КРЕДИТНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ CІЛЬГОСПВИРОБНИКІВ

20 March, Розділ Аналітика, переглядів 5 621

Технологія. Кредитні відносини мають свої особливості в кожній галузі. Але найяскравіше вони проявляються у кредитуванні підприємств агропромислового комплексу. Проблемам методичного та нормативного забезпечення кредитування сільськогосподарських товаровиробників присвячено досить багато публікацій. Проте питання технології кредитування, кредитного процесу все ще висвітлені недостатньо. Сподіваємося, що даний цикл статей сприятиме роботі керівників сільськогосподарських підприємств та їхніх фінансово-бухгалтерських служб.

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ КРЕДИТУВАННЯ. Чи не найважливішу роль у стимулюванні відтворювальних процесів в економіці відіграє кредит як головне джерело забезпечення грошовими ресурсами поточної господарської діяльності підприємств, незалежно від форми власності та сфери господарювання. Кредит прискорює процес відтворення на всіх етапах виробництва, розподілу, обміну, споживання. За його рахунок формуються основні фонди та обігові кошти, здійснюються розрахунки між товаровиробниками, збільшується обсяг грошової маси в обігу. Саме цим пояснюється широке використання кредиту в наш час.
Об'єктивна необхідність кредиту в умовах ринкової економіки зумовлюється закономірностями обігу капіталу у процесі розширеного відтворення і пов'язана з особливостями кругообігу індивідуальних капіталів. Для нормального функціонування виробничого процесу суб'єкт господарювання повинен мати необхідні запаси, що створюються його власними коштами. Однак через різні обставини, специфічні для кожного суб'єкта господарювання (сезонність та характер виробництва, умови постачання матеріалів та сировини, тривалість робочого періоду тощо), потреба в оборотних коштах може раптово зростати, що й зумовлює необхідність одержання кредиту. За рахунок кредиту покривається здебільшого лише різниця між загальною потребою в оборотних коштах і наявними в розпорядженні суб'єкта господарювання власними коштами. Отже, кредит виступає як балансуюче джерело формування оборотних фондів і забезпечує нормальні умови господарської діяльності.

ВИЗНАЧЕННЯ КРЕДИТУ. Національний банк України визначає кредит як позичковий капітал банку в грошовій формі, що передається в тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, терміновості, платності та цільового характеру.
Кредит забезпечує трансформацію грошового капіталу в позичковий та відображає стосунки між кредиторами й позичальниками. Ці сторони називаються суб'єктами кредитних відносин, а ті матеріальні цінності (проекти, цільові програми), щодо яких укладається кредитна угода, – об'єктами кредиту.
Кредитор – суб'єкт кредитних відносин, який надає кошти іншому суб'єктові господарської діяльності у тимчасове користування. Кредитором може бути юридична чи фізична особа, у розпорядженні якої є тимчасово вільні кошти.
Позичальник – суб'єкт кредитних відносин, який отримав у тимчасове користування кошти на умовах повернення в обумовлений термін та оплати. Позичальником може бути юридична чи фізична особа, якій бракує власного капіталу. Економічна роль і місце позичальника в кредитній операції відрізняються від ролі й місця кредитора. Позичальник, передовсім, не стає власником позичених йому коштів, він реалізує лише право тимчасового користування ними. Власником позичкового капіталу залишається кредитор.

БРАТИ ЧИ НЕ БРАТИ. Перш ніж отримувати кредит, позичальник повинен упевнитися в його необхідності. Потреба в позичкових коштах, враховуючи аналіз кругообігу обігових коштів, виникає внаслідок внутрішніх і зовнішніх факторів. До зовнішніх факторів відносять: наявність і темпи інфляції, що може призвести до знецінення власних коштів суб'єктів господарювання; стан економічного розвитку держави (спад або підйом); фінансову ситуацію в державі; інвестиційний клімат; структурну збалансованість економіки; платоспроможність економічних суб'єктів; форс-мажорні обставини тощо. А до внутрішніх причин – ті, які пов'язані зі специфікою виробництва та реалізації продукції, а також з фінансово-економічною стратегією господарюючого суб'єкта.
Позичальник також повинен зважити на ризик порушення структури капіталу (це співвідношення власних та позикових джерел у структурі пасивів). Питання залучення кредитних ресурсів найкраще вирішувати за допомогою розрахунку показників, які дадуть змогу оцінити переваги та вади залучення позичкового та власного капіталу. Слід розрахувати, як вплине форма фінансування на рівень теперішньої і майбутньої платоспроможності підприємства. Доцільно при цьому розрахувати показник дюрації, який характеризує середній термін непогашеної заборгованості за основною сумою боргу та процентами. Також доцільно провести розрахунки: як вплине та чи інша форма фінансування на результати діяльності підприємства, на рівень його автономності і самостійності, на величину податкових платежів. Необхідно спрогнозувати зміну додаткових витрат, пов'язаних із залученням позичкового капіталу. Слід також врахувати об'єктивні обмеження, як-от: відсутність кредитного забезпечення, необхідного для залучення позичок, низький рівень кредитоспроможності, законодавчі обмеження щодо використання тієї чи іншої форми фінансування, договірні обмеження тощо.
Вдаючись до використання банківських кредитів, підприємства насамперед зважають на те, що кредит є мобільним джерелом фінансування, тобто за рахунок кредиту підприємство може швидко збільшити авансовані кошти відповідно до поточних потреб кругообігу.
У разі залучення кредитів постає надзвичайно важливе для підприємства питання: чи економічно доцільно залучати позичковий капітал у конкретній виробничій ситуації, що склалася на підприємстві. Обґрунтовану відповідь на це питання можна знайти, порівнявши норми прибутку на весь авансований капітал, що використовує підприємство у процесі виробництва, і процентну ставку за кредит. Якщо останній показник перевищує перший, то підприємству при інвестуванні економічно вигідніше орієнтуватися на власні кошти, не залучаючи при цьому позичкового капіталу. Якщо ж норма прибутку на авансований капітал вища від процентної ставки за кредит, то має місце зростання прибутку на одиницю власного капіталу, тобто підприємству стає економічно вигідно залучати позичковий капітал. Підприємства з однаковою загальною вартістю авансованого капіталу, але за різного співвідношення власного і позичкового капіталу, досягають різної прибутковості. Практично, в нинішніх умовах кредитування, перевага залучення більшої частки позичкового капіталу проявляється лише тоді, коли норма прибутку на весь авансований капітал становила 23% і перевищувала процентну ставку за кредит на 5 процентних пунктів (23-18). Тепер стає очевидним, що збільшення частки позичкового капіталу підвищує і ступінь ризику підприємства, оскільки при погіршенні кон'юнктури ринку така дія може призвести до істотного зниження прибутковості підприємства, а то й до його збитковості. Водночас при зростанні попиту і цін на сільськогосподарську продукцію, одержанні вищих врожаїв підприємства підвищують норму прибутку на весь авансований капітал, а отже, перетворюють позичковий капітал у позитивний фактор господарської діяльності.
Норма прибутку на власний капітал залежить від рентабельності авансового капіталу та від розміру ефекту, який отримує підприємство завдяки використанню позичкового капіталу. Цей ефект ще називають ефектом фінансового лівериджу. Рентабельність власного капіталу зростає лише тоді, коли рентабельність авансового капіталу перевищує процентну ставку за позичковий капітал. І навпаки, якщо ця різниця набирає від'ємного значення, рентабельність власного капіталу знижуватиметься. Можливий і такий варіант, коли рентабельність дорівнює позичковому проценту. За цих обставин залучення позичкового капіталу не вплине на рентабельність власного капіталу. Тоді закономірно виникає питання: чи доцільно підприємству залучати позичковий капітал, коли наперед відомо, що така дія не забезпечить одержання додаткового ефекту у формі прибутку. Відповідь на це питання у більшості випадків буде позитивною, оскільки таке залучення дає змогу збільшити масштаби виробництва і створити додаткові робочі місця. Більше того, за умови, що позичковий капітал був направлений на капіталовкладення, після повернення позички весь прибуток, який раніше спрямовувався на виплату процентів, залишатиметься у розпорядженні підприємства. Отже, зростатимуть його фінансові можливості й добробут працівників і власників. Але необхідно звернути увагу на таку обставину. Незважаючи на ґрунтовні докази доцільності застосування цього критерію, все ж він не завжди може служити єдиною підставою для прийняття рішення про залучення позичкового капіталу. Це пояснюється тим, що, застосувавши цей критерій, ми не враховували такий важливий аспект господарської діяльності, як втрати (збитки) від вимушеного нездійснення підприємством певних господарських операцій через відсутність у нього необхідних ресурсів (коштів). Цілком вірогідно, що може скластися така виробнича ситуація в умовах дефіциту ресурсів, коли підприємству стає економічно вигідно скористатися позичковим капіталом навіть тоді, коли це призведе до зниження норми прибутку на його власний, а отже, й на авансовий капітал. У цій ситуації вирішують залучати позичковий капітал тоді, коли втрати від нездійснення господарських операцій будуть більшими, ніж від залучення позичкового капіталу з вищою процентною ставкою порівняно з фактичною нормою прибутку на авансований капітал.

Олена ГУДЗЬ,
доцент НАУ, кандидат економічних наук, с.н.с. ННЦ (Інститут аграрної економіки)

Далі буде…