- Місток із минулого у сьогодення
- Найдовший вишитий рушник з Полтави поповнив Книгу рекордів України
- Полтавська ОДА: Цьогоріч проведено майже 700 "ярмарків вихідного дня"
- На рушнику – все мамине жжиття, її надії, сумніви, тривоги...
- ...Сорочку мати вишила мені червоними і чорними нитками...
Рушник на кілочку - хата у віночку
Сивіють і народжуються роки, минають століття... Однак у побуті значну, а часом і вирішальну роль продовжують грати прості речі, якими користувалися ще наші далекі предки. Полотнище - обрус - було для них і скатертиною, і вузликом, де зберігалися харчі, і при необхідності елементом одягу, і оздобою оселі. З часом це полотнище стали називати рушником („ручником"). Чому так? Бо рушники руками були виткані і вишиті, руки знаходили їм застосування в побуті, врешті-решт - неможливо уявити собі господиню, яка хоча б раз на день не торкнулася того чи іншого рушника. 
„Хата без рушника, що сім'я без дітей", - говорили в народі. Майже в кожній, навіть найбіднішій оселі, завжди на видному місці висіло декілька видів рушників. „Утирач" використовувався для рук і обличчя, „стирок" для посуду, стола і лав, „покутник" і „кільковий" - для оздоблення стін, покуті, „божник" - для дорогих ікон. Окремо зберігалися ритуальні рушники. Плечові призначалися для сватів, весільні - для різноманітних весільних обрядів. Згадайте: і нині, оформлюючи шлюб, молоді стають на рушник. „Та ми ж з тобою на білому рушничку стояли, золотії перстенечки міняли", - співається в народній пісні. У рушник загортали новонародженого, на довгих рушниках опускали домовину в могилу. До речі, рушники „на смерть" господині готували заздалегідь. Коли ховали дівчат, то використовували обруси, вишиті юними майстринями для старостів. 
У скринях свого часу чекали численні подарункові рушники. Ними вшановували дорогих гостей, їх дарували родичам, друзям, майстрам. Так, на Буковині існував звичай, коли колодязнику, що завершував роботу, господар вручав нову сорочку, відро та рушник. Обрядові й побутові рушники використовувались дуже широко. Рушник був символом гостинності і доброзичливості. Перед тим, як запросити гостя до столу, господиня вішала йому на плече чистий „утирач", лила на руки воду з кухлика. Хліб-сіль дорогим людям вручали на рушнику. Рушниками накривали хліб на столі, паску і крашанки, які на Великдень несли святити до церкви, хлібну діжу після випікання паляниць. У деяких місцевостях сволок хати піднімали на рушниках, які потім дарували майстрам. А коли стіни були зведені, у кутку вішали ікону, а поверх неї - рушник. На скатертинах - обрусах - влаштовували ритуальні трапези на зелених травах під відкритим небом. Довгим рушником-наміткою жінка покривала голову після одруження, чоловіки використовували рушники як пояси. Пояс-рушник був обов'язковим під час весільного обряду. На Поліссі молода дарувала молодому червоний пояс, тим самим оберігаючи його від нещастя. Наречена на Полтавщині підперезувала обранця святково вишитим поясом-рушником, що мало примножити чоловічу силу. Взагалі, пояс-рушник підкреслював святковість одягу, був ознакою заможності. „Не лінуйся, дівонько, рушники вишивати - буде чим гостей шанувати", - наказувала мати дочці, яка вже могла тримати голку в руках і тільки-но починала вишивати рушники. Досвідчені наставниці привчали непосидючих дівчаток до копіткої праці вишивальниць. Кожна молодиця прагнула вишити для свого коханого рушник, який не був би схожий на вироби подруг. У кожної досвідченої майстрині були свої великі і малі секрети, за допомогою яких вона досягала особливої соковитості фарб, казковості візерунків, поетичності сюжетів. Деякі вишивальниці з багатою уявою і звичкою до тонкої неметушливої роботи створювали на полотні цілі картини. 
Які тільки прийоми вишивки, орнаменти і візерунки не зустрінеш на українських рушниках! Старовинною технікою вишивання у наддніпрянських селах вважалися різновиди гладі. Із середини ХІХ століття стали застосовувати вишивання хрестом (хрестик). Часто на рушниках поєднувалося кілька технік. Так, на Полтавщині гладь застосовували разом із вирізуванням і мережкою, трохи на північ країни поєднували ще й з гаптуванням. Рушники, які часто розвішували над вікнами і дверима, мали оберігати оселю від усього нечистого, що могло до неї потрапити. Тому і орнамент, і візерунки відігравали роль оберегів, символічних позначень дуже важливих для людини предметів і явищ. Ромб з крапкою посередині означав засіяну ниву, вазон чи квітка - дерево життя, розети - сонячне благословення... Виряджаючи сина у далеку дорогу, мати дарувала йому вишитий рушник. При цьому, бажаючи щастя, вона говорила: "Нехай стелиться тобі доля цим рушником!" Тож нитки у бабусиному чи матусиному рушнику - то наші одвічні знайомі до болю: і дитинство, й розлука, і велика материнська любов... Олена ЛОБЕНКО
