- Класику господарювання ще ніхто не відміняв
- НЕ БЕЗ ПРОБЛЕМ, АЛЕ З НАДІЄЮ
- В ДОБРІ Й ДОСТАТКУ
- СЕЛО РОЗВ’ЯЗУЄ ПРОБЛЕМИ ЗА МІРОЮ ЇХ НАДХОДЖЕННЯ
- «Дуже непевна й ризикована справа — господарювати під відкритим небом»
ДРУГЕ ПОКЛИКАННЯ ДІНИ КРАВЧУК
Діна Іванівна й гадки не мала, що їй, дипломованій вчительці іноземної мови й зарубіжної літератури, після 15 літ педагогічної праці випаде в житті знову, вважай, сидіти за школярською партою. Два роки тому вона стала директором СТОВ «Волиця», що на Теофіпольщині.
Мабуть, тільки таке перевтілення дало їй змогу сповна відчути, якою важкою й інколи невдячною є селянська праця. До речі, й учительська робота — далеко не мед, вимагає повної самовіддачі. Але Діна Іванівна могла хоч сім’ї приділити уваги. А зараз дітей майже не бачить.
Який, запитаєте, зигзаг долі вивів молодого педагога на виробничу стезю? Історія коротка. Три десятки літ волицький колгосп очолював Петро Андрійович Кравчук, і слава про його підприємство гриміла на всю область. Далі 8 років керував господарством його син, Василь Петрович, якого два роки тому призначили головою Теофіпольської райдержадміністрації, а згодом обрали головою райради. На зміну чоловікові прийшла дружина, Діна Іванівна. От і виходить, що разом керівний стаж сімейства Кравчуків на чолі волицького агропідприємства - 40 літ.
Вона й досі почувається не зовсім впевнено на цій посаді: за короткий час вжитися, врости в таку складну галузь, як сільське господарство, непросто. Щоб грамотно вести справу, потрібно знати агрономію, зоотехнічну й інженерну справи, бути економістом, бухгалтером. Та й без досвіду тут дуже важко. Буває, доля піднесе такий виверт, про який не прочитаєш в жодному підручнику.
У Діни Іванівни, можна не сумніватися, добрі вчителі. Ні свекор, ні чоловік не відмовляють у допомозі. Та й літератури зараз вдосталь, тільки встигай читати. Навіть тим, хто надбав багатолітній досвід, є чого повчитися - нові інтенсивні технології впроваджуються буквально в кожну підгалузь.
Треба сказати, молода господиня не заплямувала честі іменитої родини. Відколи взяла «віжки» до своїх маленьких, але міцних рук, в господарстві майже втричі зросло поголів’я свиней, побільшало худоби в стаді. Справи в тваринництві не гіршають. У рослинництві показники за останніх два роки «не волицькі», але неврожай - то вже від Бога. Діна Іванівна каже, що товариство зробило все, аби поля добре родили. Та рослинництво великою мірою залежить від погодних умов. 2005 рік був важким. Свекор заспокоював: «Хай це тебе не розхолоджує, таке рідко буває. От побачиш, наступний рік буде сприятливішим». Але 2006-й видався набагато тяжчим. Як ще один доказ того, що сільське господарство - галузь непередбачувана. Недобір зернових склав майже дві тисячі тонн. Якщо перевести це в кошти при середніх цінах, що склалися на даний момент, — прямі втрати склали близько двох мільйонів гривень.
Тут роблять ставку на ячмені, сіючи їх до 700 гектарів, оскільки «Волиця» є насіннєвим господарством першої групи по вирощуванню зернобобових культур і багато років співпрацює з Славутським солодовим заводом. Зародила ця культура торік майже по 37 ц/га. Озима пшениця — в середньому по 30 ц/га. Валовий збір зернових культур склав 34 тисячі центнерів.
- Для нас це дуже мало, - невдоволена таким станом речей Діна Іванівна Кравчук. - А диспаритет на сільськогосподарському і промисловому ринках тільки поглибився. Ціни на все, що потрібно для життєдіяльності села, зросли в кілька разів, а сільгосппродукція тільки дешевшає. Раділи, було, що зародив цукровий буряк. Ми мали його в заліку по 377 ц з кожного з 310 га. Але та радість була дуже передчасною - впала ціна на цукор. От і прорахуй все зарання... Господарство, як за теперішніми мірками, чимале, має в обробітку 2,5 тис. га ріллі. Ми орендуємо ще близько 120 земельних паїв (500 га) у сусідньому Красилівському районі, в селах Криворудка і Нова Криворудка. Землі там тривалий час облогували. Ми знайшли з людьми спільну мову. Вони там дружні, як одна сім’я, проте через віддаленість від Красилова і Теофіполя, почувалися ображеними. В глибинці, як правило, немає ні доріг з твердим покриттям, ні газу, в занепаді соціальна сфера. Там вдалося відкрити магазин господарства, ще Василь Петрович розпочав газифікацію, а оце нещодавно ми розвели газопровід по всьому селу. Це вилилося нам майже в 100 тис. грн., проте селянам газ обійшовся дуже дешево, і я радію, що вдалося хоч трішки полегшити їм життя. Якщо все буде так, як плануємо, то влітку прокладемо дороги. Ми їх щоразу підсипаємо, але то не те...
Найбільший дефіцит в селі - гроші. Якщо зараз росте ціна на пшеницю і ячмінь, то в коморах зерна вже практично немає. Потрібні пальне і міндобрива, треба платити щомісяця зарплату й податки. 240 працюючих у ТОВ «Волиця», місячний фонд зарплати влітку - 115-120 тис. грн., взимку, коли меншає роботи, - 80-90 тисяч. Це мало, якось треба настягати тих грошей, щоби народ інших заробітків не шукав.
- Наше господарство є племрепродуктором з розведення великої рогатої худоби української чорно-рябої молочної породи і свиней великої білої, - розповідає Діна Іванівна. - Поголів’я нарощуємо, але разом з ним десь і збитки ростуть. Нема пристойної ціни на м’ясо. Якщо в попередні роки свиней можна було збути по 12 грн./кг живої ваги, то в цьому році — не дорожче 5-6 грн., це ніщо.
З дозволу господині оглядаємо волицьке господарство. Колись в селі діяв свинокомплекс. Селяни зберегли всі будівлі, не розтягнули. Зараз одне з приміщень обживають свиноматки. Загалом 1100 свиней утримує товариство. Здавалося б, непогано, коли цілорічно є робочі місця. Але яким курсом іти далі? Нарощувати поголів’я чи збувати? Подальша доля цієї галузі залежить тільки від ціни на м’ясо. От і будуй довгострокові плани...
- Не виникає проблем тільки з молоком, - каже Діна Іванівна. - Отже, тут не може бути двох думок: поголів’я корів треба нарощувати і працювати над поліпшенням продуктивності дійного стада. Зараз ми утримуємо 700 голів великої рогатої худоби, з них 240 корів. Щодня продаємо близько двох тонн молока - цього замало, аби жити за рахунок тваринництва.
Є в господарстві кролеферма та пташник. Прибутку не дають, одначе дуже виручають у харчуванні працівників. Навіть цієї пори у Волиці працює їдальня. Доярки на роботу йдуть дуже рано, не завжди встигають поснідати вдома, то сніданок уже чекає їх на роботі. У них важка праця, тож директорка справедливо вважає, що господарство мусить дбати про трудящу людину.
Волиця - село живе, красиве, газифіковане, має водопровід. Молоді в ньому багато, то й діти народжуються. Тут є дитячий садочок, будується нова простора школа. Цікаво живеться селянам. У дружньому колі відзначають різні свята. Господарство утримує за власний кошт двох лікарів - стоматолога й педіатра.
- Надаємо спеціалістам квартири. І зараз з радістю прийняли б на роботу зоотехніків, агронома, механізаторів, токарів. Поселити їх маємо де, - додає до сказаного Д. І. Кравчук.
...Цю молоду вродливу жінку оточили таки нежіночі клопоти. Хай там як, а встати слід дуже рано, «коли ще сам Бог спить». Та й до ночі треба «товктися», а в жнива часто-густо ніч на зернотоку провести - інакше ради господарству не даси. В постійних клопотах і думах минають дні і ночі. Як вижити? Де купити? Кому продати? Чим зарплату виплатити? Як поновити техніку, що невблаганно виходить з ужитку? Ось такі у неї нині турботи. Раніше думала, як нагодувати лиш свою сім’ю, тепер — про всіх своїх 240 працівників. Старається, тягнеться, щоб не сказали, що у неї гірше, як у сусідніх господарствах. А вони, як на підбір - усі міцні. Та й не тільки сусіди, весь район передовий. Одне слово, нема у Діни Іванівни права розслабитися, десь недопрацювати. Бо й як дружина керівника такого рангу мусить показувати приклад.
...А школа не відпускає - сниться тривожними ночами. Кличе дзвоник, зворушливо шелестять сторінки охайних дитячих зошитів. Щемить душа. Тому-то й не планує жінка на багато літ уперед. А може, те житейське перехрестя має не тільки дві дороги, а ще щось готує? Хто знає? Людина загадує, але вирішує Бог ...
Текст і фото Галини СКРИПНИК.
Хмельницька область.
