Аграрний тиждень. Україна
» » » Сльози самі котились по обличчю, і я аж ніяк їх не соромилась
» » » Сльози самі котились по обличчю, і я аж ніяк їх не соромилась

    Сльози самі котились по обличчю, і я аж ніяк їх не соромилась


    Сльози самі котились по обличчю, і я аж ніяк їх не соромилась. Міністр оборони Валерій Гелетей саме звернувся з вітанням до учасників АТО. Та його голос буквально потонув у шквалі аплодисментів: Київ вітав добровольців, одягнених просто з голочки, які одразу після військового параду мали вирушати на Схід. Туди, де нині у самому розпалі – неоголошена війна. Туди, де вже воюють сини моїх подруг, брати моїх друзів, чоловіки моїх колег…

    Безмежним болем у душі відгукнулись голоси «Піккардійської терції»: «Гей, пливе кача по Тисині…», і кілька символічних секунд мовчання здалися вічністю. Страшні зимові місяці немов постали перед очима. А ще – труни з першими загиблими й тіла убитих просто на землі. Посеред центру столиці країни. І море квітів, що їх принесли люди, висловлюючи свій незгасимий біль і вдячність за збережене життя. Ціною їхнього.

    Аж он Хрещатиком покотила військова техніка. Її міць і потужність викликала чергову порцію емоцій: сидячи у батька на плечах, маленький хлопчик кричав «Слава Україні!»; жінка поруч, така ж схвильована, як і я, потай стирала сльози; юнаки, поглядом супроводжуючи нові зразки ос, смерчів і градів, обмінювались майже компетентними думками. Чітко розуміючи, що всі ці смертоносні машини вже днями будуть задіяні в АТО, я вкотре подумала: «На одну маленьку людину, неважливо з якого боку, і стільки зброї? Чому, чому, чому одні створюють, а інші – руйнують? Що підштовхнуло нас до Вітчизняної війни 2014 року?»

    Переконана, відповідь ви знайдете. Якщо серйозно поміркуєте.

    Чимало років ми, українці, бездумно обирали собі керманичів. Хтось, як люди старшого покоління, все ще обдурений комуністичною пропагандою, голосував не за комуністів, а за «совок», бо там було краще. Молодь, нехай і не вся, отримавши новітні комп’ютерні іграшки, часто була інфантильною: «Навіщо мені ті вибори?» Суспільство поступово деградувало, одурманене вседозволеністю. А в підсумку? Лише 23 роки – і розорена країна. А з листопада 2013-го - спочатку революція, а згодом і війна. Не комп’ютерні, справжні. Зі смертями, розпачем і страхом. На Донбасі – ще й з ненавистю.

    25 серпня Петро Порошенко, оголошуючи дату нових виборів, говорив про люстрацію влади. Це слово (від лат. lustrum) має кілька понять: описи державних маєтків; очищення через жертвоприношення на захист від хвороб та інших бід; заборона функціонерам високого рангу, які скомпрометували себе, протягом певного часу займати посади в державному апараті, балотуватись у представницькі органи, бути суддями і т.д. Нам найбільше потрібне останнє.

    Та чи тільки чиновників потрібно люструвати? Може, час розпочати з себе? Згадати про моральні цінності, про честь і совість, про заповіді Божі, врешті-решт?

    До речі, днями почула від знайомої, що їй запропонували стати членом однієї з виборчих комісій. Знаєте, чому? Одна з партій, між іншим, аграрних (назву свідомо не вказую), шукає таких «помічників», аби ще до 26 жовтня купити голоси виборців. І навіть квоту доводить: скільки бажаючих потрібно вмовити.

    Тим часом в АТО гинуть найкращі. І я, стираючи сльозу зі щоки, себе запитую: «Які ще революції, війни і люстрації потрібні нам, українцям, щоби вичистити зі своїх мізків бажання продаватись за копійку, щоби потім розплачуватись життям?

    Ви знаєте?

     

     

    З повагою,

    Наталія Черешинська,

    головний редактор



    Схожі новини
  • Ох і не щастить останнім часом агросектору країни з керманичами!
  • «Шеф, усе пропало!»
  • За два дні до Нового року
  • Труна замість зарплати
  • Мільярд на вітер

  • Додати комментар

    Забороняється використовувати не нормативну лексику, принижувати інших користувачів, розміщувати посилання на сторонні сайти, та додавати рекламу в коментарях.