„Серпанкове” село

17 August, Розділ Агрополітика / Гаряча тема, переглядів 7 065

Чи знаєте ви, що таке серпанок? Це виткана на спеціальному верстаті легка і майже прозора тканина зі спеціальних сортів льону. Секрет серпанку відомий небагатьом. А ось на Рівненщині, в селі Крупове Дубровицького району, його не лише знають, а й, неначе реліквію, прагнуть передати дітям та онукам.

Тут і сьогодні (щоправда, вже зрідка) можна побачити жінок, одягнених у власноруч виготовлені вироби з серпанку. Вони чимось нагадують білосніжних фей, котрі, здається, прийшли на цю землю з доброї казки…

Феї з Крупового

Утім, свою поліську казку з її неповторним колоритом крупівчани творять самі: бо в цьому селі живуть не лише неперевершені ткалі - майстрині серпанку, а й відомі вишивальниці. Це, вочевидь, єдине село в Україні, де творять одразу три титулованих майстрині, що представляють три покоління працьовитих поліщуків, – заслужені майстри народної творчості Уляна Кот, Ніна Рабчевська та Любов Стельмашук. Додайте до них неповторних майстринь Зінаїду Придюк, Ніну Дем’янець, - і ви отримаєте повну мистецьку палітру одного українського села. Але якого!

На Всеукраїнській мистецькій акції, що так і називалася – „Мистецтво одного села” – Крупове ще в 2003 році таки зачарувало Україну! Адже тут знають незліченну кількість веснянок, колядок, щедрівок, косарських і жниварських пісень! Якщо ви хочете побачити традиційний обряд народного поліського весілля, неодмінно приїздіть у Крупове, - гостей тут завжди зустрічають хлібом-сіллю.

І, звісно ж, люблять гостювати самі. Де тільки не бувають посланці єдиного в Україні серпанкового села: ось і нещодавно повернулися з першого фестивалю етнокультури „Зов Палєсся”, що відбувся в сусідній Білорусі. А ще успішно представили Рівненщину на фестивалі „Барви України” в Ольштині: саме там, на польських Мазурах, проживає 80 відсотків етнічних українців, яких доля закинула туди під час акції „Вісла”. Третє покоління етнічних українців витирало надокучливу сльозу: крупівчани ж бо зачепили за живе їхній генетичний код!

ВРІЗ: Перша згадка по село Крупове належить до середини ХVІ століття. Старі люди кажуть, що колись на цьому місці стояло багато вітряків-млинів. А бідняки мали ручні кам’яні жорна: на одних мололи пшеницю й жито, на інших – дерли крупу. Звідси й назва – Крупове. Ходить поміж краєзнавцями й інша версія: ніби село успадкувало назву від прізвища заможного чоловіка Круп, який першим заклав собі в цій місцевості житло. Хоча сьогодні найбільш поширеними в селі є прізвища Кот, Придюк, Дем’янець.

Нині в Круповому, що причаїлося за якихось 5 км від райцентру Дубровиця, на відміну від інших сіл Рівненського Полісся, є газ, Будинок культури, ФАП. Тут проживає 758 жителів.

Свій сільський фольклорно-етнографічний колектив вони теж назвали цим гарним поліським словом - „Серпанок”.

Започаткувала його заслужений майстер народної творчості України Уляна Кот – жінка, що знає справжній секрет виготовлення серпанку і в пам’яті якої „записано” близько тисячі унікальних народних пісень! Колектив був утворений при сільській школі. Він швидко став зразковим: нині до „Серпанку”, який активно працює при сільському Будинку культури, радо приводить діток уже четверте покоління крупівчан.

Синьоока квітка хоче жити!

- Свого часу наша Уляна Петрівна на запрошення української діаспори побувала в Америці: там, у Вашингтоні, продемонструвала, як народжується серпанок, - розповідає завідуюча відділом фольклору та етнографії Рівненського обласного центру народної творчості Катерина Приймачук. – За океаном їй пропонували гарні умови для роботи, - аби тільки залишилася. Берегиня ж поліського серпанку не погодилась: каже, рідне коріння може прорости лише на рідній землі…

Питання в іншому: не поспішає сьогоднішня молодь переймати традиції ткацтва та вишивки, не цікавиться, на жаль, цією справою. Та й льону на нашому Поліссі зовсім не вирощують: отож, виготовити класичний поліський серпанок уже немає з чого. Он Ніна Рабчевська нещодавно виткала рушник із білих котушечних фабричних ниток: коли попрала його, він увесь стягнувся. А лляний – той щоразу кращим після прання стає! Адже наші батьки ніколи не обробляли льон жодними засобами, це була екологічно чиста культура. Звісно, що й речі, виготовлені з нього: і постіль, і вбрання, й рушники та серветки – лише додавали людям здоров’я.

Сьогодні молодь навіть не знає, як виглядає льон. Принаймні, коли я принесла до обласного краєзнавчого музею маленький снопик льону, навіть студенти, що вивчають народні промисли, не змогли назвати цю культуру. Мені - людині, яка виросла на Поліссі й увібрала його колорит із молоком матері, прикро й боляче від цього. Я ж пам’ятаю, як ми з мамою льон вибирали, як він до двох тижнів вилежувався, - і аж тоді везли його на переробку на льонозавод.

Дівчата на подіумі Пам’ятаю, як сонячно посміхався до мене льон своїми блакитноокими квіточками рано-вранці. А ще - як у нашому колгоспі горів льон: його просто не взяли на переробку, і селяни змушені були його спалити… А Полісся, люди добрі, це ж не цукровий буряк і не ріпак, - це наші традиційні льон та картопля! Від усіх народних майстринь прошу наших урядовців: відродіть на Поліссі льонарство!

Чи ж почують крик серпанкового села на Печерських пагорбах? Та що там одного села – всього українського Полісся, яке скучило за своїми звичаями й традиціями? Бо комусь у цій державі варити сталь і добувати вугілля, а комусь – неначе діамант, плекати народну душу… Але поки що всі благання йдуть, неначе вода в поліський пісок.

Врятувати обпалений Чорнобилем поліський серпанок (село Крупове належить до третьої „чорнобильської” зони) взялися… європейці.

- Отримали приємну звістку: наш проект створення на базі Будинку культури школи-музею ткацтва підтримали ЄС та ПРО ООН, - поділилася директор Будинку культури с. Крупове Ніна Рабчевська.

- Його мета – зберегти унікальні поліські традиції ткацтва і передати їх наступним поколінням, - додає координатор проекту „Місцевий розвиток, орієнтований на громаду” Володимир Філіц. – Гадаю, ткацтво не буде зайвим у шкільній програмі Дубровицького та сусіднього Зарічненського районів, де воно було традиційним заняттям. А пізніше, можливо, з’являться спільні проекти з сусідньою Білоруссю. Принаймні, за кошти ПРО ООН будуть розпочаті ремонтні роботи.

- А де взяти сировину для школи – наш поліський льон? – запитую.

- Як тільки держава дасть дотації, так ми його й насіємо, - відповідає сільський голова Ганна Шеремета. – Адже відповідні ділянки у нас є.

Коротко, але, як мовиться, „в десятку”: бо без державної підтримки відродити галузь льонарства вже неможливо. Відтак – і про ренесанс ткацтва чи, скажімо, виготовлення традиційної народної іграшки з льону говорити не доводиться. А голова Національної спілки майстрів народного мистецтва України Євген Шевченко взагалі констатував „клінічну смерть” українського сувеніра: а ось китайської бутафорії щороку імпортуємо на …5 мільярдів гривень!

ВРІЗ: Секрет виготовлення серпанку від заслуженого майстра народної творчості України Уляни Кот:

„Для цього полотна вирощували льон із тонким та невисоким стеблом: це лущик, простяк. Висушені на траві під сонцем стебла били прачами, щоб були м’якшими, обробляли на терниці, потім ще раз оббивали тріпачкою. Після цього жменьки волокна розправляли й вичісували на гребені. Тільки добре вичесане волокно (пущене на воду, воно не залишало жодного сліду) йшло на серпанок. Його ткали, як правило, на кроснах на дві підніжки з ранньої весни до початку польових робіт. У день, коли ставили кросна, в хаті мало обов’язково топитися, бо вологі нитки рвуться. За народним повір’ям небажано, щоб цю роботу спостерігав хтось сторонній. А ще треба, щоб легко „ходив” човник, дошка ледь-ледь притискала нитку до нитки. Тоді й досягається мета: полотно аж „світиться”, - це серпанок, крізь який навіть можна розглядати найближчі предмети”.

Більш автентичного поліського сувеніра, ніж тканий рушник чи бодай клаптик серпанку, який достойно репрезентує Україну в різних країнах та континентах, і придумати годі. Але…

- Викручуємося, як можемо: он із Житомирського льонокомбінату нам пообіцяли допомогу лляними нитками, виручає Оршанський комбінат, що в Білорусі. А наші власні запаси льону-довгунця закінчуються…

А поки що Рівненщина самотужки робить кроки назустріч своїм самобутнім митцям.

- Торік у День Незалежності України в самісінькому центрі Рівного ми провели акцію „Червона доріжка для вишиванки”, на яку запросили наших уславлених майстринь із Крупового, - каже заступник міського голови Рівного Галина Кульчинська. – Молодь урочисто піднімалася на цей червоний подіум у костюмах, витканих руками наших поліських берегинь. Це було неповторно, стильно і красиво! Та й взагалі, в Рівному дуже популярний народний одяг: із бабусиної скрині, але стилізований.

- Ще маємо унікальне фольклорно-етнографічне свято „Музейні гостини”, яке вже цілком може претендувати на західноукраїнські Сорочинці. Адже до нас зі своїми самобутніми виробами приїздять майстри не лише з рівненської глибинки. Обласна ж програма збереження, відродження і розвитку народних художніх промислів дозволила нам сформувати обласний фонд народного мистецтва, - додає начальник Управління культури та туризму облдержадміністрації Ярослав Мельник. – Тобто, нам вдалося закупити ткацтво, вишивку, різьбу, художній розпис у наших, рідних, майстрів, яких, переконаний, маємо плекати, мов малих дітей: бо ці люди мають у серцях те, що не вмирає, несуть у собі той генетичний код, що виокремлює нас у світі.

Інна ОМЕЛЯНЧУК

для «Аграрного тижня. Україна», Рівненщина