СВЯТО СІЛЬСЬКОЇ ЖІНКИ

09 October, Розділ Weekend, переглядів 5 550

Уже довели вчені, що людина, якщо не радіє, може занедужати. Творчість Лесі Кара-Коці - це суцільна радість. Хоч однозначним її творчий доробок не назвеш. Згадаймо хоча б її недавню виставку на березі Дніпра у... ресторані „Каравела". І чого тільки не вигадають менеджери, щоб наблизити мистецтво до тих, хто його потребує.

alt Завсідники такого закладу, які можуть собі дозволити харчуватися в ресторані, і ті підприємці, які змушені приймати партнерів у чудовій обстановці на тлі віддзеркалених у дніпровій гладіні київських пагорбів, теж мають право відволіктися і вийти зі своїх своєрідних обмежень, щоб порадіти, як кожен із нас. Адже Леся Кара-Коця-художниця має дивовижну здатність бачити і відтворювати у звичному казкове і відкривати ці несподівані грані подій і явищ навіть затурканим, заклопотаним співвітчизникам.

На столиках біля картин, розміщених на колонах, лежали картки арт-меню з назвами картин Лесі Кара-Коці і стовпчиком цифр навпроти. А сама художниця у гарному вишитому вбранні сиділа осторонь, ближче до води, і приязно відповідала на розпитування журналістів: і про нові дивовижні свої картини, і про ті краєвиди, що передають радісні відчуття від спілкування з рідною природою у Вільшані - це село на Черкащині, де проводить місткиня половину свого життя.

Саме у Вільшані написала вона книжку про казкових персонажів своїх картин - чарівних хоботарок, які так полюбилися і дорослим, і дітям. Але ж на нових полотнах продовжує художниця казкову тематику з цілком реальними чи досі небаченими іншими персонажами.

Серія картин із дітками-корівками, які вбралися в ошатне доросле вбрання, - дарма, що зросту ще не вистачає, - надзвичайно зворушлива. Дуже колоритні, дивакувато привабливі персонажі Лесі Кара-Коці, розвиваючи найкращі традиції українського декоративно-прикладного мистецтва, дедалі більше набувають рис самостійного явища.

Втім, ніби-то далека від сучасної політики, Леся Кара-Коця на підсвідомому рівні виражає певні узагальнені тенденції, alt котрі існують в інформаційному полі нашої держави. І це надає несподіваного, вагомого звучання смішливому зображенню. Дівчинка-теличка з віями-опахалами, на відміну від таких самих за віком і настроєм персонажів („Колекція прет-а-порте „Пори року"), стоїть не на табуреті з гнутими ніжками і не на ходулях, щоб здаватися вищою, наче вона вже доросла до багатих строїв, а не міряє потай чуже. Під ногами в неї... повітряна кулька оранжевого кольору, перетягнута темною ниткою. Асоціації виникають несподівано, адже чимало наших сподівань на краще життя виявились нині дутими, як гумова кулька. Але ж діти ростуть, і таки доросте хтось із них, щоб не з чужого плеча, а по власній статурі було це коштовне царське вбрання - керування державою.

Філософський зміст іноді строкатих, проте цілком виважених картин в дусі народної творчості професійна художниця випускає у світ, у вільний лет, не нав'язуючи нікому конкретної думки. Справжнє мистецтво не може бути однозначним - і в цьому теж його сила.

Серед цієї несподіваної експозиції в ресторані „Каравела" на березі Дніпра навпроти дзвіниць Видубицького монастиря шукала я картину, про яку вже чула від добрих людей: три велеокі жінки в хусточках сидять на чудернацькому звірі.

Картина „Зім-Бабці живуть у Зімбабве" - це українські жінки, які ніколи не були забитими і за всяких обставин не втрачають своєї краси навіть у літньому віці; селянки, які несуть красу в серцях і душах, які заслуговують на свято Жінки Села...

Мало хто чув про таке свято, а воно існує, одразу після Покрови, коли завершено польові роботи і найактивніша - пора alt весіль...

Запитую художницю, як ставиться до свята Сільської Жінки, а вона у відповідь:

- А хто ж я така, як не сільська жінка?

Біля київської майстерні з важким етюдником через плече багато разів зустрічала я художницю-казкарку Лесю Кара-Коцю; потім вона зникала на кілька тижнів і з'являлася знову - уже з новими картинами. Бо натхнення і силу для нелегкої таки праці живописця бере вона, мов із криниці воду, із улюбленого свого села - Вільшани.

Її знакові персонажі, котрих не сплутаєш із творами Марії Примаченко, зрозумілі передусім нам, співвітчизникам, хоч розлітаються вони по різних континентах, несуть у світ потужний заряд доброти і гумору.

- Лесю, - запитую, - а якими ж фарбами розмальовано тих дівчат-близнючок біля мольберта? Чи не буде їм потім холодно? - І згадуємо першу в Києві виставку „Сuerpos pintados" в уже неіснуючій нині галереї Спілки художників на Володимирській вулиці.

- Я таким не займаюся... Я малюю на полотні. Отже, то інша художниця повторила на відкритих частинах дівочих тіл картину Кара-Коці.

- А котик, який у небі відганяє зоряних бджіл? - допитуюсь.

- То ж „Зоряні війні". Чи ви не бачили по телевізору?

Сільська жінка Леся Кара-Коця, професійна художниця, яка, зокрема, творить справді народне мистецтво, не вміщається часом у конкретні канони, бо творить іще одну країну - величезної, всеохоплюючої доброти, країну, де ходить смутний звір Ходяка, а як наївся, повеселішав і подобрішав - став красенем.

alt Підписи під картинами або вплетені золотом у саме зображення (і це теж зближує творчість Кара-Коці до геніальної попередниці - Марії Примаченко) - то українською, то латиною, іноді стають ключем до розуміння картини: „Мудрий завжди щасливий", „Хочеш бути коханим, кохай", „Вчення - сила", „Цей світ найкращий". Отож у майстерні Національної спілки художників України на вулиці Перспективній у Києві, як у Вільшані Черкаської області, працює сільська жінка - художниця і письменниця Леся Кара-Коця. Зустріч з її картинами, де б їх не виставляли, - то справді свято Сільської Жінки.