СІЛЬСЬКИЙ ГОЛОВА НА ІМ'Я ЛЮБОВ

20 March, Розділ Особистість, переглядів 9 209

Життя – повний несподіванок шлях. Як з'ясувалося, навіть просте українське село може здивувати і вразити. Найперше, своїми мешканцями.

Перше приємне здивування – напрочуд інтелігентний водій авто, яким я їхала в село Данилівка Васильківського району Київщини. Як згодом з'ясувалося, це був місцевий священик отець Володимир. Друге, що здивувало, – рік заснування Данилівки. На красивій в'їзній арці значиться: 1238! Чергова несподіванка чекає в центрі села – впорядкований цвинтар з новенькою каплицею і дзвіницею, через дорогу – чималенька нова будівля сільради. В залі урочистих подій на першому поверсі – прапор і герб села. Та найбільше враження – від знайомства з Любов'ю Іванівною Бондаренко, яка є головою Данилівської сільради беззмінно ось вже 17-й рік. «Як це можливо у наші демократично-бурхливі часи?», – перше, про що я запитала її.
«Я народилася в селі Данилівка, тут і мій пуп закопаний. За освітою я бібліотекар-бібліограф, але так доля склалася, що я дуже мало працювала за своєю улюбленою професією. 11 років була головою профкому Кожухівської птахофабрики, потім секретарем парткому радгоспу «Калинівський», де було 600 працівників, пізніше секретарем райкому профспілки працівників сільського господарства. Незмінно депутат сільської чи селищної ради. Отже, весь час з людьми, яких я дуже люблю. А 15 березня 1990 року мене обрали сільським головою. На останніх виборах було семеро кандидатів, які хотіли мене замінити. Чесно вам зізнаюся, що я не мала бажання залишатися на цій посаді, навіть довгий час не виставляла своєї кандидатури, але народ мене умовив, вже перед останнім туром подала заяву. Жодного разу ні агітувала, ні зустрічалася з людьми. Моєю пропагандою була моя робота. І народ обрав мене».
Така людська довіра дорогого варта. Адже до складу Данилівської сільради входять також села Кожухівка, Бобриця, Липовий Скиток і військове містечко. А це близько шести тисяч жителів. І зроблене головою сільради у них перед очима.
Одразу по обранні у 1990 р. Любов Бондаренко завершила будівництво Будинку культури в селі Липовий Скиток. Потім газифікувала це село. До того ж, газові плити, котли і труби обійшлися людям безкоштовно завдяки спонсорським та інвестиційним коштам, які залучила сільський голова. Цей «подвиг» повторила задля спорудження у військовому містечку трьох багатоповерхівок з автономним опаленням, які вирішать житлову проблему військових. І все по-діловому, без високих слів. Хоча є в Данилівці новобудова, розповідаючи про яку голос Любові Іванівни трохи тремтить від хвилювання.
«Це село було відділком радгоспу «Калинівський», і Данилівка не мала власної школи. Завжди мені щемило серце від того, що діти ходили на навчання за 5 км, і в цю стареньку школу треба було щодня наносити 260 відер води. Я думала: ну чим завинило моє село, чим завинили оті діти, мої хороші, які кожен день «брьохають» по багнюці. Ні дороги, ні телефону, ніяких зручностей. І я, коли ще була секретарем парткому, поставила перед собою мету – побудувати в Данилівці школу, і зайнялася виготовленням технічної документації для цього. Це був 1989 рік. Об'їздила чи не всю область, поки знайшла гарний проект, який ще й удосконалила, залучивши досвідчених фахівців проектного інституту. Тож документацію виготовила, а тут якраз у березні мене обирають головою. І я починаю працювати над тим, щоб зразу побудувати школу. Тоді це було тяжко, коштів не було, та й у місті не хотіли увагу звертати. Питаються: «У вас ще там і діти є?» Так, у нас є діти, тому що це приміська зона, до Києва 35 км, сполучення прекрасне, люди їздять до столиці на роботу, а живуть у селі. І народжуваність тоді була високою. Щоб довести справедливість своїх слів, вирішила показати відповідальній за прийняття таких рішень людині з області ту дорогу, якою й ходили діти. Після дощу його легковик застряг у багнюці, то він мусив у білому плащі його штовхати. Після цього я отримала згоду на будівництво, яке тривало майже 11 років. Мінялися підрядники за підрядниками, але, як кажуть в народі, треба дуже хотіти – все можна зробити. 1 вересня 1998-го Данилівська середня школа прийняла перших учнів».
Її розташували у мальовничому місці практично на однаковій відстані від усіх сіл громади. Тут 366 школярів. Тільки навчальні приміщення займають 4,5 тис. кв. метрів. Сучасне обладнання, комп'ютерний клас, добре обладнаний спортивний зал. Поруч із школою побудували чудовий дитячий оздоровчий комплекс з басейном, сауною і належними умовами для тренувань. Невипадково данилівські спортсмени завжди посідають призові місця на районних та обласних змаганнях з різних видів спорту, а особливо з боротьби джиу-джитсу.
Любов Іванівна – мама трьох дітей, бабуся п'яти онуків. Тому у неї особливо зворушливе ставлення до всього, що пов'язане з підростаючим поколінням. «Бюджет данилівської сільради на 2007 рік нікудишній! У нас потреби великі, а заклали дуже мало. Я вам наведу приклад: у нас є дитсадок «Золотий півник», його нам у дуже необлаштованому вигляді у 2002-му передали з балансу АТ «Кожухівське». Дітей його відвідувало аж вісімнадцятеро. Після проведеного ремонту і спорудження автономної котельні, укомплектування необхідними меблями, килимовими покриттями цей дитячий заклад став одним із найкращих у Васильківському районі. До нього ходить більше ста діток. Потреба на дитсадочок – 360 тис. гривень на рік, а в бюджеті у нас закладено 160. Як ми можемо вижити? Що мені – півроку утримувати цих дітей, а потім сказати: йдіть, діти, додому? Це ж наше підростаюче покоління, це ж наша майбутня Україна. Якби моя змога, я б усе віддала для виховання оцих дітей. А у нас виходить навпаки». «Але ж Ви знайдете вихід?», – майже риторично запитую я. «Звичайно, я вийду з положення, викручуся, хоч би там що. Але краще, щоб держава заклала необхідні кошти в бюджет, щоб ми не були прохачами, так вже це набридло. Але зараз працюємо в таких умовах».
Не залишають поза увагою і людей старшого віку. Знову ж таки Любов Іванівна, шануючи їхню старість, згадує свою маму. «Вона вставала о четвертій ранку, пічку розпалить, приготує сніданок, нас проводить до школи, а сама біленьку хусточку надіне і біжить на роботу в колгосп. І працювали ж тоді задарма! За палички! Я думаю: Боже, який був патріотизм у людей! А зараз я наймаю на такі роботи, як очистка снігу на кладовищі чи на дорогах, і питаю, скільки ж? Як 100 гривень, то це мало. Розумієте?»
Сама Любов Іванівна живе за приказкою «хто рано встає, тому Бог дає». А про свій робочий день каже, що в нього немає ні початку, ні кінця. «Ви знаєте, навіть уночі приходять люди з проблемами – то побився хтось, то щось згоріло. І треба вставати й допомагати. А чоловік мені каже: як воно вже мені набридло оце все!» Напевно, і у Любові Іванівни бувають хвилини, коли руки опускаються, але вона цього нікому не показує. Навпаки, здається, її енергії вистачить на десятьох.
Розповідаючи про село, голова часто з теплом згадувала і його людей. Зокрема, завітали ми до Мотрі Зотівни Безсмертної, якій 21 березня виповниться 101 рік. Хоча вона переїхала сюди з родиною доньки у 90-му з іншого району, тут шанують її, як і місцевих старожилів. Мотря Зотівна виховала семеро дітей, двоє з яких прийомні. Має вже 11 правнуків і одного праправнука. Працювала ланковою бригади, а в 30-х очолювала колгосп. Зберегла світлу голову. Побажала і нам жити 100 років.
Цікавим було знайомство і з Олександрою Григорівною Мельник, яка з дитинства любить вишивати. «Щоб узяти всі ті рушники, скільки я їх вишила людям, так от Данилівки аж до Києва вистачило б застелити дорогу», – каже вона. Я була здивована тим, що ця маленька худенька майже 80-річна жіночка є дзвонарем Онуфріївської церкви, що в селі Липовий Скиток. А вона, усміхаючись, розповідає: «Скитівці кажуть: «О, баба є в церкві, то вже дзвонить». Бо ніхто так не вибиває, як я. У молодості на бубонець вибивала, а той, хто вибивав на бубонець, буде гарно дзвонити».
Онуфріївська церква заслуговує на окрему розповідь. Дерев'яна, побудована без жодного цвяшка. Торік силами сільради її до 300-річчя реставрували. Саме тут править отець Володимир. Біля Данилівської школи освячене місце і під нову церкву.
Духовне життя у Данилівській сільраді різноманітне. Створений далекого вже 1979 р. самодіяльний ансамбль «Джерело» співає й досі, бере участь не лише в сільських, а й у районних та обласних святах, виступав і закордоном. Його незмінний керівник Ольга Бойко розповідає, що Любов Іванівна – такий самий ентузіаст культури, як і ансамбль «Джерело». Цього року сільська рада допомогла купити колективові баян. Соліст Микола Степаненко, який в ансамблі з першого дня, з теплотою каже: «Наші жінки дуже хороші. Я б їм співав усі пісні, які є».
Заслуговує на увагу і розповідь про музей історії села, як і те, що в Данилівці шиють на замовлення одяг та взуття. Окрема історія, як 8 років споруджували власними силами сільраду. Як уміють цінувати тут людей. Мабуть, це закономірно, адже сільраду очолює жінка на ім'я Любов.

Вікторія ЗОРКА