ТЕХНІКА АПК. ДОСВІД ВІННИЧЧИНИ

29 May, Розділ Особистість, переглядів 5 317

Інтерв'ю. Як за часів радянських, так і нині, Вінниччина є одним із найпотужніших виробників аграрної продукції в Україні. Площа сільськогосподарських угідь краю становить понад 2 млн. га, і щоб їх належним чином обробити, необхідне й відповідне забезпечення господарств цілим шлейфом машин. Про стан машинно-тракторного парку Вінниччини, проблеми й перспективи його розвитку – моя розмова з заступником начальника головного управління агропромислового розвитку обласної державної адміністрації Анатолієм Безносюком, який безпосередньо опікується питаннями інженерно-технічного забезпечення АПК.

Анатолію Васильовичу, як Ви оцінюєте нинішню ситуацію із забезпеченням сільгоспвиробників надбужанського краю технікою?
– Скажу одразу: ситуація не є катастрофічною, а радше задовільною. Підтвердження – область не зменшує, а навпаки нарощує виробництво в рослинництві.
Ще за радянськими рознарядками область повинна була мати 4309 зернозбиральних комбайнів: агрегати типу СК-5, «Нива», «Єнісей». Нині ж маємо 3002 механізми різних типів, окрім названих, це ще й «Дони», «Славутичі», «Кейси», «Клааси», «Джон Діри» та інша сучасна техніка. Відтак ми вважаємо, що забезпечені зернозбиральними комбайнами на 70%. Хоча якби була змога купити нову вітчизняну техніку, області, аби зібрати в 15-денний термін 600-тисячний клин зернових, цілком вистачило б, із урахуванням усіляких негараздів, 2000 машин.
До 2004 року господарства здебільшого користувалися технікою, закупленою в період з 1985 по 1993 роки, після чого придбання машин різко скоротилося. Наприклад, тракторів – із 3000 до 70-100 одиниць. Тож на початок 2000-х 85-95% агрегатів відпрацювали свої амортизаційні терміни, їх вік становив 10-25 років. Техніка фізично й морально застаріла. До того ж, вже на час свого створення, вона поступалася класом, якістю, ефективністю роботи кращим зарубіжним зразкам.
Відрадним є той факт, що починаючи з 2004 року, сільгоспвиробники з кожним роком закуповують дедалі більше різноманітної сучасної техніки. У 2004 р. господарства придбали машин на 50 млн. грн., у 2005 – на 84, у 2006 – на 211. Обнадійлива тенденція з оновлення машинно-тракторного парку спостерігається й цьогоріч. Утім, навіть аби парк перебував у належному стані й відповідав нормативам, щорічно потрібно закуповувати агрегатів на 500-600 млн. грн.
Відбувається технічне переозброєння перш за все за рахунок приходу у сільське господарство потужних інвесторів, котрі, як правило, достеменно дотримуються технологій вирощування культур, а відтак й здійснюють відповідне забезпечення машинами.
Втім, звичайно, і не без проблем. Особливо багато їх у новостворених приватних селянсько-фермерських господарств, які часто, взявши в оренду землю, не мають чим її обробити. І кожен господар вирішує наболіле питання у свій спосіб. Один – за рахунок власних коштів, другий – державних цільових програм, третій – спонсорів.

А як держава, особливо з огляду на вступ до Світової організації торгівлі, сприяє технічному переозброєнню села?
– На сьогодні є ціла низка програм державної підтримки, які надають можливість придбати необхідну сільськогосподарську техніку. Серед них найбільшою популярністю у господарників користуються середньострокові, терміном до 3 років, пільгові кредити, за якими держава компенсує певні відсотки банківської ставки. До того ж, тим клієнтам, які купують складні механізми вітчизняного виробництва, надається на них 30% відшкодування.
На добре слово заслуговує діяльність НАК «Украгролізинг», де заплативши всього 15% вартості машини в рахунок першого внеску, господарство може придбати її на умовах фінансового лізингу під 3,1% річних терміном від 3 до 7 років.

А чи збереглася в краї система колишньої «Сільгосптехніки»?
– Так, ремонтна база колишньої «Сільгосптехніки» практично повністю збереглася. Перепрофільовано лише РТП, що лагодили буряко- та кормозбиральну техніку. Деякі з підприємств виготовляють комбіновані сільгоспмашини для безполицевого обробітку ґрунту.
Полагодити трактори та зернозбиральні машини селяни можуть у майстернях районних підприємств «Агромаш».
В Краснянському «Агромаші» (Тиврівський р-н) налагоджено виробництво важких дискових борін, які агрегатуються з МТЗ-82, ДТ-75, Т-150, К-700, імпортними механізмами. Тут виготовляють комбіновані ґрунтообробні агрегати, які в залежності від класу ґрунтів, відпрацьовують без заміни передніх дисків 1,5-3 тис. га. Виготовляють у Красному плуги, лущильники та комбіновані механізми власної конструкції, які працюють в господарствах області, а також в Росії, Казахстані, Молдові. Очолює колектив Юрій Пономар.
Калинівське підприємство «Агромаш» (керівник Микола Восківнюк), окрім капітального лагодження Т-150, Т-150К, ремонтують також вузли та агрегати до цих машин, устатковують двигунами ЯМЗ-236, налагоджено виробництво комбінованих ґрунтообробних агрегатів, які за один прохід здійснюють 5 технологічних операцій. Родзинкою калинівчан є борона пружинна БПШ-8, котра розрихлює поверхневий шар ґрунту, закриває вологу, знищує до 90% бур'янів.
Добру славу у аграріїв має Тульчинське спеціалізоване підприємство «Агромаш», фахівці котрого переймаються винятково ремонтом тракторних та автомобільних двигунів усіх марок. Тут освоєно нові технології ремонту дизельних двигунів, ремонтують коробки передач Т-150, Т-150К, К-700, турбокомпресори, вузли та агрегати; техніка переобладнується на двигуни ЯМЗ-236-238. Очолює колектив Сергій Гайдай.
Завод «Хмільниксільмаш» (Микола Зелінський) спеціалізується на виробництві ґрунтообробних комбінованих машин для основного безвідвального обробітку ґрунту.

Анатолію Васильовичу, знаю що на Вінниччині активно взялися за вирішення питання альтернативних носіїв. Вже є реальні зрушення?
– Вінницька область аграрна, тут витрачається найбільше дизельного пального та бензину: понад 20% виробничих затрат. Подоляни бачать вихід із ситуації у використанні біосолярки, літр якої на 1 грн. дешевший від виготовленої з нафти.
Фахівцями Муровано-Куриловецького підприємства «Агромаш» (Володимир Сімончук) та науковцями Вінницького національного технічного університету розроблено й запроваджено у виробництво комплект обладнання з виготовлення біодизелю, що дозволяє отримувати олію з ріпака та соняшника, очищувати її й переробляти на біосолярку. Проектна потужність установки – 200 літрів дизпалива на годину (за потреби можна збільшити), ціна 170 тис. грн.
Понад рік працює на біодизелі та його суміші з соляркою і нафтою машинно-тракторний парк агрофірми «Рапсодія» с.Струтинки (Липовецький р-н). Тут розробили й спорудили установку з виготовлення біодизелю власної конструкції. Пресовану ріпакову солому спалюють холодної пори року у спеціальному котлі й обігрівають виробничі площі. Ось така безвідходна технологія.
Втім, справа з рослинним пальним пішла б набагато швидше, якби на державному рівні прийняли законодавчі акти, котрі б стимулювали виробництво й застосування біодизелю. Тоді можна було б забезпечити сільське господарство України власним дешевим та екологічно чистим пальним.

Розпитував Федір БЕЖНАР