„Я відкрию для вас Білу Церкву..."

17 November, Розділ Weekend, переглядів 6 951

Вони обрали одне одного: місто і художниця Алла Преображенська.

„Коли вперше опинилася на вокзалі Білої Церкви, одразу зрозуміла: я - вдома. Це місто - моє, рідне".

Так щедра талантами кіровоградська земля назавжди відпустила її до нової домівки. Відтоді з кожних далеких мандрів привозить Алла і враження, і задуми нових картин у Білу Церкву, щоб саме тут вони втілились. Наче так вирішили, перемовляючись між собою, Ангел Міста і Ангел Хранитель звичайної на перший погляд жінки.

Завжди приязна, усміхнена - ніби ніколи жодні клопоти не бентежили її. Наче самі собою з'явилися у капустинні діти - і не мала потреби дбати про них, доглядати, давати освіту. Втім, і власна вища технічна освіта, мов од великодньої свічки віск, переплавилася у мистецьку, щоб легко й невимушено відкрити у Білій Церкві маленьку галерею поряд із художньою майстернею, де завжди лунає музика, а художниця знай собі перед мольбертом бавиться янгольською пір'їною: ну жодних зусиль їй не докладає - картини самі пишуться... Не жінка - суцільний успіх.

Вона мандрувала Європою і потім виставляла свої яскраві, соковиті враження у самому серці Києва, у найпрестижніших галереях, і розпливалися поміж людей її етюди і натюрморти, наче клаптики радості, щоб зігрівати інші домівки. Мало що поверталося до Білої Церкви, де також очікували городяни на її нові картини.

Але од виставки до виставки мінялася кольорова гама її живопису, а дитинна радість у сприйнятті світу потроху поступалася заглибленій, вдумливій увазі: світ у відповідь теж став багатооко вдивлятися в її душу, готову не тільки бачити, а й чути.

Алла Преображенська, долаючи опір звичайного для всіх нас побутового середовища, аж ніяк не нехтуючи своїми материнськими обов'язками, поступово вміщала у своє серце дедалі нові явища й епізоди змінюваного в нашому часі, але незмінного з погляду вічності створеного Богом Світу. Мов перевертаються клітинки-віконечка через її мольберт і відкривають нам сховки Львова, Одеси, Києва чи Парижа, де мешкає тихенько душа цих міст. Художниці не сила тримати в alt собі ці відкриття. Тому яскраві феєрверки Мулен Руж поступилися в її картинах місячному світлу, а в ньому проявилися зворушливі таємниці закоханих чи замріяних парижан. І вже творить художниця не тільки маленькі етюди, здатні прикрасити найменше помешкання, а великі полотна, що для них цілком придатними виявилися стіни Українського фонду культури, Українського дому (тут у залі Музею історії Києва демонструвалася недавно її виставка „Київ-Париж").

Ліна Костенко визначила колись дивне явище у таїні творчості: „Не я пишу вірші, а вірші пишуться мною". Для Алли такий час настав у 2010-му: твір, зароджений десь у тонкому, незримому світі, втілився на полотні, наче обрав художницю як засіб для свого народження в людському, земному світі. То ж у Музеї Шолом-Алейхема виставка „Золотий Єрусалим" вразила навіть досвідчених мистецтвознавців. Всесвітньо відоме місто озвалося в картинах Алли Преображенської правдивістю найтонших нюансів. Навіть ті, котрі добре це місто знають, вгадували музику його вітрів над спекотною землею і чули голоси тисячоліть, котрі нікуди не зникли. Самий простір святих місць увійшов у картини і відкрився глядачам як щось природне і закономірне.

Цей вагомий контекст недавніх київських виставок Алли Преображенської підготував до мистецької зустрічі в Білій Церкві: оновлена зала міської бібліотеки прийняла і представила зізнання художниці в любові до рідного міста. Вона довірила нам мистецький шлях, означений і освячений найбільш для неї сокровенним, бо в картинах відкрилася безсмертна душа міста.

Звісно, нікуди не зникли новітні висотки в білоцерківських краєвидах, не обрізала мисткиня композиційно довкілля навколо історичних споруд - не було в тому жодної потреби. Біла Церква дозволила розповісти усім нам про трепетне хвилювання авторки, ніби це вона своє препароване серце виставила на загальний огляд і осуд, адже шукає в мистецтві свій особистий, особливий шлях, не подібний до інших. Алла Преображенська насмілилася показати нам свою маленьку творчу Голгофу, якої alt не зреклася б навіть за всі діаманти світу. Ось він, її солодкий хрест, мета і засіб існування в зримому, обтяженому одягом шкіри світі людському, через який мусить пройти кожен із нас, повертаючись у втрачене Царство Небесне.

Засніжені сходинки, порожня лава у зимовому парку, гребля, що затіняє і віддзеркалює тонкі нюанси останнього цієї осені потепління, щасливі навіть в останньому сні рослини на березі, адже видно їм храм на другому березі річки, аж ген, куди перекинуто міцний ажур мосту...

Художниця дає сучасне ім'я історичній споруді на полотні: БРУМ - так називають городяни білоцерківський універмаг. Споруда з певними рисами українського бароко нагадує Контрактові ряди столиці і зберігає свою історичну поважність, бо не обходить її дріб'язкова метушня нашої доби. Вокзал, такий, як він був колись, і водночас інший в оточенні нових безликих споруд - безперечно, знакове місце на географічному тілі Білої Церкви, місце вибору, така собі новозавітна середа, яка освячує інші - просвітлені - білоцерківські краєвиди.

...Зібралися гості (близькі й навіть заокеанські); зазвучала знаменита мелодія Френка Сінатри „Мій шлях" у живому виконанні на пан-флейті; від міської влади, яка по-справжньому піклується про розквіт культури у Білій Церкві, вручили кошик із квітами і почесний диплом Аллі Преображенській; люди (які не були при тому натовпом) щільно закрили собою картину „Материнська любов". Калина в глеку на рушнику відрізнялася від соковитого буяння китиць у натруджених руках бабусь на міському базарчику; вона відрізнялася від неприхованої краси горобини за бібліотечним вікном. Це були вистиглі ягоди, які ущільнили і зберігають свою цілющу силу у сухому зимовому букеті, готові холодної пори обернутися на запарений alt калиновий чай, щоб зберегти здоров'я тихо і непомітно - справді, alt як материнська любов художниці Алли Преображенської.