ферму. Довго нікого не наймали у поміч, бо хотілося все робити самим.

- Що б хто не заперечував, а я був і залишаюсь глибоко переконаним: лише праця на себе найефективніша, - продовжує розмову Володимир Володимирович. - Колгоспи це довели: людина робить на колгоспному полі, а подумки - на власному городі. Де що «не так» лежить у колгоспі – обов’язково під пахву і додому. Навіть у клуб багато хто ходив, як те всенародно відомо, із мішками, щоб потім поночі того ж силосу вкрасти у колгоспі. Та й після ліквідації колгоспів не німці, вибачайте, чи ще хтось, а часто саме місцеві розкрадали колективне добро. Тому, вважаю, фермерський рух в Україні не стільки навіть порятував села від розрухи, як показав селянам, що треба нарешті вчитись працювати на самих себе. За такими, як ми, потім з’явилося чимало фермерів. Лише у Кагарлицькому районі їх зараз до сотні. Багатьох поважаю за працю, надто тих, хто не зазирав у кишеню держави, а поступово робив себе і свій бізнес. Ліквідуй їх – голі села залишаться, земля заросте бур’янами. А оті селянські кооперативи, які вже рік зі столиці дехто нав’язує створювати, вважаю, погоди на селі не зроблять. Ні, можливо, десь вони і будуть, але у багатьох селах нині більшість по хатах – пенсіонери, хтось на заробітках, а хтось і спивається. Та й у багатьох випадках люди не цінують пайову землю, бо легко, «на шару», дісталась. Знаю не одне село, де, дайте лише мені великий мішок грошей, я до вечора у півсела скуплю землю. А на ранок прибіжить половина села до іншої і кричатиме: «Йдіть бігом, продавайте, а то гроші у нього скінчаться!» Кажу, як є. Тож із кого створювати кооперативи, і хто такі наважиться інвестувати? Адже без техніки, ферм та багато чого іншого «колгосп» не відродиш. Та й для чого на руїнах по-новому городити тин, коли давно вже є готова класика для наслідування, із якої я, до речі, особисто почерпнув немало практичного, подорожуючи по закордонах, – це успішний досвід ведення фермерства в Америці, Канаді. Там, що суттєве, фермерів усіляко підтримує держава, а у нас «як завжди». Проте хто хоче і вміє – той, звичайно, працює.

            «Агрофорт» пропонує ексклюзив: п’ємонтез!

Хто вміє, той не лише працює, але й досягає успіхів. Із 50 га фермерське господарство Володимира Онуки поступово розрослось до 800 га, а нині у статусі ПрАТ «Агрофорт» обробляє близько 14 тис. га ріллі.

- Де хто не справляється по селах із землями – «беремо на буксир і тягнемо» далі, - каже В. В. Онука. –Тож зараз орендуємо землі у багатьох селах Кагарлицького, Ставищенського, Рокитнянського, Таращанського районів на Київщині, в Оратівському районі Вінницької області. Основними напрямками діяльності є вирощування зернових та технологічних культур, виробництво молока та відгодівля великої рогатої худоби м’ясних порід. Маємо, сказати б так, й ексклюзивну спеціалізацію, якою мало хто серйозно займається в Україні, – розводимо племінних тварин м’ясних порід. М’ясне скотарство на цей час у нас представлене племзаводом волинської м’ясної породи, племрепродукторами породи шароле, української м’ясної, герефордської, симентальської та п’ємонтезької. До речі, в Україні лише у нас корови та бугаї породи п’ємонтез. На всі породи є попит, у тому числі дещо експортується, скажімо, до Азербайджану, та ми поки що цей процес стримуємо, бо важливіша генетична робота. Також не ставимо собі за мету реалізувати у надмірних обсягах яловичину, бо на рівні держави хороший стейк у закупівлі чомусь коштує як звичайне м’ясо, та ж свинина. Безперечно, тут грає свою роль низька платоспроможність більшості населення, яке часто віддає перевагу дешевшій курятині. Але ж не завжди будемо бідні, тому що дурні? Колись і стейк, вірю в це, себе виправдає. Тим часом наголос зробили на селекції в рослинництві, яка для нас вбачається досить перспективною. Адже порядок має бути і на полях.

На глобальне потепління, варто тут додати до слів Володимира Володимировича, в «Агрофорті» нарікань не почуєш. Бо за будь-якої погоди щорічно у товаристві чи не найкращі показники урожайності у Кагарлицькому районі, та й на Київщині. Не відстають і по надоях молока. Щоб поліпшити умови на фермах сучасними технологіями – взялись за їх реконструкцію. А для племінної м’ясної худоби продовжують додавати нові «курорти» - пахучі трав’янисті балки для випасів. Пайовики охоче віддають в оренду товариству такі нерозорані шматки землі, як і ріллю, бо знають, що матимуть взамін хорошу плату за паї. Шанують робочі місця і ті, хто тут працює. При тому у команді не просто професіонали, а, подібно Володимиру Володимировичу, фанати своєї справи, котрі поділяють думку свого директора, що досягає успіху лише той, хто сповна віддається роботі, надто не переймаючись фінансовими питаннями. Бо вигода працелюбів завжди наздоганяє... Тож зовсім не випадково, що товариство - на шляху створення одного із найпотужніших по племсправі підприємств в Україні. Чимало нагород за здобутки у праці це яскраво підтверджують. Зокрема, у кандидата сільськогосподарських наук В. В. Онуки серед відзнак срібна медаль ВДНГ СРСР, медаль «За працю та звитягу», Почесна грамота Мінагропроду України. Також товариство проводить велику благодійну роботу: під опікою у нього шість шкіл, ще надається фінансова допомога сільрадам, ФАПам, дитсадкам, будинкам культури на тих територіях, де орендуються землі. Як депутат Київської облради, Володимир Онука активно втручається у соціальний розвиток області, допомагає фінансово сиротинцям, тим людям, які дійсно потребують цього. Не випадково відгуки про нього, як про досить благородну, високої честі та справедливу у вирішенні проблем людину. А гортаючи корпоративний часопис товариства, де шеф-редактором, до слова, Людмила Онука, відкрили для себе ще одну рису ії чоловіка, яка до душі, тепер знаємо, і його родині, і його трудовій команді: Володимир Володимирович ще й великий оптиміст і романтик. Захоплено може говорити про те, які казочки для онуки підібрав у своєму комп’ютері, про свій сад-виноград, про найвірніших кавказьких вівчарок, про коня (а, справедливіше, кобилу) Палестину, про Володимира Висоцького, без пісень якого не уявити корпоративні поїздки взимку у гори, аби провести там час на лижах, біля вогнища, просто у веселій та дружній компанії і набратись сил для нових буднів. Тому що:

«Внизу не встретишь, как не тянись,

За всю свою счастливую жизнь

Десятой доли таких красот и чудес!»

Цінує Володимир Онука і чоловічу дружбу, поважає тих, з ким воістину примножує славу аграрної галузі України. Із його слів: «У голови правління ПАТ «Миронівський хлібопродукт» Юрія Косюка треба вчитись, вчитись і ще раз вчитись. А його першого заступника Юрія Мельника, професіонала вищого ґатунку, розумію із півслова. Тож із однодумцями за честь працювати».

Втім, хочеться завершити оповідь все ж іншим і, наперекір осіннім холодам на дворі, теплим, березневим. Гортаючи разом із Людмилою Валентинівною корпоративний часопис за березень 2010 року, побачили на першій сторінці дуже хороше фото (виявилось – її улюблене): по зораному полю, зігрітому вранішнім сонцем, йде її чоловік. Хода швидка, ділова. Бо життя йому прожити так випало, щоб не одне, а сотні полів пройшов. І не випадковим перехожим, а, дійсно, справжнім господарем на щедрих українських чорноземах. Коли до них по-людськи. Що чесно, по-хліборобськи, і робить.

 

 

 

 

 


      Валентина ПИСЬМЕННА,  Фото Наталії ЧЕРЕШИНСЬКОЇ





Схожі новини
  • №33-34 (274)
  • Відзначили кращих учнів та вчителів своїх підшефних шкіл
  • Візитери з Франції
  • Піраміди зачекались на... «сажотрусів»
  • Світанок київський - у Королівці

  • Додати комментар
    reload, if the code cannot be seen

    Забороняється використовувати не нормативну лексику, принижувати інших користувачів, розміщувати посилання на сторонні сайти, та додавати рекламу в коментарях.