Аграрний тиждень. Україна
» » » Рушник долі Ганни Вернигори
» » » Рушник долі Ганни Вернигори

    Рушник долі Ганни Вернигори


    altЗ них, отих життєвих поворотів, що випали на долю тендітної жінки, можна було б "вишити" цілий рушник - до книги рекордів України точно потрапив би. От тільки не знаю, яких тонів у ньому було б більше - червоних чи чорних...

     

    "Голод забрав у мене дитинство..."

    Народилася Ганна Бутенко (Вернигора) в c. Велика Коханівка Кременчуцького району на Полтавщині. Її батько працював заготівельником худоби - тож сім'я, за великим рахунком, не бідувала. Мали коня, підводу, віялку, сани - і все те в 1928-му, з початком колективізації, віддали до колгоспу: якщо "колективізуватись", то батько волів зі своїм конем.

    - А скільки їх блукало нашими краями з написами на дерев'яних табличках, прив'язаних до хвостів: "Ходжу, блукаю, хазяїна шукаю. Хоч хазяїна не знайду, а в колгосп не піду!» - ніби це було вчора, пригадує Ганна Сергіївна. - Не встигли ми пережити колективізацію, як наступив 1932 рік: голод! Мені вісім років виповнилося. У хаті раз по раз з'являлися люди в чорних шкірянках з червоними пов'язками на головах, серед них була й наша сусідка. Якось мама, коли ще могла ходити, виміняла останній килимок, яким накривали скриню, на 30 склянок кукурудзи. Тільки вона прийшла до хати, не встигнувши віддихатись та висипати зерно на скриню, як на поріг - бригада в шкірянках. Згребли в мішок усю кукурудзу. А я кілька зернят у кулачок затиснула. Так ця наша сусідка як ударить мене палицею по руці: що це ти - вкрала в держави? І те забрали.

    Щоб вижити, батько ходив до Кременчука, збирав недоїдки й приносив нам. А мама... мама вже лежала майже нерухома - тільки її великі добрі очі, здається, зазирали мені в самісіньку душу...

    Якось пішла я в місто шукати батька: аж він лежить посеред вулиці - мертвий. Ви не повірите, та в моєму серці не було жалю - до такого відчаю ми були доведені голодом. Вертаю додому - аж біля хати підвода, якою мертвих збирали. Збирачі, чую, між собою говорять: "Сергія нема, а Оксана ще жива, але вже дуже погана. Може, і її заберемо, щоб завтра знову не їхати?" А другий каже: "Ні, не буду я цього робити. Треба буде - приїдемо завтра, нам усе одно трудодні запишуть". За подвійні чи потрійні трудодні збирали померлих - інакше ніхто не хотів цього робити».

    Її мама, наперекір сумним прогнозам, вижила. І врятувала її від голодної смерті саме Ганнуся, або Галинка, як кликали маленьке зростом дівча в селі. А ще - весна 1933-го.

    - Якось рано виросли "калачики", ніби сама природа відчувала, що їй потрібно рятувати нас, українців, - гортає сторінки пам'яті Ганна Сергіївна. - А там, дивись, уже й абрикоси зелені зав'язалися - я їх для мами варила. А ще я пішла глядіти 8-місячну дитину до жінки, яка працювала на цегельному заводі - заводчанам давали пайку хліба. Ця жінка малесенький шматочок мені виділяла. А я його, звісно, з мамою ділила. Якось несу на руках поперед себе ту дівчинку (ні возиків, ні колясок не було) та й зустрічаю вчителя свого, Якова Михайловича.

    - Що ж це ти робиш, Галинко? Чому не в школі? - питає.

    - Нам з мамою вижити треба, а на роботі мені хліб дають...

    Гладить він мене по голові, а сам, бачу, в інший бік відвертається - видно, плаче...

    Голодом, холодом і слізьми було скроплене її дитинство. Та і навчання в школі не припинялось - Ганна закінчила десятирічку. 22 червня 1941-го о 18.00 мав бути її випускний вечір. Та не судилося...

     

     "Війна обпалила молодість..."

      Вона саме готувалася до випускного, як у центрі села скупчились люди.

    "Сегодня в 4 часа утра фашистская Германия напала на Советский Союз..." - пролунав голос Левітана.

    - А вже за кілька годин у селі був військовий комісар. Він сказав, що трьох моїх однокласників-хлопців, які, до речі, добре вчилися, знали німецьку, забирає служити до військкомату (як потім з'ясувалося, їх узяли для роботи в підпіллі). А я на другий день сама попросилася на фронт: чому мене не взяли? Я ж - староста групи, активістка. Начальник спецвідділу подивився на моїх 40 кілограмів і косу до п'ят: «Куди ж тебе відправити, дівчино? До того ж, і сімнадцяти не маєш». Але я дуже наполягала. Так з'явився в моїх документах інший рік народження - 1923-ій. Отож, мені цього року за документами вже 87 виповниться...

    В сімнадцять її направили служити в батальйон зв'язку, що обслуговував 297-у дивізію, на зумерівський апарат. І присвоїли позивний - "Зорька". Це й було перше бойове хрещення. Пізніше її переводять у 586-ий окремий батальйон зв'язку (206-та дивізія). Тут її вже називали "Ромашкою"- так, завдяки гарним позивним, намагалися люди прикрасити військові будні. Ще трохи фронтової долі - і вчорашнє дівча, отримавши звання єфрейтора, перетворилося на начальника центральної телефонної станції: у її підпорядкуванні з'явилося ще двоє дівчат-солдатів. Потім були - звання сержанта, нові фронтові дороги: Корсунь-Шевченківська операція, оволодіння станцією Вапнярка, форсування Дніпра, Прута, оволодіння Воронежем. Подяки командуючого Воронезьким фронтом генерала Ватутіна і навіть самого Верховного головнокомандувача маршала Радянського Союзу Сталіна. Далі - Чехія, Угорщина, Румунія.

    - Мені всі в армії казали: "Аня, ти тільки волосся не стрижи, ти ж у нас тут одна така - справжня українка. Так вони, знаєте, Україну представляли, у такий спосіб берегли наші звичаї. Хлопці, пригадую, чи не все своє мило мені віддавали - мого шматочка не вистачало, щоб вимити густе довге волосся. Я ж їм взамін - махорку, яка теж кожному з бійців за списком належала. Влітку, бувало, всі гуртом збиралися подивитись на моє волосся, яке я мила в Дніпрі чи в Десні - залежно від того, де ми тоді перебували.

    Після важкої контузії, на початку 1945-го, Ганна Бутенко демобілізувалась. Була хвилююча зустріч із мамою і тут таки, в рідному Кременчуці, її застала довгоочікувана звістка про День Перемоги.

     

    alt"... А кооперація подарувала зрілість"

    Доля закинула її на Рівненщину в 1946-му. Починала у споживчій кооперації товарознавцем. Головне, що запам'ятала з тих часів, - товарний голод: будь-який товар доводилося "вибивати". От і крутилася Ганна, немов та білка в колесі, - весь колишній Союз об'їздила. Звідтіля велосипеди привезе, з іншого місця - піаніно чи мотоцикли. І все те миттєво розкуповувалось - тож плани виконували й перевиконували, всі нагороди, як мовиться, були її. Паралельно кооперація Рівненщини зводила магазини - бо торгувати не було де, тулилися ті магазини по хатах, по якихось підсобках. Вчилася, як мовиться, на марші: в 1956 році закінчила Рівненський кооперативний технікум. Згодом очолила книжковий (так би мовити, ідеологічний) відділ облспоживспілки. 

       У Рівному знайшла свою долю - Бориса Вернигору, з яким у мирі та злагоді прожила понад три десятиліття. На жаль, відійшов у Вічність її Борис, немає вже й одного з двох синів... Стільки, як випало на долю цієї мужньої жінки, яка й справді могла гори вернути, вистачить, здається, на десятки, сотні інших доль. Тільки вона не здалася на милість обставин, не впала духом.

        Відійшли в небуття ті часи, коли споживча кооперація була, вважайте, монополістом у товарозабезпеченні. Але Ганна Сергіївна прискіпливо слідкує за кооперативним життям, радіє, що рівненська кооперація впевнено розправляє крила, зводить нові й нові сучасні об'єкти, успішно конкурує на ринку.  

       Щороку, 9 Травня, вона одягає свій святковий костюм, на лацкані якого - орден Червоної Зірки, медалі "За бойові заслуги" та "За победу над Германией". І, відшукавши в загальноміській парадній колоні делегацію облспоживспілки, крокує Рівним, яке давно стало для неї рідним. Бо додало в рушник її долі яскравих світлих кольорів. Тож нехай на тім рушникові завжди буде сонячно!

                                                                                                     Інна ОМЕЛЯНЧУК

     





    Схожі новини
  • №4 (259)
  • №2 (257)
  • №42 (254)
  • №38 (250)
  • Молока стало меньше

  • Додати комментар
    reload, if the code cannot be seen

    Забороняється використовувати не нормативну лексику, принижувати інших користувачів, розміщувати посилання на сторонні сайти, та додавати рекламу в коментарях.

Рушник долі Ганни Вернигори


altЗ них, отих життєвих поворотів, що випали на долю тендітної жінки, можна було б "вишити" цілий рушник - до книги рекордів України точно потрапив би. От тільки не знаю, яких тонів у ньому було б більше - червоних чи чорних...

 

"Голод забрав у мене дитинство..."

Народилася Ганна Бутенко (Вернигора) в c. Велика Коханівка Кременчуцького району на Полтавщині. Її батько працював заготівельником худоби - тож сім'я, за великим рахунком, не бідувала. Мали коня, підводу, віялку, сани - і все те в 1928-му, з початком колективізації, віддали до колгоспу: якщо "колективізуватись", то батько волів зі своїм конем.

- А скільки їх блукало нашими краями з написами на дерев'яних табличках, прив'язаних до хвостів: "Ходжу, блукаю, хазяїна шукаю. Хоч хазяїна не знайду, а в колгосп не піду!» - ніби це було вчора, пригадує Ганна Сергіївна. - Не встигли ми пережити колективізацію, як наступив 1932 рік: голод! Мені вісім років виповнилося. У хаті раз по раз з'являлися люди в чорних шкірянках з червоними пов'язками на головах, серед них була й наша сусідка. Якось мама, коли ще могла ходити, виміняла останній килимок, яким накривали скриню, на 30 склянок кукурудзи. Тільки вона прийшла до хати, не встигнувши віддихатись та висипати зерно на скриню, як на поріг - бригада в шкірянках. Згребли в мішок усю кукурудзу. А я кілька зернят у кулачок затиснула. Так ця наша сусідка як ударить мене палицею по руці: що це ти - вкрала в держави? І те забрали.

Щоб вижити, батько ходив до Кременчука, збирав недоїдки й приносив нам. А мама... мама вже лежала майже нерухома - тільки її великі добрі очі, здається, зазирали мені в самісіньку душу...

Якось пішла я в місто шукати батька: аж він лежить посеред вулиці - мертвий. Ви не повірите, та в моєму серці не було жалю - до такого відчаю ми були доведені голодом. Вертаю додому - аж біля хати підвода, якою мертвих збирали. Збирачі, чую, між собою говорять: "Сергія нема, а Оксана ще жива, але вже дуже погана. Може, і її заберемо, щоб завтра знову не їхати?" А другий каже: "Ні, не буду я цього робити. Треба буде - приїдемо завтра, нам усе одно трудодні запишуть". За подвійні чи потрійні трудодні збирали померлих - інакше ніхто не хотів цього робити».

Її мама, наперекір сумним прогнозам, вижила. І врятувала її від голодної смерті саме Ганнуся, або Галинка, як кликали маленьке зростом дівча в селі. А ще - весна 1933-го.

- Якось рано виросли "калачики", ніби сама природа відчувала, що їй потрібно рятувати нас, українців, - гортає сторінки пам'яті Ганна Сергіївна. - А там, дивись, уже й абрикоси зелені зав'язалися - я їх для мами варила. А ще я пішла глядіти 8-місячну дитину до жінки, яка працювала на цегельному заводі - заводчанам давали пайку хліба. Ця жінка малесенький шматочок мені виділяла. А я його, звісно, з мамою ділила. Якось несу на руках поперед себе ту дівчинку (ні возиків, ні колясок не було) та й зустрічаю вчителя свого, Якова Михайловича.

- Що ж це ти робиш, Галинко? Чому не в школі? - питає.

- Нам з мамою вижити треба, а на роботі мені хліб дають...

Гладить він мене по голові, а сам, бачу, в інший бік відвертається - видно, плаче...

Голодом, холодом і слізьми було скроплене її дитинство. Та і навчання в школі не припинялось - Ганна закінчила десятирічку. 22 червня 1941-го о 18.00 мав бути її випускний вечір. Та не судилося...

 

 "Війна обпалила молодість..."

  Вона саме готувалася до випускного, як у центрі села скупчились люди.

"Сегодня в 4 часа утра фашистская Германия напала на Советский Союз..." - пролунав голос Левітана.

- А вже за кілька годин у селі був військовий комісар. Він сказав, що трьох моїх однокласників-хлопців, які, до речі, добре вчилися, знали німецьку, забирає служити до військкомату (як потім з'ясувалося, їх узяли для роботи в підпіллі). А я на другий день сама попросилася на фронт: чому мене не взяли? Я ж - староста групи, активістка. Начальник спецвідділу подивився на моїх 40 кілограмів і косу до п'ят: «Куди ж тебе відправити, дівчино? До того ж, і сімнадцяти не маєш». Але я дуже наполягала. Так з'явився в моїх документах інший рік народження - 1923-ій. Отож, мені цього року за документами вже 87 виповниться...

В сімнадцять її направили служити в батальйон зв'язку, що обслуговував 297-у дивізію, на зумерівський апарат. І присвоїли позивний - "Зорька". Це й було перше бойове хрещення. Пізніше її переводять у 586-ий окремий батальйон зв'язку (206-та дивізія). Тут її вже називали "Ромашкою"- так, завдяки гарним позивним, намагалися люди прикрасити військові будні. Ще трохи фронтової долі - і вчорашнє дівча, отримавши звання єфрейтора, перетворилося на начальника центральної телефонної станції: у її підпорядкуванні з'явилося ще двоє дівчат-солдатів. Потім були - звання сержанта, нові фронтові дороги: Корсунь-Шевченківська операція, оволодіння станцією Вапнярка, форсування Дніпра, Прута, оволодіння Воронежем. Подяки командуючого Воронезьким фронтом генерала Ватутіна і навіть самого Верховного головнокомандувача маршала Радянського Союзу Сталіна. Далі - Чехія, Угорщина, Румунія.

- Мені всі в армії казали: "Аня, ти тільки волосся не стрижи, ти ж у нас тут одна така - справжня українка. Так вони, знаєте, Україну представляли, у такий спосіб берегли наші звичаї. Хлопці, пригадую, чи не все своє мило мені віддавали - мого шматочка не вистачало, щоб вимити густе довге волосся. Я ж їм взамін - махорку, яка теж кожному з бійців за списком належала. Влітку, бувало, всі гуртом збиралися подивитись на моє волосся, яке я мила в Дніпрі чи в Десні - залежно від того, де ми тоді перебували.

Після важкої контузії, на початку 1945-го, Ганна Бутенко демобілізувалась. Була хвилююча зустріч із мамою і тут таки, в рідному Кременчуці, її застала довгоочікувана звістка про День Перемоги.

 

alt"... А кооперація подарувала зрілість"

Доля закинула її на Рівненщину в 1946-му. Починала у споживчій кооперації товарознавцем. Головне, що запам'ятала з тих часів, - товарний голод: будь-який товар доводилося "вибивати". От і крутилася Ганна, немов та білка в колесі, - весь колишній Союз об'їздила. Звідтіля велосипеди привезе, з іншого місця - піаніно чи мотоцикли. І все те миттєво розкуповувалось - тож плани виконували й перевиконували, всі нагороди, як мовиться, були її. Паралельно кооперація Рівненщини зводила магазини - бо торгувати не було де, тулилися ті магазини по хатах, по якихось підсобках. Вчилася, як мовиться, на марші: в 1956 році закінчила Рівненський кооперативний технікум. Згодом очолила книжковий (так би мовити, ідеологічний) відділ облспоживспілки. 

   У Рівному знайшла свою долю - Бориса Вернигору, з яким у мирі та злагоді прожила понад три десятиліття. На жаль, відійшов у Вічність її Борис, немає вже й одного з двох синів... Стільки, як випало на долю цієї мужньої жінки, яка й справді могла гори вернути, вистачить, здається, на десятки, сотні інших доль. Тільки вона не здалася на милість обставин, не впала духом.

    Відійшли в небуття ті часи, коли споживча кооперація була, вважайте, монополістом у товарозабезпеченні. Але Ганна Сергіївна прискіпливо слідкує за кооперативним життям, радіє, що рівненська кооперація впевнено розправляє крила, зводить нові й нові сучасні об'єкти, успішно конкурує на ринку.  

   Щороку, 9 Травня, вона одягає свій святковий костюм, на лацкані якого - орден Червоної Зірки, медалі "За бойові заслуги" та "За победу над Германией". І, відшукавши в загальноміській парадній колоні делегацію облспоживспілки, крокує Рівним, яке давно стало для неї рідним. Бо додало в рушник її долі яскравих світлих кольорів. Тож нехай на тім рушникові завжди буде сонячно!

                                                                                                 Інна ОМЕЛЯНЧУК

 





Схожі новини
  • №4 (259)
  • №2 (257)
  • №42 (254)
  • №38 (250)
  • Молока стало меньше

  • Додати комментар
    reload, if the code cannot be seen

    Забороняється використовувати не нормативну лексику, принижувати інших користувачів, розміщувати посилання на сторонні сайти, та додавати рекламу в коментарях.