Тут не лише спочивають козацькі останки, а й живе їх незламний дух

06 June, Розділ Головна, переглядів 6 178

Вперта статистика не залишає шансів іншим населеним пунктам: село Здовбиця Здолбунівського району таки найбільше на Рівненщині (а може, і в Україні?): тут проживає не багато, не мало 5 тисяч 500 жителів. Цілісінький тобі райцентр у межах одного села. І якого!

З широкими освітленими вулицями, з чепурними дворами, з родючими землями та привітними людьми, котрі, здається, понад усе люблять свою малу батьківщину.

Народна пам’ять береже три версії про походження назви села. За однією, вона пов’язана з іменем її першого жителя – Здовби. За іншою, походить від „здовбичан” – майстрів, які „здовбили” (видовбували) з колод човни та „здобували” будматеріали – камінь, крейду, глину, на які й нині багаті ці місця.

Споконвічна слов’янська земля

Територія Здовбиці входила до складу Київської Русі, її Галицько-Волинського князівства. Перша офіційна згадка про Здовбицю сягає 1406 року: за худобу та срібло княгиня Степанська продала князеві Федору Острозькому Здовбицю та ще 11 сіл. До слова, Здолбунів (теперішній районний центр і відомий залізничний вузол) тоді нараховував… 12 дворів і належав до Здовбицької волості.

У 1651 році саме біля Здовбиці знаходився штаб Богдана Хмельницького. Козацький загін, прямуючи на поле битви під Берестечком, зіткнувся тут із загоном поляків: зав’язався бій. Важко поранених козаків встигли довезти до Здовбиці: тут і знайшли вони свій останній спочинок. Кам’яні хрести на їхніх могилах і сьогодні нагадують про незламний козацький дух, котрий беруть із собою в життєву дорогу нові покоління здовбичан.

Збережений храм

У 70-ті роки минулого століття в район надійшов лист з Уралу: родина Дрьоміних розшукувала свого батька. Той лист зачепив струни вразливої душі вчительки Ганни Стецюк, і вона таки знайшла могилу їхнього батька в… Німеччині! Відтоді разом із групою однодумців розшукує вона захоронення воєнних часів, розплутуючи неймовірно складні клубки людських доль. Не роблячи жодної різниці, хто ці люди за національністю: росіяни, євреї, німці чи українці, і на чиєму боці вони воювали…

- І знаєте, що я помітила? – каже пані Ганна. - Німці зараз намагаються максимально віддалитися від гітлеризму, ставляться до перепоховань знайдених останків своїх співвітчизників, я би сказала, з якоюсь пересторогою. Та хіба винен був той солдат чи навіть генерал? Вони ж лише виконували накази. Геополітика – річ надзвичайно підступна: її вершать правителі, а страждають від неї цілі народи. І поки я живу, я буду вести пошук… Неодмінно маю розшукати нашого односельця, місце поховання якого в Білорусі відоме лише приблизно. Продам на базарі трохи живності, зберу грошей на дорогу – і вирушаю (парадоксально: жінка робить цю святу справу переважно власним коштом!).

Довідалася „народний пошуковець” і чимало цікавого про історію села. Скажімо, в їхній Свято-Михайлівській мурованій церкві, що є пам’яткою архітектури ХVІІІ століття, довго тривав бій між німцями та червоноармійцями. У дзвіниці сидів німецький коригувальник, з яким вів перестрілку майор Падричев. Офіцер примудрився вистрелити так, щоб і фашиста „прибрати”, і церкву для села зберегти: снаряд пролетів через отвір дзвіниці. „Смотрю, такая красивая церковь! Жаль мне стало ее разрушать”, – розповість майор Ганні Стецюк через багато років.

Село, в якому хочеться жити

Своєрідний духовний оберіг Здовбиці – Заслужений скульптор України Володимир Шолудько. Це його роботи прикрашають парки Києва та Львова, майдани Рівного: тут і пам’ятник княгині Марії Несвицькій (Рівненській), і Волинському Гомеру Уласу Самчуку, і Симону Петлюрі, й командиру УПА Климу Савуру (Дмитру Клячківському). Звісно, що й для рідного села він зробив подарунок – пам’ятник Тарасу Шевченку. Переїздити до Києва не поспішає, хоча має тут майстерню: найкраще, каже, творити саме на малій батьківщині.

Є у Здовбиці ще одне унікальне місце – сімейний дитячий будинок „Батьківський затишок”. Завдяки небайдужому Василю Радчуку, знайшли свій сімейний оберіг уже півсотні діток, до котрих свого часу не була прихильною доля… Вдивляюся в їхні оченята, які, здається, ось-ось розхлюпають доброту, і вкотре ловлю себе на думці: цей, здавалося б, немилосердний світ таки тримається на любові…

Тут, у Здовбиці, така взаємна любов є. Тому й комфортно почуваються люди, тому й хочеться їм співати. Мають аж 5 аматорських ансамблів, 4 з яких носять високе звання „народний”. Чи в кожному села таке буває? До речі, активний учасник одного з них – ВІА „Небокрай” – міський голова сусіднього Здолбунова здовбичанин Ігор Ольшевський: щонеділі, о 7-й ранку - на репетиції. А вже як виходять на сцену „Здовбицькі молодички” на чолі із Заслуженим працівником культури України Раїсою Тебенько, та ще й із піснями своїх мам, отоді у Будинку культури яблуку ніде впасти! До речі, найстаршій учасниці ансамблю, Лідії Сапанюк, незабаром виповниться 90.

„Можемо експортувати послуги”

Здовбицький сільський голова Юрій Боярчук переконаний: саме висока духовність його односельців стала тим локомотивом, котрий не дозволив селу відчути занепаду.

- Люди самі „витягнули” село: купували ділянки несільськогосподарського призначення, відкривали свою справу. Хтось – виготовляв євробруківку, хтось – паркани чи плитку, інші – розпилювали деревину, пропонували послуги з вивезення сміття… Ми ж спрямовували виручені кошти на ремонти дитсадка, Будинку культури, амбулаторії, на освітлення вулиць. Поставили собі за мету щороку налагоджувати освітлення однієї вулиці, використовуючи світлодіодні енергозберігаючі лампочки (працюють за нічним тарифом). На це витрачаємо близько 40 тис. грн. у рік. Сума для нашого бюджету, звісно, чимала, та ми розробили проект співпраці з ПРО ООН і, можливо, здобудемо відповідну грантову підтримку.

Тут не бояться експериментів: садок опалюється газом, Будинок культури – твердим паливом (відходами деревини), а сільська рада та амбулаторія – електрикою. Порівнюють, зважують, прораховують вигоди: адже планують створити сільську комунальну службу.

Сьогодні саме так є в Європі: кожна територія шукає власну родзинку і прагне привабити нею інших.

Інна ОМЕЛЯНЧУК