- Найнижча ціна на продукти харчування - на оптових ринках
- Понад 3,5 мільйона українців відвідали оптові ринки сільгосппродукції
- У минулому році держава виділила 248 мільйонів гривень для розбудови оптових ринків сільгосппродукції
- Микола Гриценко: «Продуктові ринки є вагомим чинником подальшого розвитку аграрного ринку»
- Оптові ринки пришвидшать створення с/г кооперативів – експерт
Вагомий чинник подальшого розвитку агроринку
Донедавна Україна практично не мала стратегії системного підходу до формування ринкової інфраструктури, орієнтованої на малих та середніх виробників агропродукції. І лише останнім часом у цій царині почали відбуватися позитивні зміни. Докладніше про них та про питання, які потребують першочергового вирішення, розповідає керівник напрямку «Розвиток ринкової інфраструктури» Проекту USAID «АгроІнвест» Микола Гриценко.
- Нині на державному рівні спостерігається зміна у підходах до того, як має розгортатися ситуація. І тому є чимало підтверджень. Переважно позитивні сигнали надходять з Міністерства аграрної політики та продовольства. Згадаємо хоча б ось це висловлювання міністра Миколи Присяжнюка: «Зараз стратегічно важливо забезпечити надійну підтримку селянським господарствам, оскільки саме вони становлять основу аграрного сектору України. Хоча великі сільгосппідприємства демонструють значні досягнення, більш як половину валового продукту в агросекторі виробляють саме одноосібники. Тому уряд планує спрямувати вагому частку бюджетних коштів, призначених для аграрного сектору, на підтримку селянських господарств».
Такі заяви додають оптимізму. Принаймні, у мене складається враження, що аграрне міністерство починає не лише помічати малих та середніх виробників сільгосппродукції, але й формувати свою політику з урахуванням їхніх потреб.
- Але маємо визнати - чинна інфраструктура агроринку не повною мірою забезпечує просування малих та середніх виробників сільгосппродукції до організованих оптових та оптово-роздрібних ринків. Як наслідок, виробники втрачають можливості вигідно збувати вирощену продукцію й зміцнювати власний бізнес, формувати його перспективу. До яких кроків слід вдатися, щоб добитися позитивних змін і в цій царині?
- Гадаю, нам понад усе слід проаналізувати досвід роботи оптових ринків. Він потрібен хоча б для того, аби уникнути повторення наявних помилок.
Як на мене, зараз варто зайнятися розробкою нової концептуальної моделі розвитку оптових ринків та обґрунтуванням їх регіонального розміщення. Причому зробити це необхідно як на рівні держави, так і на рівні регіонів.
Метою такої роботи має стати не боротьба з переробниками, посередниками, постачальниками чи продавцями, а об’єднання їх зусиль. Це значно підвищить ефективність функціонування АПК, сприятиме формуванню та справедливому розподілу між усіма учасниками аграрного ринку доданої вартості, забезпеченню українського населення якісною і доступною за ціною сільгосппродукцією.
Практика засвідчує, що система національних та регіональних оптових ринків має спиратись на розвинену мережу локальних оптових, оптово-роздрібних ринків у сільській місцевості. Саме тут виробляється агропродукція, формуються первинні ланки її заготівлі, збуту та руху до торгових мереж. Однак інтенсивне будівництво оптових ринків дотепер не супроводжується таким же інтенсивним розвитком мережі регіональних та локальних ринків виробничого типу, логістичних центрів, заготівельно-збутових організацій виробників. З цієї причини малі та середні виробники сільгосппродукції, їх об’єднання не можуть одержати доступ до оптових ринків.
Не всі експерти зважають на це, та, на моє переконання, наявна проблема є вельми важливою. Якщо вже зараз не взятися за її вирішення, ми можемо отримати нову, набагато гострішу та масштабнішу. Суть тієї проблеми - вже найближчим часом оптові ринки можуть стикнутися з дефіцитом вітчизняної сільгосппродукції. У кращому випадку, вони продаватимуть банани та іншу заморську продовольчу екзотику, що аж ніяк не сприятиме розвитку вітчизняного агросектору.
- Як уникнути «бананової» проблеми? Зрештою, оптові ринки понад усе будувалися в інтересах вітчизняних агровиробників, задля посилення їх позицій на внутрішньому ринку.
- Саме так – в інтересах українських аграріїв. Але не завжди навіть дуже хороші наміри перетворюються на реальність. Саме тому зараз необхідно зосередити всю увагу на локальних оптово-роздрібних ринках, заготівельно-збутових кооперативах, кооперативних логістичних центрах, власниками та клієнтами яких є виробники, спрямувати потужні фінансові й організаційні ресурси на їх підтримку.
Така робота, і це логічно, передбачає тісну співпрацю локальних оптово-роздрібних ринків з малими та середніми виробниками сільгосппродукції, їх об’єднаннями. Однак лише цього замало для успішного функціонування таких ринків. Важливо, щоб навколо них створювалися сталі сировинні зони, формувалися транспортні та інформаційні комунікації.
- Міжнародний та вітчизняний досвід доводить: створення інфраструктурних об’єктів агроринку конче потребує державної підтримки. Якою вона може бути?
- Держава спроможна надавати різні преференції, фінансову підтримку. Така її допомога може стосуватися побудови оптових, локальних ринків, овочесховищ та інших об’єктів інфраструктури аграрного ринку. Та найскладнішим залишається питання створення рівних умов для всіх учасників цієї інфраструктури.
Сьогодні держава підтримує винятково створення оптових ринків. По суті, йдеться про великі торговельні майданчики. Передбачається, що на них щорічно продаватимуться великі обсяги сільгосппродукції. Основними її покупцями є оптовики – торговельні мережі, овочеві магазини, ресторани, приватні підприємці, які спеціалізуються на подальшій реалізації продуктів харчування, та інші суб’єкти господарювання.
Очікується, що в Україні загалом буде зведено 25 оптових ринків. Вважайте, по одному на кожну область. Нині офіційний статус оптових отримали 11 ринків. Серед них, зокрема, «Столичний» у Києві, «Шувар» у Львові, «Гектар» в Одесі, «Господар» у Донецьку, «Янтар» у Херсоні, «Шелен» у Рівному, «Азовський» у Маріуполі.
Водночас створюється велика кількість локальних ринків. Вони мають територіальне значення і тому, зазвичай, залишаються поза державною увагою. Наприклад, локальні ринки не мають права на преференції з використання земель сільгосппризначення без зміни їх цільового призначення. Так само вони не можуть розраховувати на державну фінансову підтримку. І це при тому, що саме локальні ринки залишаються важливою ланкою розбудови всієї системи агрологістики, а деякі з них виявилися більш успішними, ніж оптові.
Я поділяю думку багатьох експертів: Закон України «Про оптові ринки сільськогосподарської продукції» потребує удосконалення. Він має врахувати всі сьогоднішні реалії і здобутий за попередній час функціонування різних типів ринків досвід. У тому числі й локальних.
- До локальних ринків належать місцеві та регіональні. Чи могли б Ви конкретними фактами підтвердити їх успішну діяльність? Інакше важко зрозуміти: чому держава мусить опікуватися ще й ними?
- На початок минулого року в Україні нараховувалося 2578 місцевих ринків, з яких 1825 спеціалізувалися на реалізації сільгосппродукції. В середньому кожний з них мав до 200 торгових місць. За своєю структурою частка продукції, що реалізується на місцевих ринках, досить значна і складає близько 48% загальної споживчої продукції.
Я маю на руках статистику дворічної давнини. Згідно з нею, на місцевих ринках у 2010 році було реалізовано 3 млн. тонн агропродукції на 6,3 млрд. гривень. Товарний розподіл мав такий вигляд: картопля – 29%, овочі та баштанні культури – 20%, ягоди, фрукти та столовий виноград – майже 14%.
Погодьтеся, ці дані вражають. Впевнений, що нинішні показники не поступаються їм.
А ще в Україні є регіональні ринки. Таке їх визначення є умовним. Натомість регіональні ринки повноцінно функціонують у багатьох областях, зокрема, в Херсонській, Полтавській, Хмельницькій, Харківській, Чернівецькій, Тернопільській.
На відміну від місцевих ринків, де основними покупцями переважно є кінцеві споживачі сільгосппродукції, на регіональних ринках здебільшого закупи роблять трейдери та приватні підприємці. Є ще одна відмінність між місцевими та регіональними ринками. Перші здебільшого перебувають у комунальній власності, а другі – у приватній. Проте і ті, й інші залишаються поза увагою держави. І в цьому між ними є схожість.
- Що ще можна зробити, аби на вітчизняних продуктових ринках, і в першу чергу – на оптових, домінували вітчизняні виробники, а не трейдери, які спеціалізуються на перепродажу продукції?
- Насправді можливостей багато. Так, держава надає чимало преференцій господарям оптових ринків. Зокрема, ті на пільгових умовах у власність одержують чималі земельні площі, на яких потім розгортають торгівлю. Зазвичай, вони становлять десятки гектарів.
Переважно ті площі містяться поблизу великих міст та інфраструктурних об’єктів. Відтак, вони вартують дорого. Тож державні інвестиції у цю справу насправді є суттєвими.
Як на мене, власники оптових ринків можуть віддячити за таку до них увагу. І понад усе - сільгоспвиробникам. Наприклад, зменшити їм розмір оплати за ринкові послуги. Причому зменшити на розмір державної інвестиції. І це стало би проявом партнерства між державою, бізнесом, який спеціалізується на оптовій торгівлі, і сільгоспвиробниками.
Такий підхід буде вигідним для всіх сторін. І для сільгоспвиробників, особливо малих та середніх, які завжди відчувають брак обігових коштів. І для держави, яка зацікавлена не лише у постійному зростанні обсягів виробництва, а й в реалізації сільгосппродукції. І самі власники оптових ринків розуміють – чим більше на їх майданчиках проходитиме торгових операцій, тим більше зиску вони матимуть.
Механізм простий і ефективний, проте досі він не діє належним чином. Саме через це на деяких ринках частіше можна зустріти продавців бананів, цитрусів, ніж наших аграріїв. До речі, окремі країни Євросоюзу при всій їх політиці рівноправності вже запровадили практику диференціації вартості послуг оптових ринків для продавців вітчизняної та імпортної продукції. Як кажуть, інформація до роздумів…
Головне сьогодні - зрозуміти, що продуктові ринки є вагомим чинником подальшого розвитку агроринку. Вони повноцінно функціонуватимуть лише за умови, якщо домінуючі позиції на них будуть закріплені за вітчизняними сільгоспвиробниками.
З цього треба виходити при формуванні державної аграрної політики.
Михайло ВЕРНИГОРА,
Національний прес-клуб «Українська перспектива»
