ЛЮДМИЛА СЕМИКІНА: “ЗАСВІТІТЬ ЧАС СВОЄЮ ГІДНІСТЮ!”

30 September, Розділ Weekend, переглядів 6 854

Якщо наважитись знайти визначення для унікальної творчості Людмили Семикіної, то найточніше буде – “зматеріалізований дух”. Дарма, що професор Микола Стороженко запевняє, ніби тільки Леонардо да Вінчі вмів дух втілити у творах матеріальних. Йдеться про її високі строї, які поєднали не віки – тисячоліття.

Народжена в Одесі тієї смутної доби, що позначена сталінізмом, Людмила Семикіна найвищі людські чесноти донесла до нас чистими і незатьмареними. Її двічі виключали із Спілки художників, але не зломили. І тепер ось персональна виставка художниці являє нам молодість і силу її таланту, адже творчість її живиться із того джерела, яке надихало ранніх християн перемагати в дусі своїх мучителів.

Попередня виставка у столиці (1996 року в «Українському домі») справила шок, - такої потужної сили і вишуканості образи втілила художниця, обравши як засіб одяг переважно з сірого сукна, котре йде на амуніцію військовим. Приголомшені, глядачі блукали залами, ступали по гранітній полірованій підлозі колишнього музею Леніна, а почувалися, ніби допустили їх до святая святих нашої історії, котра знайшла своє втілення у високому тонкому світі.

«Скіфський степ – це історія, пам’ять і таїна, що не охолола від битв і пожарищ; це дивовижна поезія, орган звуків; це театр любові, життя, краси, - написала нам художниця. – Мої костюми – це не лише діалог із минулим, зустріч із проминулою красою, а й обов’язок перед часом – нагадати про дух предків, що живе в нас».

Із покоління так званих “шістдесятників”, Людмила Семикіна зазнала творчої наруги, коли за партійною вказівкою за 20 хвилин знищили вітраж у Київському державному університеті напередодні 150-річчя Т.Г. Шевченка, який творила і вона разом із Аллою Горською, Панасом Заливахою, Галиною Севрук і Галиною Зубченко. Так гартувалася її національна свідомість у Клубі творчої молоді, куди прийшла вона, не знаючи української мови. Високу естетику прадавніх своїх коренів стала втілювати художниця в одязі, що переплавив мотиви етнографічних костюмів із силою і гідністю минулих віків, давніших за пам’ятну козаччину.

«Чому я взялася за костюми? По-перше, - наснаженість поезією 60-х. Лицарством і героїкою вона гідна вбратись у нові шати. Парнас часу надихав і народжував образи. Було бажання поєднати зміст і форму, зняти невідповідний сірий одяг. Подумки народжувалася нова пластика. Я не мусила вигадувати ідеал. Він був навіч. Ось наша еліта, наша аристократія духу – ще не взаконені лицарі відваги, академіки гідності епохи. До епохи й герой, до епохи й негідник. Убивство Алли Горської – посмішка ката, плата за духовні й моральні цінності. Відплатити – за кривду, за образу, за брехню. Винагородити і захистити. Це був мій виклик, І це стало другою причиною виникнення костюма».

Нинішня виставка Людмили Семикіної в залах Національної спілки художників України відкриває нам її талант живописця. Самими лише портретами, безперечно, вона увійшла б в історію світового мистецтва. Але художниця ввела в унікальний коловорот найкращих світових досягнень саме ці високі строї – з їх лаконічною пластикою і довершеною гідністю. Їй відкрилися духи древніх полян і поліщуків, воїнів-богатирів і – князівська велич, бо все це були люди відповідальні, які не боялися покласти життя за други своя. Її творчість не підвладна віянням моди, навіть до підніжжя цих манекенів не наближається штукарство сучасних кутюр’є.

«Якби люди красиво одягалися, вони б відчували потребу любові й поваги, прагнення до індивідуального вияву; костюм міняє взаємини людей, сприяє їхньому спілкуванню. Життя – вічний театр під небом – потребує костюма, - сказала художниця. - Театр – у розумінні долі, визначеної Всевишнім, а вже на тій дорозі людина вільна в своєму виборі – кривити душею чи ні».

Її батько Микола Семикінь, переобізваний на Семикіна, лишився людиною чесною: 1933 року був призначений уповноваженим на заготівлю хліба в село Гарбузівку на Миколаївщині. Він узявся самотужки переписувати населення району: на одного напівживого і опухлого від голоду припадало десятеро померлих. Він подав у прокуратуру цифри, натомість його викликали в обком партії. Замість покаяння поклав на стіл партквиток. І мама вчила доню: “Якщо ти захистила бодай одного чесного, ти вчинила правильно…” Це – жінка, яка мусила утримувати всю родину, не дорікаючи Богові за чоловікову принциповість.

Людмилі Миколаївні чимало років: 23 вересня – 86. Але її молодості духу, її силі в творчості варто подивуватися. Світлі думки дають енергію для активного довголіття. Де поділися ті, хто гонив і ганив її? Як Мідної гори Хазяйка на її полотнах оповідає поглядом про таємничу силу рідної землі, так і не підвладна людським звабам і гордощам художниця щиро ділиться своїм прагненням до вічного навчання в ремеслі художника. Що ж, найбільші святі Руської землі підвладні були тільки Богові, не пишалися і не вклонялися перед людьми. І разом із ними усе, що дихає, хвалило Господа.

«…Камені-трудівники не розлучаються з водою каньйону – закон єдності протилежностей. Моноліт скель утворює стрій воїнів. Біля підніжжя чорних стовбурів – золото листя. Осіннє сонце обдаровує теплом і світлом. Співаю, згадуючи нові й нові пісні. За спиною – шурхіт. Повертаюся і бачу: мене оточили вужі. Підвівши голови, вони стояли, як свічі. Це тривало кілька хвилин. Потім я перестала співати, і вони тихо зникли у листі».

Але завершити розповідь про виставку хочеться іншими словами цієї маленької на зріст, але дуже сильної жінки: «Мої князі та княгині – це високий інтелект часу, символ сили держави, її релігії та моралі, це сила розуму, мудрості, гідності й величі».

Враженнями поділилася Ганна КОЗАЧЕНКО,

член правління Українського фонду культури