- №42 (254)
- №4 (259)
- Молока стало меньше
- №2 (257)
- №7-8(261)
Серпневі вечори в музеї Ханенків
Між особняками на вулиці Терещенківській, де розташований Національний музей мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків, за плетивом ґрат, за склепіннями проходу, в глибині прозирає рослинами внутрішнє подвір’я, оздоблене фресками і мозаїками в стилі соцреалізму.
Між особняками на вулиці Терещенківській, де розташований Національний музей мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків, за плетивом ґрат, за склепіннями проходу, в глибині прозирає рослинами внутрішнє подвір’я, оздоблене фресками і мозаїками в стилі соцреалізму.Створив їх художник-монументаліст Василь Овчинников, коли був директором музею (саме він керував евакуацією експонатів під час Великої Вітчизняної війни, і ця частина колекції, що пережила війну в Уфі та Саратові, повернулася до визволеного Києва без будь-яких втрат). Це – на стінах Ханенківського особняка, де розташована тепер колекція західного мистецтва. Стіна семиповерхового будинку з вікнами і балконами і колишній каретний сарай, переобладнаний для інших господарських потреб, замикають простір.
Богдан і Варвара Ханенки, зібравши за сорок років унікальну колекцію творів західного і східного мистецтва, перш ніж передати її київській міській громаді, звели прибутковий будинок, щоб кошти від найму квартир покрили утримання майбутнього музею. На першому і другому поверхах мали бути кабінети для науковців та інших музейних працівників і виставкові зали, а з третього по сьомий поверх – житло, що здавали в оренду.
Відколи подарований Ханенками музей став державною установою, багато змінилося в житті. Квартири на Терещенківській, 13 давно приватизовані, а колишній каретний сарай чекає черги на реконструкцію: міський бюджет вирішує проблеми культури поступово.
Цього літа найбільший меценатський дарунок співвітчизникам – Національний музей мистецтв, якому повернуто ім’я засновників – Богдана і Варвари Ханенків, несподівано одержав благодійну підтримку. Артисти вирішили внутрішній дворик перетворити на імпровізовану залу просто неба для театральних дійств, а кошти за вхідні квитки (тобто благодійні внески від гостей міста і самих киян) перераховувати на музейні потреби.
Студія старовинного танцю “Джойссанс” на чолі з Наталією Скорняковою протягом кількох вечорів знайомила з італійською, французькою та іспанською танцювальними культурами 12-14 століть. Ентузіасти, досліджуючи, відшукуючи першоджерела, вивчаючи старі традиції різних народів (зокрема й ті, котрі побутували на територіїУкраїни за часів Речі 
Посполитої та Гетьманщини), самотужки створили старовинні костюми, переклали з інших мов свідчення про цікавинки побуту і навіть ігри, які правили за розваги у великому гурті на просторі просто неба чи в домашньому затишку за столом.
Звісно, від доби хрестових походів у наші дні дійшло так мало, і водночас так багато: пісні трубадурів і ланцюжкові танці з предметами та рухливі ігри. Спершу звучала старовинна поезія латиною, і глядачі ніби заглиблювались у 12 століття. А потім, поступово, виникала впевненість, що змінюється науково-технічний прогрес, але не так уже й сильно змінюється людина… Хоча дедалі частіше в столичному метро, особливо в години пік, ностальгічні нотки бентежать серце за тими стосунками, коли жінка могла собі дозволити бути романтичною і слабкою.
А наступного серпневого вечора, через тиждень, Наталія Скорнякова розповідала новим гостям музею Ханенків і тим, які вже стали завсідниками, про танцювальну культуру Франції та Іспанії 13 століття, “Книгу кантіг во славу Діви Марії” Альфонса Мудрого і французький “Королівський манускрипт”. Студійці танцювали, а потім і навчали охочих долучитися до “танцю №7” із того манускрипта 1280 року. Розповіді про давнину перемежалися іграми і знову танцями – релігійними і світськими, і непомітно спливали дві години, і не хотіли переривати цю казку гості, які ставали благодійниками музею.
А коли через тиждень доба 14 століття привабила киян і гостей, навіть зарубіжних, у внутрішній дворик музею Ханенків: студійці повели мову про Лондонський манускрипт та “Червону книгу” іспанського монастиря Монсеррат. Звичайно, ця назва не має нічого спільного з нинішнім поняттям червоної книги. Найшвидше, вона може походити від кольору ґрунтів на тій рівнині, серед якої височіє гора Монсеррат з монастирями на верхівці, один із яких навіть старший за Києво-Печерську Лавру. Там у скелі є цілюще джерело, яке пов’язують із самою Богородицею. Її скульптурне зображення, вирізьблене з чорного дерева, особливо вабить прочан і туристів: якщо торкнутися рукою, - виповниться бажання.
Та містична правда полягає в тому, що виповнюється сокровенне, причаєне, а не те, про що просить людина на власний розсуд. Першолюдина – Адам - був створений з червоної глини. Напевне, “Червона книга” Іспанії 14 століття, сторінки якої ожили на подвір’ї Національного музею мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків світлого серпневого вечора, привідкрила присутнім одну із сакральних загадок.
Ганна КОЗАЧЕНКО,
член правління Українського фонду культури
Схожі новини
Фотозвіти
Новини техніки
-
Два крила, що забезпечують зростання
Подальший розвиток АПК потребує створення інноваційних технологій виробництва, післязбиральної обробки та зберігання
Докладніше
