- 28 мільйонів безвідсоткових кредитів
- При внесенні змін до держбюджету необхідно виділити 1,2 млрд грн на розвиток середніх і малих сільгоспвиробників, - АФЗУ
- ЧЕРНІГІВСЬКІ СЕЛЯНИ ДОДАТКОВО ОТРИМАЮТЬ 140 МІЛЬЙОНІВ ГРИВЕНЬ
- Землю продаватимуть по 300 євро за гектар - глава Держземагентства
- Голова Держземагентства: Олігархи не скуплять всю землю
ПІДТРИМКА ДРІБНОГО ВИРОБНИКА СФОРМУЄ СЕРЕДНІЙ КЛАС НА СЕЛІ
Фермери Чернігівщини разом зі своїми колегами з інших регіонів пропонують скоригувати аграрну політику держави у бік підтримки дрібного сільгоспвиробника.
Фермерство Чернігівщини у цифрах
Сьогодні в Чернігівській області зареєстровано 463 фермерських господарства. Це 40% від загальної кількості агровиробників Чернігівщини. Реально працює близько 400. На одне господарство припадає в середньому майже 150 га землі (найвищий показник в Україні), яку обробляють в середньому 5-7 осіб.
З року в рік обсяги виробництва агропродукції зростають, проте внесок фермерів у загальний сільськогосподарський вал залишається низьким — всього 2,5%. Забезпеченість технікою невисока: на всю область 514 тракторів, 217 сівалок та 166 зернозбиральних комбайнів.
Більшість фермерів регіону займається рослинництвом. Тваринництвом — лише один з семи, адже ця галузь потребує доброї матеріально-технічної бази, якої у приватника немає. Фермери області також надають послуги населенню — орють їх землю, перевозять вантажі, торгують, ремонтують сільгосптехніку, вирощують смачні яблука “Золотий Пармен” і, навіть, розводять канального сома.
Кращі господарства мають сучасну техніку, обробляють по 500 га землі і в змозі виділяти на соціальні потреби села до півмільйона гривень на рік. Але таких на Чернігівщині – одиниці.
Пропозиції до “Українського прориву”
Голова Асоціації фермерів та приватних землевласників Чернігівської області (АФПЗЧО) Петро Янковенко вважає, що аграрна політика країни має бути скоригована в бік підтримки саме малих форм господарювання. У більшості країн світу держава приорітет надає дрібному господарю. Наприклад, у сусідній Польщі головні постачальники сільгосппродукції — це фермери, яких там аж 4 мільйони. В Україні їх у 100 разів менше — всього 43,5 тисячі.
Асоціацією фермерів та приватних землевласників України розроблені доповнення до аграрного блоку урядової програми “Український прорив”, якими пропонується таке.
1. По всій вертикалі створити ринкові інфраструктури — гуртові та “зелені ринки”, “кредитівки”, обслуговуючі кооперативи, аграрні біржі та аукціони живої худоби, в яких селяни-виробники мали б контрольний пакет акцій.
2. Врегулювати ринок землі.
3. Прийняти політичне рішення про загрози “латифундистського” шляху, підтримку господарств сімейного типу та обмеження розміру господарств по зонах.
4. Встановити громадський контроль за реалізацією державних аграрних програм.
5. Врегулювати відносини між державою і суб’єктами господарювання на селі: єдиний податок, єдиний соціальний збір, єдиний термін — “сільгоспвиробник”, єдиний вид дотації — на гектар товарної землі.
В результаті введення цих доповнень у дію, держава, на думку фермерів, отримає в аграрному секторі стабільний середній клас, завдяки якому буде збережене село — унікальна біологічна ланка, що відтворює генотип нації.
Але чому фермерам так не подобаються “латифундисти” — великотоварні підприємства, на яких, до речі, виробляється більше половини всієї сільськогосподарської продукції, що ми споживаємо?
“Прискорювачі” сільського прогресу
“Що буде з селами, коли прийдуть “латифундисти”, кожен з яких займе один-два, а то й цілих три райони?!” — фермер з Бобровицького району Григорій Виноград (ФГ “Нива”) упевнений, що великотоварники не зацікавлені в розвитку села. Він вважає, що їм потрібні лише прибутки: скуплять всю землю, а потім здаватимуть її в оренду колишнім власникам, але вже за іншу ціну. Крім того, сучасні агрокомплекси націлені на економію людських ресурсів, там все автоматизовано. Де ж працюватимуть селяни?
“В усіх країнах світу ціна екологічно чистої продукції у 4-5 разів вища, ніж ціна продукції, вирощеної на великих агрокомплексах”, — ділиться власним досвідом перебування за кордоном фермер з Чернігівського району Сергій Здор (ФГ “Рибництво та індустріальні технології”). — “В Іспанії кілограм вирощеної в природних умовах свинини коштує 18 євро (135 грн.), а тієї, що виросла на так званих прискорювачах росту, — 4 євро (30 грн.); курка, що виросла “на подвір’ї”, коштує понад 10 євро (понад 75 грн.) за кілограм, а та, що їла прискорювачі — менше 2 євро (менше 15 грн.)”.
Сам пан Здор займається рідкісним видом сільгоспвиробництва — розводить канального сома. Так ось, в Іспанії тільки на підтримку малих форм риборозведення в якості дотацій щороку виділяється по 300 тисяч євро (2,24 млн. грн.). Польська форель надходить до України по гуртовій ціні 15 грн./кг, а собівартість цієї риби, вирощеної у вітчизняних ставках — 28 грн./кг. Чи в Польщі так дешево вирощувати красну рибу? Ні, просто там розмір дотацій дозволяє “тримати” таку конкурентоспроможну ціну. До відома: польське сільське господарство протягом наступних 6 років у вигляді дотацій отримає близько 10 млрд. євро (майже 75 млрд. грн.). Це третина річного бюджету України.
Яким шляхом піти?
Тож який шлях державі вигідніший: продовжувати давати “зелене світло” великотоварним підприємствам, які будуть платити значні податки і потребуватимуть менших дотацій, чи підтримати дрібнотоварника, що лише “витягатиме” гроші з державної кишені? Відповідь, начебто, очевидна.
Але чомусь в селах надсучасної Італії господарює дрібний власник: вирощує виноград, тримає невеликі гончарні майстерні, збудовані ще прадідами. Очевидно, там розуміють різницю між конвейєрним бройлером і куркою, що виросла під сонцем бабиного подвір’я, ковтаючи немодифіковане зерно. Чомусь у Франції земельний наділ більший за 50 га, згідно із законодавством, вважається занадто великим і підлягає подрібненню. Переважна більшість сільгоспвиробників Польщі господарює на ділянках у 5-15 га. Не задавлені цивілізацією європейські села, завдяки численному середньому класу, і у XXI столітті продовжують спокійно жити у притаманних їм ритмах.
Разом з тим, кількість населення у світі, особливо в містах, зростає, споживання збільшується. А землі не більшає. Невідповідність харчових потреб населення природним ресурсам планети стає все помітнішим. Тому і виникає тема прискорювачів, генних модифікаторів тощо, які ставлять виготовлення їжі на потік. За рахунок певної втрати якості отримується необхідна кількість. Розуміючи це, уряди цивілізованих країн поруч із підтримкою дрібного сільгоспвиробника дають згадане “зелене світло” і великим аграрним корпораціям. Це реалії сучасного світу.
Але, як би там не було, а фермери не хочуть, аби збувся прогноз про те, що у 2015 році в Україні понад 90% усієї сільськогосподарської продукції будуть виробляти лише 300 аграрних гігантів.
Ігор КУЗЬМЕНКО
