Трагедія «українського Моцарта»

11 November, Розділ Weekend, переглядів 4 902

Його творчість є визначним мистецьким явищем у духовній і світській музиці нашого народу. Україна відзначає 265 років від дня народження Максима Березовського - першого з тріумвірату славетних українських композиторів XVIII ст.: Березовський, Бортнянський, Ведель.

«Український Моцарт» - Максим Созонтович Березовський - народився 16 жовтня 1745 року в незаможній козацькій родині у Глухові, тодішній гетьманській столиці, яка мала єдину на всю Російську імперію музичну школу. Його прекрасний голос лунав у чудовій капелі останнього гетьмана Кирила Розумовського (про це можна лише здогадуватися, бо подробиці долі митця вкрито таємницею, його життя не дозволяли досліджувати більше двох століть).

Невідомо, як Максим потрапив до Києво-Могилянської академії, проте є факти, що вже там він почав писати хорові концерти. 1758 р. граф Петро Румянцев, майбутній президент Малоросійської колегії, звернув увагу на Максима і взяв його до царського двору. 29 червня того ж року юнака прийняли на службу до великого князя Петра Федоровича (згодом - імператор Петро III) і зарахували співаком до трупи Оранієнбаумського придворного театру, в якому співаками були переважно італійці, а оркестрантами - німці.

У 15 років юний музикант пише низку хорових концертів, які здобувають не лише схвальні відгуки фахівців, а й широке визнання (деякі з творів цього періоду збереглися дотепер і вражають сучасних слухачів блискучою професійністю й довершеністю).

Гучна слава не спорожнила душу юнака, про що яскраво свідчить написаний ним геніальний хоровий концерт «Не отвержи мене во время старости» - один із найкращих творів світової духовної музики. Ця божественна молитва - покаянний плач душі, неймовірний для 17-річного хлопчини, щасливця долі - відкриває перед нами душу людини, зверненої всім серцем до небесних, а не до земних скарбів. У всіх творах Березовського лунає ця дивовижна молитовна глибина, нерозривна єдиність музики та слова, невідома для переважної більшості тогочасних, особливо італійських композиторів, що писали для Російської православної церкви.

1769 року (невідомо чиїми зусиллями та сприянням) Березовського першим серед усіх музикантів Росії відряджають до Італії, у Болонью, для вдосконалення композиторського alt мистецтва. Його вчителем стає славетний викладач, гордість Болонської академії - Падре Джованні Батіста Мартіні. По кількох роках навчання Падре Мартіні порекомендує зарахувати молодого українця до числа академіків. Іспит призначили на 15 травня 1771 року.

Отримати титул члена Болонської академії прагнули тоді найзнаменитіші музиканти Європи, але вдалося це небагатьом. Іспити відзначались великою складністю: потрібно було за короткий час написати досконалий твір, дотримуючись суворих правил музичної науки. Журі з 15-ти суддів таємним голосуванням приймало рішення, вкидаючи у скриньку одну з двох куль: чорну чи білу. Музика юного Максима вразила журі: після прослуховування його творів у скриньці знайшли 15 білих куль.

Того дня, разом із Максимом, членом академії став і Мислівечек, а за вісім місяців до них (9 жовтня 1770 р.) приєднався 14-річний Моцарт. Їхні імена викарбувані золотом поруч на мармурових скрижалях Болонської філармонічної академії, а портрет, як належало, написали на стіні церкви Сан-Джакомо. Якби вдалося відновити цей портрет, він став би єдиним вірогідним зображенням композитора...

Максим Березовський складав іспит до академії як іноземний композитор і мав, за угодою, бути капельмейстером у своїй країні. Та італійська спілка любителів музики обрала його своїм капельмейстером. Композитор пише один по одному хорові твори, які отримали розголос у пресі (більшість із них до нас не дійшла). У цей період він створює не лише концерти, сонати та симфонії, але й воістину богонатхненну музику до молитов Божественної Літургії.

Тріумфом перебування музиканта в Італії стає постановка у 1773 р. в Ліворно його опери «Демофонт». Вибагливі та пересичені першорядною музикою італійці були в захваті від геніальної милозвучності й нечуваної краси цього твору. Багато академій Європи обирають Березовського своїм почесним членом.

Але уславлений композитор прагне повернутися на батьківщину: у Березовського виникає ідея заснувати в Україні академію на зразок Болонської. Тому не дивно, що саме в рік постановки своєї тріумфальної опери український геній покидає Італію. А повернувшись до Петербурга (доклавши чималих зусиль), отримує від графа Потьомкіна обіцянку сприяти справі заснування української академії перед імператрицею. Березовському обіцяють посаду директора академії, яку вирішено відкрити у Кременчуці.

Та мрія композитора не здійснилася. I не могла здійснитися. Російський престол тоді посідала цілком байдужа до музики Катерина II, а Петербург наводнювали наймані іноземці та alt бездарні фаворити, готові знищити кожного, хто ставав на шляху їхньої кар'єри. Беззахисний геній опинився у середовищі жорстоких заздрісників, лукавих людей, таємних і явних ворогів, яких тішила зневага й приниження славетного митця.

Позбавлений можливості займати відповідну його званню та здібностям посаду, він насилу влаштувався позаштатним співаком у Придворній співацькій капелі: підміняв хворих і відсутніх. Йому не давали змоги ні друкувати, ні виконувати свої твори. Та Березовський не перестає творити і працює дуже плідно. Навіть у цей найтяжчий період його музика сповнена надзвичайним, непереможним світлом. Щоправда, у ній, як і раніше, іноді лунає скорбота, навіть мука, та ніколи немає безвиході! I ця музика неземної краси, скромності й благородства розповідає нам про автора більше за всі біографії.

Стикаючись на кожному кроці з байдужістю та свавіллям урядовців, доведений трирічними митарствами до крайнього зубожіння, позбавлений можливості повернутися на батьківщину, приголомшений знищенням Запорозької Січі, композитор тяжко захворів.

Чи правдива тодішня офіційна версія загибелі Березовського, за якою він 24 березня 1777 року «в припадке ипохондрии перерезал себе горло», важко сказати. Дехто стверджує, що, згораючи в лихоманці без ліків, без допомоги, не тямлячи себе, він скоїв ту непоправну біду. Дуже схожий на правду переказ, за яким одразу ж по смерті великого композитора імператриця дала таємне розпорядження спалити всі знайдені у його вбогому помешканні твори, аби стерти ім'я творця зі сторінок історії.

«Композитор Максим Березовський помер; заслужене ним жалування вартувало би по сей день і видати. Та як по смерті його нічого не зосталося і поховати тіло нічим, то звольте, Ваше Високоблагородіє, видати його жалування придворному півчому Якову Тимченку. Іван Єлагін. Травень, 25-го дня 1777 р.» Це останній з документів, якими окреслено життя, творчість і смерть генія європейської музики.

Йому не виповнилося й 32-х років...

Олена ЛОБЕНКО