- У Виноградові пройшов фестиваль вина
- Етнокультурний фестиваль "Сяйво" стартує сьогодні на Дніпропертовщині
- В КРАЮ БОРЩУ І ВИШИВАНОК
- ВІДБУДЕТЬСЯ ВИСТАВКА-ЯРМАРОК СІЛЬСЬКОГО ЗЕЛЕНОГО ТУРИЗМУ «УКРАЇНСЬКЕ СЕЛО ЗАПРОШУЄ»
- ГУЦУЛІВ НАЗИВАЮТЬ ГАРЦЯМИ ЗА ТЕ, ЩО ВІДМІННО ВИРОБЛЯЮТЬ… ГАРЧИКИ
Подарую милому вишиванку…
…Якось в одному провінційному містечку місцеві патріоти задумали "одягти" якомога більше мешканців у вишиванки, згуртувати їх на майдані й таким чином потрапити до книги рекордів Гіннесса.
Пригадався мені цей випадок одного сонячного недільного дня у селі Підзахаричі на Путильщині. Саме тут уже всьоме проводився фольклорно-етнографічний фестиваль-ярмарок "Захарецький гарчик". Дізнатися, що таке гарчик по-гуцульськи та вписати. І тільки-но ступивши на толоку, де він розгорнувся, я не могла не замилуватися яскравими орнаментами на сорочках дівчат і хлопців, газдів і газдинь. І ті, хто брав участь у мистецькій частині свята (діти, що відвідують гуртки художньої самодіяльності та краєзнавчі у районному будинку дитячої та юнацької творчості, юні таланти із загальноосвітніх шкіл), й ті, хто пропонував свій колоритний товар – різноманітні коралі, гердани, дерев’яні сувеніри і, звичайно ж, чудові вишиванки, й організатори фестивалю своїм вбранням створювали барвисту палітру справжнього національного дійства.
Власне, де як не у гуцульському краї, шукати такого розмаїття. Адже мистецтво вишивки тут, певно, таке ж давнє, як ці чудові гори, й таке ж неповторне, звабливе, як ця природа, на лоні якої народжуються чудові візерунки та яскраві орнаменти. Й навіть у ті часи, коли вишиванку дехто вважав не національною ознакою, а "націоналістичною", воно не могло зникнути. Можливо, тільки трохи… завмерло.
Так розповідала місцева вчителька, директор Підзахаричівської загальноосвітньої школи Фрозина Том’юк – ініціатор "Захарецького гарчика". Та й не лише вона. Свого часу побравшись із місцевим учителем, жінка не тільки сама навчилася вишивати, а й запровадила своєрідні майстер-класи у школі для учнів, запросивши до співпраці сільських умільців. Згодом разом із однодумцями створила оригінальні музеї, в тому числі й музей вишивки відомої майстрині, землячки - Ксенії Колотило (вона довгий час мешкала в Австрії й, на жаль, цього року там закінчився її земний шлях). 
Таким чином, у селі нині діє п’ять музеїв, де зберігаються справжні народні скарби. Ними навіть зацікавилися науковці із Німеччини та Австрії, які стали співавторами фольклорних досліджень зі старшокласниками.
На тлі нових зв’язків з’явилася ідея розвитку сільського зеленого туризму. І у цій справі Фрозині знайшлися спільники – голова громадської екологічної організації Марина Коняк, журналістка Людмила Чередарик (вони стали співзасновниками згаданого фестивалю), а згодом і місцева влада.
Зелений туризм – великий шанс для економіки гірського району, яким є Путильщина, де практично немає можливості розвивати ні промисловий, ні аграрний сектор. Це підмога й гонор Буковині в цілому. І село Підзахаричі – першовідкривач у цій царині. Нині в Путильському районі уже 45 осель стали осередками гостинності для бажаючих відпочити на лоні чарівної гірської природи.
На перевалі Німчич діє міжнародний оздоровчий комплекс, поряд завершується реконструкція ще одного двоповерхового приміщення під відпочинковий комплекс для туристів, котрі бажають побачитися з первозданною природою. За словами голови Путильської райдержадміністрації Володимира Луканюка, цьогоріч на Путильщині нарешті почали газифікацію, реалізується програма "Сільські дороги", вирощуються 25 голів коней гуцульської породи, котрі слугуватимуть відпочиваючим.
Про те, як є і усе має бути, щоби туристи все більше відкривали для себе природу українських Карпат, привабливість українського люду, йшла мова на міжнародній науково-практичній конференції, що відбулася в рамках фестивалю за участю представників Одеси, Ужгорода, Криму, Києва, а також Румунії.
Говорили серйозно. А відтак – "ярмаркували", як усі, насолоджуючись місцевою екзотикою, куштуючи гуцульські страви і вибираючи хоча б невеликий сувенір на згадку.
…І я там була… Хотілося й собі одягнути вишиванку та неодмінно таку красу подарувати милому. Бо тут віртуозно вишита сорочка виглядала як невід’ємна частинка усього дійства, де про гордість за своє, українське, не говорять. Воно просто переповнює душу…
Валентина МАЦЕРУК
