- №4 (259)
- №2 (257)
- №42 (254)
- №35 (247
- Молока стало меньше
Творчий звіт Тамари Недошовенко
Ви таке бачили, щоб художник на відкритті персональної виставки переводив увагу від своєї творчості на іншу людину, та ще й почувався від того щасливим? Мені довелося зустрітися з таким несподіваним явищем у галереї "Мистець" Київської організації Національної спілки художників України. Донька відомого живописця Тамара Недошовенко творчий звіт, приурочений до власного ювілею, присвятила світлій пам'яті своєї мами - лікарки Ольги Федорівни Недошовенко. Відбувалося урочисте дійство біля портрета-диптиха.
Ви таке бачили, щоб художник на відкритті персональної виставки переводив увагу від своєї творчості на іншу людину, та ще й почувався від того щасливим? Ось вродлива дівчина у вишиваній сорочці й коралях, з двома кісками і стрічкою над чолом тримає книжку. Над нею ледве прочитуються старезні фото родичів - мов плечі гігантів духу, які підтримали її і навчили доброти, стійкості, порядності й працьовистоті. На портреті поряд вона вже доросла, досвідчена жінка - лікар голко-рефлексотерапевт.
„Доню, виростеш, вивчись на лікаря і вилікуй мене", - просив свою дитину батько, що врятувався таки від сталінських катівень, але не врятувався від сухот, катівень тих уникаючи. І дівчина, і лікарка на портреті-диптиху - одна особистість, одна душа, яка світиться крізь погляд.
Цілісіньке минуле століття умістилося у тій розповіді на виставці про мамину долю. У страшнім горнилі сталінської нелогічної жорстокості Оля - одне з десятьох малих пташат, "розкуркулених", викинутих у холоди з власної хати, - виросла орлицею. Багато людей, врятованих по війні, завдячують їй життям. Бо совість, загартована в гіркоті особистого досвіду, що є часткою історії всього народу, лишається непідкупною.
У світлі-відсвіті цього відступу (чи вступу?) перед портретом-диптихом на ювілейній виставці Тамари Недошовенко стало зрозуміло, звідки походить її мистецька сила, - оте глибинне відчуття єдиної родини, втілене в найвагомішому полотні експозиції - картині "Оленярі". Епічна глибина і ємність суворого краєвиду на далекій півночі - звичне, щоденне оточення щасливої родини ненецьких оленярів. Сповнені гармонійної єдності з навколишнім світом, вони знаходять гармонію і у власній родині. Тамара Недошовенко композиційно вибудувала сюжет саме так, щоб підсилити філософський і психологічний зміст картини. Чоловік - батько родини, який відповідає за всіх і вся, стриманий у проявах почуттів, однак явно пишається маленьким сином; дружина, щаслива коханням і своїм материнством; немовля, яке генетично увібрало татову силу і мамину радість; тварини поряд - олені й собака-лайка, які є друзями і помічниками, майже членами родини в тій далекій північній широті при полярному колі. Чудовий колорист, Тамара Недошовенко передала фіолетову мінливу безодню моря й неба і яскраві барви у вбранні північного народу. При тому художниця не піддалася на спокусу сентименталізму.
Водночас Тамару Недошовенко аж ніяк не запідозриш у суто аскетичному ставленні до живопису. Навчаючись у видатних майстрів (закінчила в Києві художній інституту і аспірантуру), художниця хотіла і вміла вчитися. За сучасної нав'язливої моди на викрутаси вона не соромиться свого вміння живо писати. Велика серія свіжих полотен, присвячена Корсунь-Шевченківському, рясніє цікавими колористичними знахідками. Навіть відомі невибагливі сюжети несуть несподіванку глядачеві: скажімо, селянка веде з пасовиська двох чорних кіз і в легкому присмерку їхні постаті здаються майже містичними, а в інших картинах циклу вчувається навіть запах квітучого бузку.
У багатьох мандрах природа відкривається художниці своїми таємницями: високі небеса над Соловками і пташине царство біля озера Сенеж узимку; білокрилий салют „Пташиного гомону" в каталозі - і жовтнева прозорість „Осіннього мотиву"; майже брюсівські „фіолетові тіні на емальовій стіні" картини „В саду"; сміливий, мов чоловічою твердою рукою писаний відблиск світла в окулярах у батьковому портреті. Такого не підробиш і не вгадаєш навпомацки: треба бути справжнім майстром, щоб через конкретну виразну деталь передати всю зосередженість художника перед мольбертом, бо творить він у ту мить не сам, а ніби за плечима в нього стоїть ангел світла.
За такої майстерності живописцю Тамарі Недошовенко, здається, легко підкоряється мова барв у передачі настроїв. Безперечний оптиміст, вона у змові з призахідним сонцем тепло забарвлює днища човнів на березі, а в іншому краєвиді напівпрозорим димом передає прохолоду повітря біля водойми, що зливається з небом. Для натюрмортів обирає здебільшого стримане тло, але не пригнічує живі кольори квітучих рослин.
Втім, іноді художниця не в змозі стримати довірливу дотепність. Глядач вдивляється у гарне розумне обличчя дівчини, котра сидить у легкому садовому кріслі, відчуває фактуру тканини з набивним малюнком на високій спинці над її головою, переймається тишею теплого вечора і не відразу звертає увагу на те, що відбувається трохи оддалік, за дівчиною. А там кам'яний звір, що зазвичай тримає лапи на великій білій кулі, полишив свій постамент і пішов, наче кіт по паркану... Звісно, такого психологічного ребусу-обрамлення в портреті навряд чи дійшов би чоловік. Бо вже інакше дивишся на спокійне обличчя тієї, що здатна оживити, одухотворити камінь, а далі сюжет вже існує ніби сам собою.
...Колеги художники, які вітали Тамару Недошовенко з ювілейною виставкою, підкреслили повагу до неї з боку класиків-учителів ще в студентські роки. Адже дипломним полотном „Гуцульське весілля" увійшла тоді ще юна художниця в українське образотворче мистецтво. Та й згодом раділи вчителі-академіки нарівні з нами, звичайними глядачами, своїм успіхам.
Але має вона суттєву як на сучасні обставини хибу - аж надто мало уваги приділяє популяризації власного творчого доробку. Персональні виставки за кризової доби тривають, на жаль, недовго. А в музеях Одеси, Чернігова, Донецька, Кременця є тільки окремі її роботи. Одна втіха: настінні розписи Тамари Недошовенко у Михайлівському Золотоверхому соборі в Києві можна бачити завжди.
Ганна КОЗАЧЕНКО,
член правління Українського фонду культури
