Подія у культурно-просвітницькому житті України

25 February, Розділ Новини, переглядів 5 652

Особисто досліджуючи більш як десять років історію започаткування, становлення й розвитку сільськогосподарської дослідної справи в Україні із застосування методів історико-наукового аналізу та біографістики, можу або берусь стверджувати, що в Україні по-справжньому державотворчими віхами стали три взаємодоповнюючі та еволюціонуючі події: заснування Полтавського дослідного поля у 1884 році, створення Харківської селекційної станції у 1908 році та великомасштабні обстеження ґрунтів України, починаючи з 1957 року.
Нещодавно перша і третя події отримали вітання від Української академії аграрних наук та Міністерства аграрної політики України. Відбулися урочистості в колективах, які є правонаступниками подій, а це Полтавський інститут АПВ ім. М.І. Вавилова та Харківський національний університет ім. В.В. Докучаєва разом із ННЦ «Інститут агрохімії та ґрунтознавства ім. О.Н. Соколовського» УААН.
Втім, загальнодержавного визнання цих подій, на жаль, не відбулося. Тому не хочеться, щоб без уваги з боку держави і політизованого суспільства пройшла і третя подія – сторіччя від дня створення правонаступника Харківської селекційної станції – Інституту рослинництва ім. В.Я. Юр’єва УААН.
Кращий дослідний інститут мережі УААН за своєю адаптацією до декларованої владою європейської інтеграції та глобалізації, безперечно, потребує з боку влади відповідних преференцій за зроблене стосовно основи основ майбутнього демократії – продовольчої безпеки. Бажання УААН та Мінагрополітики у межах власних можливостей зробити справжнє свято для працівників цієї славетної установи недостатньо. З боку виконавчої і законодавчої влади потрібна не тільки фінансова підтримка, а й повага суспільства.
Мені особисто прикро, що непомітно пройшов 2007 рік з його 90-річним ювілеєм тієї ж виконавчої та законодавчої влади і практично всіх перших основоположних міністерств, за винятком іноземних справ. Та й нинішній 2008 рік має таку ж дату стосовно заснування Національної академії наук України або академічної наукової думки взагалі. Якось і ця подія поки що залишається поза належною увагою можновладців. Таке удвічі прикро! Бо чим далі Україна просувається в роках державності, тим стає зрозумілішим, що найбільшими її здобутками, визнаними світовим співтовариством, є наука й освіта. На жаль, політичні баталії від виборів до виборів можуть знову, як і в 2007 році, все перевести у площину бажань непримхливих ювілярів. Тому потрібно змінювати ситуацію всім разом, притримуючись справжніх духовних цінностей цивілізованого формату провідних країн світу, про які чудово писали академіки Дмитро Лихачов і В’ячеслав Липинський. Перший стверджував, що «тільки та країна може існувати, що свою історію, і особливо здобутки, використовує для подальшого розвитку», а другий застерігав: «ніхто з нас не зробить націю, якщо ми самі нацією не захочемо бути».
У всі часи існування цивілізації на території сучасної України сільське господарство було і залишається провідною галуззю економіки. Мабуть, про Україну в Біблії написано: «Хто обробляє землю свою, той хлібом насичується, хто за марницею гониться, той позбавлений розуму». Істориками галузі доведено, що її розвиток на теренах нашої Вітчизни мав таку еволюційну послідовність. Перший етап – до Петра І, з низьким розвитком або фактичною відсутністю промислового розвитку, ізольованістю від розвинутих на той час європейських країн, постійними війнами із внутрішніми та зовнішніми ворогами, реальною відсутністю шляхів сполучень, величезною кількістю диких звірів, несприятливим кліматом. Із розвинутих галузей – бортове бджільництво та конярство.
Другий етап збігся, або, скоріше, почав свій відлік з особистих переконань Петра І щодо майбутнього країни. Через урядові рішення розпочалися реальні реформи. Завдячуючи їм почали вирощувати ячмінь у Сибіру, збирати врожаї косою, покращувати луківництво, розповсюджувати картоплю, кукурудзу, лікарські рослини, тютюн, розвивати вівчарство і конярство. Було скасовано внутрішню митницю, запроваджену Єлизаветою І. Засновувалися галузеві товариства, виставки, періодичні видання.
Третій етап тривав протягом 1861-1917 років із двома періодами. Початок другого характеризується прийняттям Столипінської реформи. При всіх інших позитивах він дав відлік тому, що ми сьогодні називаємо сільськогосподарською дослідною справою. Об’єднуючою рисою всіх трьох етапів було те, що успіхи техніки меншим чином впливали на розвиток, ніж в інших галузях промисловості, порівняно з грунтово-кліматичними та економіко-політичними факторами.
Четвертий етап характерний колективним веденням сільського господарства з плановою максимально політизованою організацією економіки. Своє закінчення цей етап розпочав у грудні 1999 року вже за часів незалежності України. Наступний, таким чином, розпочався з 2000 року й триває до сих пір. Його визначення потрібно узагальнити під тезу: адаптація ведення сільського господарства в межах декларованої виконавчою владою приватної власності на землю для потреб європейської інтеграції та світової глобалізації. До речі, багато в чому такий підхід на українських землях вже існував як до подій 1917 року, так і в роки перших сподівань української державності (1917-1920).
Доведено, що подальший розвиток аграрного сектору безпосередньо залежить від рівня його науково-освітнього забезпечення. Це стало зрозумілим після реформи 1861 року. За твердженням Д.М. Прянішнікова, ця реформа пробудила інтерес населення країни вивчати свої природні багатства, мати відповідні знання про них, що, в свою чергу, суттєво вплинуло на подальший розвиток вищої освіти взагалі та аграрної зокрема. Бажання мати власний якісний сільськогосподарський продукт посилилося в країні у 70-х роках позаминулого століття, коли нахлинув закордонний потік техніки й насіння, які здебільшого, як не дивно, не задовольняли потреб товаровиробників. Окрім того, через двадцять років після проведення реформи чисельність населення країни збільшилася на 28% і досягла 64 млн. осіб, що призвело до скорочення навантаження на одну десятину ріллі з 4,8 до 3,8 десятин.
Першими порушили питання, яке ми сьогодні трактуємо як продовольчу безпеку, провідні вітчизняні вчені й освітяни. Результатом стало створення у 1877 році при Головному ботанічному саді в Петербурзі першої загальнодержавної станції, як тоді казали, випробування насіння, на чолі з професором О.Ф. Баталіним. Вона, до речі, еволюціонуючи, існує у вигляді Ботанічного інституту РАН. В освітньому галузевому середовищі аналогічний орган створюється у 1881 році при кафедрі загального землеробства Петровської землеробської та лісової академії (нині Російський державний аграрний університет ім. К.А.Тімірязєва) на чолі з А.О. Фадєєвим (1849-1915). Трохи згодом, завдячуючи В.Р. Вільямсу, установи такого типу почали випробовувати і ґрунти.
Наведене доводить, що згадані події взаємопов’язані в еволюціонуючому поступі як для подальшого розвитку сільського господарства країни взагалі, так і його науково-освітнього забезпечення.

Віктор Вергунов,
директор Державної наукової
сільськогосподарської бібліотеки УААН