Сільські винахідники

04 October, Розділ Агрополітика / Аграрна справа, переглядів 4 166

У будь-які часи були і є люди, які прагнуть змінити світ на краще. Народ називає їх диваками та винахідниками і вважає, що саме без них та їхніх чудернацьких ідей Земля не могла би обертатися навколо своєї осі.

Вперше з такою людиною мені довелося познайомитися у восьмидесяті роки. До віддаленого військового містечка Новонєжино, що на Далекому Сході, побутова кухонна техніка рідко доходила. Тож нам, жінкам військовослужбовців, доводилося опановувати всі тонкощі кулінарії звичними дідівськими способами: вручну замішували тісто на вареники та збивали виделкою яєчні білки на святковий бісквіт...

Полегшити нашу жіночу долю на кухні вирішив юний вундеркінд – син сусіда по комуналці на ім’я Валерик. Він постійно щось майстрував у технічному приміщені, де ми зберігали свої соління. Цього разу його винахід мав би за хвилину виконати роботу кухонного комбайну – і тісто замісити, і білки збити.

Щоб випробувати новацію хлопця, жіноче населення великої комунальної квартири на шість сімей зібралося у малесенькій кухні. Вбили у каструлю білки з 30 яєць, додали три стакани цукру і стали чекати, поки Валерик запустить свій винахід. Змайстрував він його дуже просто. На свердло електричного дриля прилаштував відповідні за розміром цвяхи. Я мала тримати каструлю з яєчними білками. Прилад включили у розетку і запустили…

Що було потім - пам’ятаю смутно. Каструля вирвалась із моїх рук і полетіла убік кухні, з голови до ніг обдавши всіх присутніх солодкою яєчною рідиною. Наслідки експерименту відмивали гуртом, щиро дякуючи винахіднику за зіпсований святковий торт і настрій. Митися по черзі ходили на місцеву колонку. Зате ще дуже багато років потому військове містечко у будь-якій веселій компанії розповідало про цей кумедний випадок. А наш дивак згодом став досвідченим льотчиком-випробувачем. На його рахунку – десятки авіаційних винаходів. Але першим, незабутнім був кухонний міксер.

Іноді, задаю собі питання: звідки ж беруться вундеркінди у звичайних батьків? Раніше гадала, що генії можуть народжуватися лише у геніїв. Доля склалася так, що нині мені доводиться мешкати в одному із селищ міського типу на Київщині. Спостерігаю за місцевою малечою. Чого тільки не вигадують діти! На відміну від своїх міських однолітків їхні винаходи більше прив’язані до агрономії та нелегкого сільського життя батьків. Хтось намагається змайструвати електричний підйомник до бабусиної криниці. Щоб старенька могла без проблем набирати воду. Один хлопчина мріє побудувати на своїй хатині автономне джерело електричної енергії – вітрогенератор. Деякі навіть працюють над проектом нової оранки та біогазової установки.

Проблема постачання газу у селі завжди була актуальною і недешевою. Обігріти великі будинки та огородні теплиці – майже нереально. Ось і намагаються українці запозичити досвід тих, хто давно із органічних відходів самотужки добуває газ для обігріву власних садиб. Уперше цю ідею започаткував коваль із Липецької області (Росія) Юрій Давидов. Поки політики глобалять над тим, як здешевити газові домовленості між Україною і Росією, селяни та їхні діти не сидять, склавши руки. Дехто у себе на огороді вже будує щось схоже на біогазову установку.

вид Ідея винаходу дуже проста, хоча і небезпечна. У вириту яму вкопують бетонні кільця, наповнюють її перегноєм та іншою органікою. Накривають важкою залізною кришкою у вигляді трикутника (кришку потрібно надійно закріпити, щоб її не зірвало). За допомогою змійовика компост підігрівають до певної температури. У герметичному резервуарі забезпечують відвід для газу. Відпрацьований компост також не втрачає своїх властивостей. Його збирають у окрему допоміжну яму.

Цей винахід міг би стати у нагоді великим фермерським господарствам. Тож сільським дітям є у кого вчитися, дарма що не мають комп’ютерної техніки. Була б голова на плечах та працьовиті руки, а щоби покращити життя – можна придумати щось цікаве та незвичайне.

Та більш за все вразив мене винахід юного зоотехніка Павла Сороки. Усі знають, що хлопець з дитинства лікує майже всіх безпритульних тварин. Та коли його кицька Маша потрапила у дорожню пригоду і залишилась без задніх лапок, Павло не залишив її у біді. Він особисто змайстрував тваринці невеличкий візок. Прикріпив до дошки колеса із дитячої машини, прив’язав тоненькими ремінцями до котячої спини і... маленьке диво сталося! Кицька потихеньку пішла передніми лапками, спираючись задніми на змайстрований візочок. Скільки ще проживе тварина, хто знає, але навіть один день подарованого їй життя багато чого вартий.

Не всі селищні винахідники у майбутньому стануть великими науковцями. На жаль, у багатьох із них немає навіть комп’ютера. Та їхні дитячі ідеї вже знайшли своє справжнє втілення у серцях і душах односельців. Бо діти прекрасно бачать проблеми своїх батьків і мають величезне бажання якщо не вирішити, то хоча би полегшити їх.

Наталя СОКУРЕНКО