- №7-8(261)
- №4 (259)
- №2 (257)
- №42 (254)
- Молока стало меньше
Пір’їна світла в крилах України
Чи не єдиний в Європі заказник сірої чаплі розташований прямо посеред населеного пункту: на високих деревах чистять вони пір’я, а вітер розносить його навкруг, тож і назвали місцевість Пірнове.
Ще до Вітчизняної війни був тут популярний курорт: на чисту йодовану деснянську воду приїздили відпочивальники з Москви, Ленінграда, Мурманська й інших далеких міст. Оздоровлювали малечу й кияни, адже зовсім близько – за Вишгородом – райський куточок розташований. Були тоді тут пекарня й два маслозаводи, цех переробки льону й цегельний завод, птахофабрика, річковий і навіть аеропорт, готель та інші типові для райцентру заклади й установи: чудова школа, дитсадок, лікарня з високопрофесійним персоналом (тепер це тільки амбулаторія). Після кількох адміністративних реформ соціальна сфера добряче занепала, як і в інших регіонах України. Нині заїжджі відпочивальники переважно споживацьки ставляться до природи. Але вступає в дію біологічний закон: подорослішало нове покоління – і почалося відродження загальнолюдських цінностей конкретно у цьому селі. Наполегливо і послідовно, крок за кроком, молода команда Пірнівської сільської ради (голова – Сергій Книжников) взялася розвіювати смутні настрої односельців і гуртувати громаду. Перше в історії свято свого села організували на славу.
Сільська інтелігенція – педагоги за покликанням – виховала гідних нащадків. Не перелічити, скільки було тих суботників, перш ніж наважились пірнівчани запросити на День села гостей із найближчих сіл, Вишгорода і столиці. Очистили деснянські береги й вулиці та площу біля старенького будинку культури, причепурили гарненько – виставками дитячих малюнків ДНЗ “Берізка”, стендом архівних фото, унікальними вишивками й поробками з бісеру та величезними яскравими вишитими килимами. Обіч клубу малі школярики – підопічні М. Ячника - натхненно змагалися в конкурсі малюнків 
на асфальті – не гірш, ніж під аркою Дружби народів у центрі столиці. Але було в тому святі щось особистісне, особливе, цією громадою створене. Скажімо, офіційна частина відбувалася на тлі рукотворного краєвиду: пірнівчанин, професійний художник Валерій Заїка створив його на радість односельцям. Від імені Вишгородської райдержадміністрації Ю. Недашківський відзначив грамотами активістів, і вони змішалися хутенько зі святково вбраними односельцями - в організаційних своїх клопотах, щоб набирало обертів свято. Співав гурт “Пірнівчанка” не дуже поширених народних пісень, і підносили односельцям частування відповідно до репертуару: прохолодний ковток aqua vita і шматочок сала на чорній скибці, потім вареники – з капустою, сиром, картоплею, далі – пироги. Родини Моргунів, Михайленків, Войтенків та Носачів приготували те частування.
Конкурувала з “Пірнівчанкою” малеча: талановиті дітлахи тішили своїми виступами. А суттєва гордість пірнівчан – створена 2009 р. футбольна команда – представила свої нагороди: в цьому сезоні не зазнали спортсмени жодної поразки.
Молодечий спортивний дух вчувається тепер в усьому, що міняється в селі. Там, де недавно рясніли бур’яни, розквітли узбіччя живою декорацією: конкретні вулиці-виборчі округи представили композиційно дарунки садів, ланів і власної кулінарної майстерності. Якої смакоти тут тільки не було! Бо старалися один поперед одним якнайкраще пригостити односельців. Кухарі дитсадка “Берізка” із династії Ключків не єдині в “масових” кулінарних шедеврах: величезний казан запашної юшки приготувала родина Пінчуків (разом з дітьми й онуками!), та ще й гречана каша – радість наша – зі шкварками і цибулею, на живому вогні приготована, єднала селян.
Втім, усе те – лише матеріальні прояви, дещиця найголовнішого, котре живиться у сфері духу. Незліченні позаробочі години працівників сільради озвучили на святі вдячними словами. Бо віднайшли й згадали деталі біографій 
ветеранів, котрі по 40 і більше років працювали на одному місці або дожили до золотого весілля у вірному шлюбі. Багатодітних також вшанували. А ще – лікарів, які перейшли в кращий світ рік тому, лишивши по собі оздоровлене покоління. Також – Миколу Упира, який написав історію села, але, на жаль, не встиг її видати. Гордість села – вісімдесятилітній учитель Іван Петрович Палагута: 61 рік працював у Пірнівській школі; його стопами пішов Олександр Книжников – батько нинішнього сільського голови.
У тому піднесенні, де старе й мале відчували себе близькими й рідними, хотілося пророкувати. Адже коли громада об’єднана, світло небесне втілюється в життя розквітом квітів і доль, успіхів і здоров’я. Тут народжуватимуться нові таланти не тільки в спорті, для них знову відкриється музична школа, і славитимуть Україну в світі її випускники. Бо початок покладений правильний – не гаслами, а конкретними справами в своєму рідному селі. Кілька власних рядків ведучої Світлани Ячник прозвучали також пророчо:
Тут все твоє – степи, гаї,
У небі туга журавлина.
Нехай повік в душі твоїй
Не згасне наша Україна.
Ганна КОЗАЧЕНКО,
член правління Українського фонду культури
