- Чому зазнають фіаско спроби відродити вівчарство на Херсонщині
- На Прикарпатті цьогоріч побільшало корів, овець та птиці
- Витоки відродження
- На Буковині збільшилося виробництво м'яса, зросло поголів'я овець та кіз
- Золоте руно Асканії
ЩОБ ДЗВЕНІЛА ТРОНКА
Коли спека за тридцять, а хтось при цьому вдягнений у 15 вовняних костюмів і почуває себе досить комфортно, нікого з оточуючих це не дивує - значить це експозиція тваринництва на аграрній виставці. А дуже „вовняний" її представник - баран-рекордсмен асканійської породи, яку демонстрував на „Агро-2007” племзавод „Червоний чабан” Каланчацького району Херсонської області.
Віктор Анатолійович Дзяткевич, голова правління ВАТ „Червоний чабан”,
розповів, що порода починалася із захоплення родини баронів Фальцфейнів, які з усього світу везли до Асканії Нової овець різних порід. На серйозну наукову основу створення породи тонкорунних овець поставив академік М.Ф.Іванов, який протягом 1925-35 рр. відбираючи і підбираючи місцевих мериносових овець та схрещуючи їх з баранами американського «рамбульє», і створив «асканійську» породу овець. Її представники мають міцну конституцію, добру статуру, високий вихід вовни і м’яса. «Асканійські» барани у живій вазі досягають 120-150 кг, матки 60-70 кг. Мають тонкорунну вовну, в основному 64-60 якості, довжиною 7-8 см. З баранів настригають 12-15 кг вовни, з маток 6,0 – 6,5 кг. Вихід чистої вовни 40-45%. Вівці добре пристосовані до посушливого клімату. «Асканійська» порода використовувалась при створенні порід «азербайджанський гірський меринос», «радянський меринос», «кавказька», «красноярська».
Найбільше в Україні поголів’я «асканійської» утримується ВАТ „Червоний чабан” і нараховує 5200 голів. У 2002 р. баран з цього господарства на виставці в м. Іпатове (Росія) був визнаний найкращим у породі серед «асканійців» з різних господарств СНД. Віктор Дзяткевич цілком заслужено пишається такою перемогою, адже в Росії вівчарству приділяють велику увагу, і конкуренція там чимала.
Він нагадав й інший факт – в Англії на кожного жителя припадає одна вівця тонкорунної породи. Навів і вітчизняну статистику. У найкращі часи у „Червоному чабані” утримувалось 25 тис. овець, в усьому Каланчацькому районі поголів’я нараховувало 80 тис. голів. „Нині ми єдині займаємось у районі вівцями, решта господарств їх вирізали, бо невигідно стало утримувати, - з сумом констатує Віктор Анатолійович. – А колись тільки в Херсонській області поголів’я становило мільйон голів. В ті часи ми продавали до 5 тисяч овець в Угорщину, Чехію, Польщу, Німеччину. І сьогодні попит міг би бути, якби про нас знали, але не можемо навіть виїхати до Росії на виставку з різних причин, не залежних від нас”. 
У 2004 р. на Чернігівській фабриці тканин отримали 56% митого волокна по стаду - вище ніж в Європі. За науковими розробками 50% вважається відмінними результатом. От і на виставковому рекордсмені 16 кг вовни, після того як її зістрижуть і помиють, залишиться 11-12 кг, з якої можна буде зробити високоякісну дорогу тканину для 15 чоловічих костюмів. Та все ж вівчарство поки що - справа ентузіастів.
Запитання: „Чому Ви займаєтеся вівцями?” трохи дивує Віктора Анатолійовича, для якого це вже справа життя. І тому його відповідь: „З почуття патріотизму, - звучить дуже щиро. - Ще за Фальцфейнів в господарстві, яке тільки в тридцятих роках минулого сторіччя отримало нинішню назву „Червоний чабан”, утримувалось 100 тис. овець. Під час Великої Вітчизняної війни 15-16-річні дівчата пішки гнали отари у степи Калмикії, на переправах їм допомагали радянські солдати, і врятували таким чином 5 тис голів. А зараз не такі важкі часи, що ми не можемо їх зберегти. За останні два роки є позитивні зрушення. Уряд розробив програму з врятування вівчарства, яка передбачає на ярку і матку, старшу за рік, непогану дотацію - 400 грн. на голову. Це справді може врятувати галузь. Адже нас не можна порівнювати з тими, хто вирощує ріпак чи соняшник і має непогані прибутки. Наші силос і люцерна, які йдуть на корми, такої рентабельності не мають. Та й держава вмовляє відродити цю галузь: на польському м’ясі, на австралійській вовні все одно не виживемо. Потрібен вітчизняний товаровиробник. А у нас - і технологія, і люди.”
Віктор Дзяткевич з ностальгією згадує 2004 р., коли значно зріс попит на овець завдяки тому, що держава підтримала фінансами ті господарства, які хотіли займатись вівчарством. Тоді „Червоний чабан” реалізував овець на 1,5 млн. грн. Це для господарства був підйом.
Цьогорічна ситуація викликає у Віктора Анатолійовича закономірну стурбованість. „У нас в районі багато земель наче самим Богом створених для випасання овець. На одну голову необхідно мінімум 2 гектари. Але у нас у травні все ж вигоріло, і випасів не залишилось. Згорів на корінні і перший укіс люцерни. Чим годувати отару, за рахунок чого фінансувати роботу 150 працівників? Щоправда, держава обіцяє допомогти з грошима на корми і зарплатню, і ми у це віримо. Та ми навіть не просимо грошей, а кажемо: купіть наші вівці. Зараз тисячу голів баранів будемо здавати на м’ясо, краще б звичайно їх купили і на умовах лізингу роздали іншим господарствам, нехай вирощують."
Щоб, як писав Олесь Гончар у своїй „Тронці”: „В степу так гарно, коли чабани випускають овець iз кошар i зорюють, тобто ведуть їх попасти степом ще при свiтлi зорi; це найкращий час для чабана - вести отару, доки ще не жарко, по прохолодних випасах i слухати, як в тихiм ранковiм повiтрi подзвонює тронка...”
Вікторія ЗОРКА
