Висоцькі світанки

14 November, Розділ Особистість, переглядів 13 208

Це сьогодні Лідія Гловацька, виконавчий директор сільськогосподарського приватного підприємства «Злагода» (с. Висоцьк, Дубровицький р-н), впевнено почувається за кермом службової «Ниви»: без коліс, каже, вже й не уявляє свого щоденного життя…

Рівно 33 роки тому, в своїх юних 16, вона вперше прийшла в це село із сусіднього хутора Хилін: приймайте, свекрухо, невісточку!

…То було кохання з першого погляду. Вона, дев’ятикласниця Ліда Костюкевич, з великою шкільною сумкою за плечима крокувала знайомою стежкою до школи – йти ж бо цілих 5 кілометрів! Випадково (а може, й ні?) зустрілася з трактористом, який розкидав добрива по мерзло-талому ґрунту: на календарі саме завеснів березень. Познайомились. Олександр щойно повернувся з армії й знову сів за кермо свого трактора.

Того ж дня Сашко Гловацький повідомив батькам: «У неділю засилаємо старостів на Хилін. Одружуюся!».

Тоді й скінчилася Лідина шкільна наука, розпочалися її життєві університети.

- Свекруха прийняла мене, як рідну: що допомогти, що підказати, яку мудру пораду дати… Але дуже вже хотілося мені мати свою власну хату. У Висоцьку було потужне, знане в районі та в області господарство імені Леніна. От його голова, Федір Якубович, і каже: «Дам я вам хату, якщо й ти підеш до нас у колгосп дояркою». Я пішла, не роздумуючи: вдома ж бо змалку за коровами доглядала. Щоправда, в господарстві поголів’я ВРХ тоді було майже 3 тисячі – це вам не домашня ферма, - гортає сторінки власної пам’яті Лідія.

Ось так і справлялася вона з тим раннім заміжжям: підводилася раніше від сонця, щоб приготувати чоловікові їсти, вдень працювала на фермі, а ввечері чимдуж бігла за шкільну лаву - десятирічку закінчувала вже у «вечірці». А коли отримала атестат, повезла документи в Мирогощанський аграрний технікум і заочно вивчилася на зоотехніка, бо їхнє поліське господарство завжди спеціалізувалося на тваринництві.

Федір Якубович своє слово витримав: Гловацькі першими отримали новий колгоспний будинок – як молода сім’я, що сумлінно працює на селі.

Життя ж тим часом ішло своєю чергою: у 19 Лідія народила сина Івана, у 20 – Степана, у 23 – донечку Олесю. Й живуть вони в тих мальовничих місцях, поблизу яких писав Купрін свою незабутню «Олесю»…

Разом із досвідом материнства вона зростала професійно: Федір Якубович уже довіряє Ліді завідувати фермою. І стає вона тоді Лідією Григорівною…

До речі, ферма ця немаленька й сьогодні: в СПП «Злагода», що є правонаступником попереднього господарства, нині близько тисячі голів ВРХ, господарство дає роботу добрій сотні селян і тримається на плаву інколи, здається, з останніх сил. Ні для кого ж бо не секрет, що важка селянська праця нині неприбуткова. А що вже казати про Полісся, про його збіднені піщані ґрунти, які 25 років тому обпалив своїм крилом Чорнобиль? Втім, бідність і багатство тут, здається, ходять зовсім поруч: не дав Бог поліщукам родючих чорноземів, зате дав надзвичайно відкриті та щирі серця, котрі залюбки поділяться з тобою, здавалося б, останнім…

- У дев’яності, було, ми з відром солярки їздили від ферми до ферми – щоб хоч корів подоїти. Але господарство зберегли. І нині тут працює близько сотні моїх земляків, які годують свої родини, мають певну соціальну стабільність. От тільки праця наша селянська, на жаль, не цінується: на початку року молоко по 1,8 грн./літр приймали – а літр квасу влітку до 5 гривень доходить! Ні, тут таки треба нашим державним мужам щось кардинально вирішувати!

Та навіть за такого диспаритету цін вона не мала морального права, щоб рідна нива, з якою «зрослася» з дитинства, чортополохом заростала. Тому на початку року уклали з людьми договори на оренду паїв і посіяли на них, а ще на землях запасу сільської ради, овес (55 га). Через зміни в земельному законодавстві тих договорів не зареєстрували ні в земельному управлінні, ні в сільській раді. А поки овес у колос вбивався, в районній прокуратурі часу «не гаяли», - підвели Лідію під кримінал. Мовляв, з корисливих мотивів, зумисне, на шкоду державі вона землю засіяла. І завдала їй збитків аж на… 52 тисячі гривень! Вона пояснювала прокурорам, що розрахувалася за оренду землі з людьми, із сільською радою, до того ж сплатила фіксований сільгоспподаток. То може, збиток для держави там, де земля не перший рік облогує? – билася, наче риба об лід, щоб довести очевидні речі. Не сприйняли наші захисники закону таких аргументів, - дали їй умовний термін покарання.

Вона достойно тримається в цій ситуації: бо не зробила нічого лихого людям, не прогнівила Бога. Навпаки, намагається кожен прожитий на рідній землі день освячувати надією та добром. А глибокі озерця її очей, здається, ось-ось розхлюпають те добро, якого вистачить на всіх, хто її оточує.

Трудовий стаж Лідії Гловацької дорівнює сімейному – 33 роки, а в її трудовій книжці – один запис про прийняття на роботу: змінювалися ж бо лише посади. У свої 49 молода бабуся вже має п’ятеро внуків. І щиро тому радіє.

… Живуть вони з чоловіком у тій же хаті, яку в 1978-му отримали як молоді спеціалісти. Як і раніше, топлять грубки (газу тут ніколи не було), обробляють город, тримають чималеньке господарство. Щоправда, багато чого вдосконалили: провели в хату воду, яку підігріває бойлер, автоматизували процес подрібнення їжі для худоби.

І міряють життя все тими ж незмінними мірками добра та любові. Разом зустрічають свої висоцькі світанки і… досі вірять у кохання з першого погляду.

Інна ОМЕЛЯНЧУК,

заслужений журналіст України

На фото

Лідія Гловацька лише на мить зупинила свою службову «Ниву»

А для онуків вона просто – улюблена бабуся Ліда