ЦЕ ВЖЕ БУЛО: ЗЕМЛЯ І ВОЛЯ

21 January, Розділ Аналітика / Ціни на с/г продукцію / Цукор, переглядів 5 730

Що робиться, то на краще? На жаль, такий житейський постулат інколи піддається сумнівам. Бо надто боляче «кусає».

Отже, як те знаємо, на початку незалежності України державне колесо вакханалії і зневаги до всього святого та мудрого завдало чимало шкоди селу. Потім спохватилися і стали мудрувати: як на руїнах ферм, на порослих бур’янами і берізкою полях відродити втрачене, а у спустошені хати повернути молодь, сміх дітей і дати можливість знову трапитись так, щоб «славному роду не було переводу».

«Граблі» для Миколи ІІ

Сучасна незалежність України і розруха села, яку нині намагаються подолати усілякими реформами на рівні держави, для багатьох істориків, політиків і не лише них не стала якоюсь несподіванкою. Оскільки все повертається на круги своя, то варто лише уважно погортати сторінки літописів, у т. ч. царської Росії, аби переконатися: і до нас наступали на ті ж самі граблі, беручись активно проводити усілякі реформи, скеровані на сільську працю, сільський в цілому устрій. Із різних, звісно, причин. Були вони свого часу і у голови Ради міністрів, міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Аркадійовича Столипіна. Вони і підштовхнули його до проведення термінової аграрної реформи, основним завданням якої було попередити революційний вибух, захистити від розвалу монархічний царський лад і «пригладити» його, зробивши привабливим для народу, прогресивними нововведеннями. У даному випадку – аграрними.

Отже, далекі 1900-1905 роки. На троні Микола ІІ, а по селах – наростання невдоволення селянами їх буття. Адже народжуваність на селі велика, землі мало, аби прогодувати сім’ї, бо більшість гектарів – це володіння поміщиків. При тому чимало з них, не вміючи давати лад цим землям, не проти їх продати. Проте у багатьох селян свій на це погляд: земля – Божий дар, її не треба купувати, а варто лише відняти. Тож вирубуються самовільно «панські» ліси, подібно засіваються «панські» поля, а самі пани часто покидають маєтки, аби зберегти власне життя від бунтарів.

Заразом село вже войовниче не лише до панів – у сільских общинах, на яких тоді воно трималося після скасування кріпосного права, чимало людей пиячить, не хоче працювати «до поту», виживаючи за рахунок інших. І це також призводить до невдоволень у громадах. Відтак до царського уряду продовжують надходити з губерній одне за одним тривожні повідомлення про важку ситуацію на селі, страшну бідність та безземелля селян, їх наростаюче невдоволення тим життям, що мають.

Додає свого Російсько-японська війна (1904-1905 рр.), яка закінчилась поразкою Росії. І з весни 1905 р. невдоволення сільських жителів аграрним станом, їх прагнення до націоналізації земель поміщиків помітно зростає. Виникає навіть Всеросійський селянський союз, який пропагує ті настрої. Додають до цього негативу революція 1905-1907 рр., помітні на той час неврожаї.

Оголошена 5 квітня 1905 р. державна пільга про полегшення у сплаті продовольчих боргів унаслідок неврожаю позитивних результатів не дала. Революційна ситуація наростала. Петро Столипін, як і чимало його співвітчизників, розумів, що монархічний лад цілком може бути поваленим чи то заміненим на більш прогресивний. Але як не допустити революції, як випустити пару революційно налаштованим селянам і провести дійсно зміни на користь села? Петро Аркадійович свято був переконаний: відповідною аграрною реформою. Вона пізніше так і увійшла в історію як Столипінська аграрна реформа.

Столипін-реформатор

Столипін задумував реалізувати аграрну реформу не менше як за двадцять років. Можливо, це і вдалося б за такий час... Проте, на жаль, не все те здійснюється, що планується. Реформа досить проблемно стала реалізовуватись із 1906-го по 1911 рік, Столипіна було вбито у Києві й поховано на території Києво-Печерської лаври. Пізніше були потуги продовжити реформу. Ось її окремі моменти, як те подається у багатьох історичних довідках.

Основними законодавчими актами реформи були указ від 9(22) листопада 1906 р. «Про доповнення деяких постанов діючих законів, які стосуються селянського землеволодіння і землекористування» і ухвалений на його підставі Державною Думою закон від 14(27) червня 1910 року. За цими законами скасувалися обов’язкові форми земельної общини на селі, а тому кожному селянину надавалося право вийти із неї й виділити свою землю у повну власність. Селянин отримав право вимагати виділення йому землі в одному масиві (тобто, мати відруб - польовий наділ без садиби). А якщо він до цього відрубу приєднував свою садибну землю і переносив сюди хату, то вже ставав власником хутора.

До речі, підтримуючи хутірські господарства, уряд думав, що знайде у таких господарів собі підтримку. Ось чому, відповідно до реформи, наголос робився не на общину (як це було під час реформи 1861 р.), а на заможного одноосібника, трудягу, якому праця в общині з п’яними і ледащими не подобалась, бо він прагнув працювати власне на себе і свою сім’ю. Та бажаної підтримки царя від одноосібника не трапилося. Можливо, із менталітету таких селян. Мовляв, «моя хата з краю...» Тим часом, виходячи з умов реформи, селяни користувалися допомогою Селянського поземельного банку, який кредитував купівлю землі й допомагав створити хутірні та відрубні господарства. Банк продавав селянам у борг або державні, або викуплені за безцінь землі у поміщиків. Притому процентна ставка по кредиту для самостійних селян була вдвічі нижча, аніж для общин. Тож через банк селяни у 1905-1914 рр. придбали понад 9 млн. га землі.

Проте не всі цю землю втримали у власних володіннях, бо вона коштувала немалих грошей. У тих, хто вчасно не погашав борги по кредиту, землі відбирались і продавались у користування іншим – тим, хто вмів із землі мати більший зиск.

А ще не менш важливою складовою реформи Столипіна було переселення цілими родинами селян у Сибір, Середню Азію, на Далекий Схід, північний Кавказ. Проїзд туди був безкоштовним, а для перевезення худоби навіть спеціально обладнали «столипінські вагони». На землях, куди прибували переселенці, держава намагалась будувати школи, медичні пункти тощо. Але починати з нуля вдавалось не всім. І багато недавніх переселенців - голодні, холодні й без копійки за душею - повертались додому. А на місцях хуторянам і власникам відрубів, виходячи із засад реформи, пропагувалися прогресивні на той час форми ведення сільського господарства, нова техніка. Остання коштувала дорого, а тому була можливість брати її в оренду.

Останнім актом Столипінської реформи був закон від 29.05 (11.06) 1911 р. про землеустрій, який встановлював порядок праці землевпорядних комісій по губерніях, повітах, волостях.

Жовтнева революція 1917 року ці всі потуги реформувати село «під Миколу ІІ» зупинила.

У колгоспі добре жить?

Якщо за царської Росії селяни виживали завдяки праці гуртом в общинах (трудар і ледащо, як вже мовилось, пліч-о-пліч), то далі власники відрубів і хуторів довели: на себе працюється більш продуктивно. Є статистика, яка підтверджує дореволюційний сплеск продуктивності праці саме таких господарств. Хоча їх було надто мало, та вони виробляли досить вагому частку сільгосппродукції. Більшовикам, у яких поняття «земля» і «воля» мали далеко інше значення, аніж за часів Столипіна, такі «куркулі» були не потрібні – їх чи винищили сім’ями, чи то відправили відбувати провину за свою працьовитість і небажання вступати у колгоспи у далекі та несприятливі для проживання краї: Сибір, Казахстан...

А про колгоспи люди не випадково іронізували: «Все моє – все колгоспне», «У колгоспі добре жить : десять робить, а сто спить...», «Серп і молот – буде голод» і тому подібне.

І от ХХІ століття, незалежність України, нові назви – фермери, приватні власники, директори приватних підприємств, президенти товариств, голови спостережних рад агрохолдингів. Земля, як мовиться, має господаря. Вона при ділі.

Проте, як і за Миколи ІІ та Петра Столипіна, чимало селян, маючи земельні паї, нині не в силах самотужки давати їм раду. Бо хтось бідний і не має змоги придбати необхідну для цього техніку, найняти робітників, а хтось старенький, хтось (історія і тут повторюється) просто ледащий чи то здатний до пияцтва. Тим часом з минулого року ведеться чимало розмов про Національний земельний банк і про те, почому продаватиметься земля і по скільки гектарів «в одні руки». Одні сперечаються, інші стверджують, а треті хапають одне одного за чуби у Верховній Раді, отак «виборюючи» святу і праведну істину для реформувань села.

Проте і по цей час питань без конкретних відповідей чи то неоднозначних тут доволі. Не стало б лише чергове реформування агросектору знову отими граблями, які боляче б’ють надто довірливих і неуважних до уроків минулого. Та все ж хочеться сподіватись на краще.

Валентина ПИСЬМЕННА