Аграрний тиждень. Україна
» » «Мені, простому селянину, допомогли!»
» » «Мені, простому селянину, допомогли!»

    «Мені, простому селянину, допомогли!»


    Людей нині важко здивувати дорогими авто, котеджами з високими парканами, екзотичними фруктами, полицями магазинів, котрі вгинаються від безлічі товарів, і тому подібним, яке із розбудовою незалежності країни стрімко й нахабно (на фоні бідності багатьох) увірвалося у наше життя і стало його «капіталістичною» ознакою.

     

    Тобто, ми досягли того, про що колись заздрісно говорили, повертаючись із закордонних подорожей: «Там є все!». І у нас тепер так, як за далекими морями. Часто – навіть у стосунках один із одним: чи не кожний вже десятий, як справжній «капіталіст» (навіть якщо у гаманці пусто) намагається ігнорувати проблеми іншого. Тож такі поняття як милосердя, взаємодопомога, щирість, взаєморозуміння у нашому суспільстві надто важко виживають. А якщо проявляють себе, то, трапляється, викликають здивування, захоплення. Така реакція, до речі, колись була за часів СРСР на дефіцитний товар... Але як же не хочеться, щоб уже й доброта людських душ була захована за високі паркани! Поки що вона серед нас. Розповім невеличку історію, яка спонукала мене до таких роздумів.

    ...У рамках виставки «Агро-2013» були передбачені тематичні конференції, круглі столи за участі провідних іноземних та вітчизняних фахівців, науковців, представників влади. Це зацікавило багатьох селян, котрі прибули на виставку. Хтось хотів почерпнути досвід, хтось - почути «голос від влади», аби зорієнтуватись у потоці буденних справ на полях, фермах. Тож на одну із таких конференцій, де мали підніматись питання тваринництва, поряд із іншими прийшов мешканець Черкащини Георгій Усатюк. З ним і познайомилась, очікуючи на початок заходу. Звичайно, показала йому один із примірників нашого журналу, котрий був зі мною. «А хто у вас редактор?» - поцікавився. «Ось тут на звороті обкладинки вказано, - відповіла. - Це Наталія Черешинська».

    Георгій Петрович на цих словах дещо призадумався, а потім і каже: «Знаєте, світ не без добрих людей. Ось почув це прізвище і пригадав: якось мені, звичайному простому селянину, досить швидко і доброзичливо допомогла вийти на світило нашої вітчизняної науки, доктора наук Івана Семеновича Вакуленка радник президента Національної аграрної академії наук України - жінка саме із таким ім’ям та прізвищем. Мабуть, однофамільці... Я тій жінці за її доброту дуже вдячний».

    «То це ви саме про нашу Наталію Миколаївну! – з гордістю за щирий відгук повідомила Георгію Петровичу. – Радником президента НААН на громадських засадах вона вже чимало років. А для чого вам знадобився науковець?»

    І тут почула досить цікаву історію. Свого часу, як виявилось, Усатюк жив у місті Вишгород на Київщині і працював сантехніком. Життя змусило задуматись, як далі виживати. Так опинився у селі Ліщинівка Черкаської області. Тут вирішив серйозно зайнятись розведенням кролів. При тому виношував амбіційні плани: кролі у нього мали бути найкращої породи, утримуватись у найкращих умовах, а головне - без вакцинації. Тож маточне поголів’я привіз аж із Санк-Петербурга, знайшовши через Інтернет відому в Росії кролеферму. Маючи золоті руки майстра, чудово облаштував клітки для комфортного утримання вухатих. І вже не один рік експериментує із їх розведенням дійсно без вакцинації.

    «Хто почує про це – не вірять, що таке мені вдається: вирощувати кролів без вакцинації, - каже. – Але так і є. Хоча рекламувати тут на широкий загал мій досвід поки що не хочу. Хай ще трохи часу пройде, підтвердиться позитивно те, що я роблю. І думка науковців тут важлива. Ось тому я дуже вдячний Наталії Миколаївні, що дала мені телефон Івана Вакуленка. Ми вже з ним розмовляли про мої експерименти. Він хоче зі мною навіть зустрітись. Мені це приємно, що така високоосвічена людина, знавець у галузі кролівництва, як Іван Семенович, зацікавився моїми дослідами».

    Ось так несподівано для мене привідкрилась сторінка життя і нашого головного редактора, і Георгія Петровича. Світ, зрештою, не такий вже й великий, аби десь у когось не пересікались шляхи, долі. Тут допомогли цьому звичайні людські стосунки. При тому Георгій Петрович пообіцяв: якщо його досліди вдадуться, про це обов’язково і у першу чергу дізнаються зі сторінок журналу наші читачі, а надто аматори кролівництва.

    Дерзань вам у праці, Георгіє Петровичу! І хай здійсниться ваша новаторська революція в утриманні кролів. Зрештою, хто і коли на вільних просторах у степах наздоганяв вуханів, аби провести їм вакцинацію? І нічого, плодяться... А ще - незгасної нам, людям, доброти. І також добровільної – без усіляких «ринково-капіталістичиних вакцинацій».

                                                                                       Валентина ПИСЬМЕННА

                                





    Схожі новини
  • №7-8(261)
  • №4 (259)
  • №2 (257)
  • №42 (254)
  • Молока стало меньше

  • Додати комментар
    Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив

    Забороняється використовувати не нормативну лексику, принижувати інших користувачів, розміщувати посилання на сторонні сайти, та додавати рекламу в коментарях.

«Мені, простому селянину, допомогли!»


Людей нині важко здивувати дорогими авто, котеджами з високими парканами, екзотичними фруктами, полицями магазинів, котрі вгинаються від безлічі товарів, і тому подібним, яке із розбудовою незалежності країни стрімко й нахабно (на фоні бідності багатьох) увірвалося у наше життя і стало його «капіталістичною» ознакою.

 

Тобто, ми досягли того, про що колись заздрісно говорили, повертаючись із закордонних подорожей: «Там є все!». І у нас тепер так, як за далекими морями. Часто – навіть у стосунках один із одним: чи не кожний вже десятий, як справжній «капіталіст» (навіть якщо у гаманці пусто) намагається ігнорувати проблеми іншого. Тож такі поняття як милосердя, взаємодопомога, щирість, взаєморозуміння у нашому суспільстві надто важко виживають. А якщо проявляють себе, то, трапляється, викликають здивування, захоплення. Така реакція, до речі, колись була за часів СРСР на дефіцитний товар... Але як же не хочеться, щоб уже й доброта людських душ була захована за високі паркани! Поки що вона серед нас. Розповім невеличку історію, яка спонукала мене до таких роздумів.

...У рамках виставки «Агро-2013» були передбачені тематичні конференції, круглі столи за участі провідних іноземних та вітчизняних фахівців, науковців, представників влади. Це зацікавило багатьох селян, котрі прибули на виставку. Хтось хотів почерпнути досвід, хтось - почути «голос від влади», аби зорієнтуватись у потоці буденних справ на полях, фермах. Тож на одну із таких конференцій, де мали підніматись питання тваринництва, поряд із іншими прийшов мешканець Черкащини Георгій Усатюк. З ним і познайомилась, очікуючи на початок заходу. Звичайно, показала йому один із примірників нашого журналу, котрий був зі мною. «А хто у вас редактор?» - поцікавився. «Ось тут на звороті обкладинки вказано, - відповіла. - Це Наталія Черешинська».

Георгій Петрович на цих словах дещо призадумався, а потім і каже: «Знаєте, світ не без добрих людей. Ось почув це прізвище і пригадав: якось мені, звичайному простому селянину, досить швидко і доброзичливо допомогла вийти на світило нашої вітчизняної науки, доктора наук Івана Семеновича Вакуленка радник президента Національної аграрної академії наук України - жінка саме із таким ім’ям та прізвищем. Мабуть, однофамільці... Я тій жінці за її доброту дуже вдячний».

«То це ви саме про нашу Наталію Миколаївну! – з гордістю за щирий відгук повідомила Георгію Петровичу. – Радником президента НААН на громадських засадах вона вже чимало років. А для чого вам знадобився науковець?»

І тут почула досить цікаву історію. Свого часу, як виявилось, Усатюк жив у місті Вишгород на Київщині і працював сантехніком. Життя змусило задуматись, як далі виживати. Так опинився у селі Ліщинівка Черкаської області. Тут вирішив серйозно зайнятись розведенням кролів. При тому виношував амбіційні плани: кролі у нього мали бути найкращої породи, утримуватись у найкращих умовах, а головне - без вакцинації. Тож маточне поголів’я привіз аж із Санк-Петербурга, знайшовши через Інтернет відому в Росії кролеферму. Маючи золоті руки майстра, чудово облаштував клітки для комфортного утримання вухатих. І вже не один рік експериментує із їх розведенням дійсно без вакцинації.

«Хто почує про це – не вірять, що таке мені вдається: вирощувати кролів без вакцинації, - каже. – Але так і є. Хоча рекламувати тут на широкий загал мій досвід поки що не хочу. Хай ще трохи часу пройде, підтвердиться позитивно те, що я роблю. І думка науковців тут важлива. Ось тому я дуже вдячний Наталії Миколаївні, що дала мені телефон Івана Вакуленка. Ми вже з ним розмовляли про мої експерименти. Він хоче зі мною навіть зустрітись. Мені це приємно, що така високоосвічена людина, знавець у галузі кролівництва, як Іван Семенович, зацікавився моїми дослідами».

Ось так несподівано для мене привідкрилась сторінка життя і нашого головного редактора, і Георгія Петровича. Світ, зрештою, не такий вже й великий, аби десь у когось не пересікались шляхи, долі. Тут допомогли цьому звичайні людські стосунки. При тому Георгій Петрович пообіцяв: якщо його досліди вдадуться, про це обов’язково і у першу чергу дізнаються зі сторінок журналу наші читачі, а надто аматори кролівництва.

Дерзань вам у праці, Георгіє Петровичу! І хай здійсниться ваша новаторська революція в утриманні кролів. Зрештою, хто і коли на вільних просторах у степах наздоганяв вуханів, аби провести їм вакцинацію? І нічого, плодяться... А ще - незгасної нам, людям, доброти. І також добровільної – без усіляких «ринково-капіталістичиних вакцинацій».

                                                                                   Валентина ПИСЬМЕННА

                            





Схожі новини
  • №7-8(261)
  • №4 (259)
  • №2 (257)
  • №42 (254)
  • Молока стало меньше

  • Додати комментар
    Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив

    Забороняється використовувати не нормативну лексику, принижувати інших користувачів, розміщувати посилання на сторонні сайти, та додавати рекламу в коментарях.