Наш обов’язок - відродження України як аграрної держави

21 June, Розділ Агрополітика, переглядів 5 344

Сьогодні розвиток агросектора – пріоритет для нашої країни. Пригадайте, у перші роки незалежності, коли більшість підприємств не працювало і люди практично не отримували зарплат, ситуацію врятували саме селяни. Вони звикли підставляти плече державі навіть у найскрутніші моменти, натомість нічого не вимагаючи.

Нині більшість розвинутих країн докладають максимум зусиль, аби збільшити відсоток сільського населення (в деяких цей показник сягає лтше 2-3%). Україна має найкращу ситуацію в цьому плані: в сільській місцевості у нас проживає 33% населення (15 млн. осіб). І наша мета – віддати українським селянам належне: створити для них такі умови, щоб вони не працювали день і ніч як наймити, а могли із задоволенням йти на роботу і жити достойно.

Погоджуюсь, зробити це непросто. Та вже сьогодні ми робимо перші впевнені кроки для реалізації сказаного. Нині АПК демонструє хоч і невелику, але позитивну динаміку: приріст валової продукції сільського господарства збільшився майже на 5%, вдалося втримати відносно стабільну ситуацію у тваринницькій галузі та зламати негативні тенденції у харчовій промисловості, покращити стан кредитування, забезпечити позитивне зовнішньоторговельне сальдо (1,1 млрд. дол. США). Україна - в трійці світових експортерів зерна, а по ячменю ми - лідери.

Водночас не можна закривати очі на проблеми українського АПК, бо вони неоднозначно позначаються не тільки на самій галузі, а й на соціально-економічному розвитку держави.

Згадаймо земельні відносини. Тут ми маємо: капіталізацію агровиробництва на основі концентрації сільськогосподарської землі, стихійність її оренди та купівлі-продажу, консолідацію великих масивів землі в одних руках, тіньовий ринок землі, формування горизонтально та вертикально інтегрованих структур (інколи - за типом земельних латифундій). Це закріплює за Україною імідж країни-експортера сировини. До того ж маємо нераціональну структуру виробництва, яка порушує науково обґрунтовані системи ведення сільського господарства, монокультуризує землеробство, викликає деградацію сільгоспугідь.

А що відбувається у агровиробництві та аграрній інфраструктурі? По-перше, погіршуються фінансові показники (зростають податкові платежі, натомість є низьким рівень і недосконалі механізми кредитного забезпечення, зменшуються обсяги інвестицій). По-друге, посилюється монотоварність виробництва, з сівозмін витісняється трудомістка рослинницька і тваринницька продукція, скорочується поголів’я ВРХ. По-третє, відбувається монополізація трейдерським капіталом каналів просування продукції до кінцевого споживача, низькими є темпи розвитку інфраструктури агроринку, відсутня ефективна аграрна логістика.

Цілий пласт невирішених проблем є в секторі господарств населення та соціальній сфері, починаючи від відсутності фінансової підтримки з боку держави і закінчуючи низьким розвитком соціальної інфраструктури села.

Тому наше найголовніше завдання - переорієнтувати галузь АПК і впровадити низку реформ. Ми зобов’язані віднайти модель рівнозначного розвитку як вертикально інтегрованих структур, так і дрібнотоварного виробництва. Україна не може розвиватись лише за рахунок великотоварного виробництва, бо це призводить до трудової міграції, концентрації бідності в сільській місцевості, розриву рівнів доходів між містом і селом.

Що потрібно зробити в цьому аспекті? Ми повинні створити умови, за яких економічний ефект від масштабу виробництва не вилучався б із села, а спрямовувався на місцевий розвиток. Потрібно розробити механізми сільського розвитку на базі громад, заохотити особисті селянські господарства до набуття статусу суб’єктів підприємницької діяльності, а також підтримати об’єднання власників земельних ділянок у некомерційні організаційно-правові форми (це дасть можливість підвищити товарність виробництва та інвестиційні можливості виробників продукції).

Терміново необхідно створити за участю держави оптові агроринки, цивілізовану систему кооперування і сучасну інформаційно-логістичну мережу.

У сфері земельних відносин, на мій погляд, найголовніше - закріпити у свідомості та в діях людей, що приватна власність на сільгоспугіддя – це не абсолютне право, а соціальне зобов’язання. Для цього необхідно ухвалити законодавчі акти (для підготовки введення ринку землі), обмежити розміри набуття сільгоспугідь у власність та визначити основні принципи ціноутворення, легалізувати державну інституцію з функціями регулювання ринку землі, розробити механізми довгострокового (20-30 років) пільгового кредитування купівлі землі сільськими жителями за підтримки держави. Вже зараз слід розпочати консервацію деградованих малопродуктивних сільгоспземель і розробити Кодекс сталого агрогосподарювання.

Крім цього, щоб вивести агровиробництво на якісно новий рівень, необхідно реформувати ключові системоутворюючі галузі через поетапне технологічне і технічне переоснащення. Ми чітко розуміємо: саме агросектор може стати джерелом росту нашої національної економіки. Зростання ВВП удвічі за рахунок АПК ефективніше сприяє скороченню бідності, ніж його зростання за рахунок інших галузей. А наш потенціал тільки в зерновому аспекті значний настільки, що ми, по суті, можемо майже вдвічі збільшити виробництво і експорт зерна. Водночас принциповим у аграрній політиці є відстоювання наших національних інтересів у зовнішньоекономічних стосунках. Особливо, коли йдеться про перемовини по Зоні вільної торгівлі, ми повинні бути жорсткими і принциповими.

Отже, три магістральні напрями реформ, які ми визначили. Перший - це рослинництво, свинарство і молочне скотарство. М'ясо, молоко, масло повинні бути нашими експортними товарами.

Другий - аграрна наука і аграрна освіта. Повноцінним і дорогим експортним товаром можуть стати і досягнення вітчизняної аграрної науки. У Європі давно в ціні наші сорти насіння. Залишилось сформувати у нашого виробника потребу саме в українській агронауці. Щоб на наших ланах працювали наші вчені, а не імпортні технологи, "виписані" разом із комбайнами або добривами.

Третій - державне управління сільським господарством. Сьогодні вертикаль аграрних управлінців представляє собою анахронізм часів "побудови соціалізму". А між тим ринок давно пронизав агропром вздовж і впоперек.

Всі ці пропозиції включені до стратегії економічних реформ, запропонованої Президентом України. Аграрні реформи – програма мінімум, яку необхідно виконати, аби вивести сільське господарство України на якісно новий рівень. Щоб не втратити власну ідентичність, ми зобов’язані відродити країну як аграрну державу.

Микола ПРИСЯЖНЮК,

міністр аграрної політики України