- «З лану до столу» – американські ресторани підтримують місцевих фермерів
- В КРАЮ БОРЩУ І ВИШИВАНОК
- У БАБЧОМУ КОЛЯДУВАЛИ - ДОБРО В ГОСТІ ЗАКЛИКАЛИ
- Подарую милому вишиванку…
- ЗВІРИНЕ «ЦАРСТВО» КУЛЬЧИНСЬКОГО МАЙСТРА
ГУЦУЛІВ НАЗИВАЮТЬ ГАРЦЯМИ ЗА ТЕ, ЩО ВІДМІННО ВИРОБЛЯЮТЬ… ГАРЧИКИ
Регіони. Немає сумніву, що це діалектне слово не відоме не тільки українцям, віддаленим від гір, а й багатьом буковинцям, котрим ще не пощастило познайомитися із цими веселими, привітними й гостинними представниками одного із мальовничих куточків Буковинського краю.
Карпати у ньому – то та природна родзинка, яка приваблює не лише місцевих шанувальників екзотики, а й гостей здалеку. І вони, побувавши тут хоч раз, будуть нагороджені враженнями сповна: від неповторної краси карпатських схилів, що ваблять то міццю скелястих урвищ, де відпочивають хмари; від оксамитового килимому смерек, які часом сягають неба і тільки через те, що притулилися біля самого підніжжя, дозволяють зазирати у непогамовно-швидку воду Черемошу. Того Черемошу, що на перший погляд видається вузенькою, мілкою річечкою, котру легко перейти вбрід. Та справжній Черемош давно потоваришував із грозовими хмарами, і здатен показати свій норов. Так бувало не раз, коли починалися затяжні зливи, диміли гори, і гуцулам було непереливки: грізний водний потік змітав на своєму шляху нехитрі пожитки старожилів разом з хатинами, а то й із самими газдами… Черемошем колись сплавляли ліс, і не одна дараба (пліт) із плотогонами, бувало, у бурхливих водах перетворювалася на безпорадну тріску, якою жорстоко бавився демон зла. До того ж, далеко в горах, де «родять тільки шишки та каміння», а в деяких хуторах немає навіть електрики, і кожен гуцул отримав у спадок своєрідний спосіб виживання, й на початку ХХІ сторіччя життя подекуди нагадує давнину.
Та спробуйте забрати гуцула з гір, запропонуйте переселитися до найближчого райцентру, в Путилу, не кажучи вже про обласний центр – навідріз відмовиться. Навіть той, що живе у самому піднебессі і тільки час від часу спускається донизу, щоб у крамниці купити заводського хліба, солі чи мила, та й запастися тими предметами цивілізації, які у їхній побут «занесло» молодше покоління. Вони у горах – мов риба у воді, і ні на що не проміняють цю красу. А краса приваблює сюди туристів щоразу більше. Що вже говорити про всюдисущих бізнесменів, які вже накинули око й на багатство Карпат – ліс...
Та що далекі мандрівники, коли ми, діти чернівецьких бруківок і асфальтів, густо помережених латками від ямкового ремонту, вважаємо за щастя першої-ліпшої можливості гайнути в гори, де повітря особливе – п'янке і паморочливе (не те, що в місті!), де в гірських потічках видно кожен камінець, а то й зблисне на сонці плямисто-антрацитна спина форелі – «царської риби», котра водиться тільки у прохолодній, чистій водиці. Місцеві мешканці, навіть малі хлопчаки, примудрилися ловити її руками і, приготувавши у сметані, готові почастувати кожного гостя. Як і грибами, що їх у гірських зворах заготовляють горяни, як і овечою бринзою, банушем із шкварками, гуслянкою…
Гуслянка – це кисломолочний продукт, за смаком схожий чи то на ряжанку, чи сметану, її не можна порівняти з жодним магазинним товаром, до якого звикли городяни. Проте це – основний продукт харчування гуцулів. Вони з покоління в покоління передають уміння гуслити молоко, готувати овечу бринзу й інші традиційні страви. А для гусління, тобто сквашування, здавна використовують спеціальний дерев'яний посуд, схожий на великий кухоль з кришкою, що зветься гарчиком. У ньому гуслянка може зберігатися роками. Особливо знаються на виготовленні гарчиків мешканці старовинного села Підзахаричі, за що й їх самих стали називати гарчиками або гарцями.
Цікаво: поселення, що розкинулося попід горами, впродовж тривалого часу було відрізане від цивілізації. Тож не дивно, що й донині зберегло цінну автентичну спадщину, й давні народні традиції шанує не як данину моді, а як неодмінну частину свого життя. Тут справляють колоритні гуцульські весілля, тут історію роду пізнають не за підручниками та музейними експонатами, а через звичайнісінькі будні і свята, через щоденну працю, ремесла. Бо не тільки бондарством займалися місцеві газди, а й різьбленням, ткацтвом, килимарством (вівці у гуцулів не переводяться), вишиванням, іншими народними мистецтвами, що нині є візитною карткою гуцульського краю.
Скажіть, у якому ще селі діє п'ять музеїв народних ремесел, музей етнографії та ремісництва Гуцульщини, родинні школи мистецтв?! До того ж, на тлі розмаїття народних митців та умільців розкрито своєрідний феномен доброзичливості й гумористичного ставлення до життя місцевих мешканців: у Підзахаричах можна записувати цілі збірки жартів, смішинок і життєвих анекдотів – притрафунків, здобрених гуцульським перченим гумором, що, хоч і змушує часом зашарітися, ніколи не ображає брутальністю.
А ще Підзахаричі славні тим, що тут вперше у гірському Путильському районі з'явився первинний осередок сільського туризму. Створила його унікальна жінка – Фрозина Том'юк разом з чоловіком у власній оселі. Тобто у себе стала приймати мандрівників, ласих до гірської екзотики. Але то було згодом. Прийшовши із сусіднього села сюди вчителювати, а відтак і очоливши місцеву школу, вона й стала... відкривати місцевих мешканців самим собі. Це з її ініціативи відкрилися оті музеї старожитностей, експонати для яких взялася шукати у місцевих оселях і «заразила» цією справою усю сільську родину. А кілька років тому разом з однодумцями – керівником Чернівецького обласного громадського молодіжно-екологічного об'єднання «Буквиця» Марією Коняк та відомою буковинською журналісткою Людмилою Чередарик – перетворила скромні Підзахаричі у справжню столицю фольклорно-етнографічного фестивалю-ярмарку під назвою «Захарецький Гарчик». Тут і тільки тут можна придбати гарчики на будь-який смак – від мініатюрних сувенірних і звичайних, розміром з пивний кухоль, до великих, придатних для свіжої гуслянки.
Щоб показати людям неповторність їхнього краю, організатори фестивалю пропонують у програмі не тільки виставки-продажі чудових виробів, а й роботу творчих майстерень з декоративно-прикладного мистецтва, майстер-класи відомих майстрів писанкарства, бондарства, вишивки. І, звичайно ж – відвідування музейних експозицій, у тому числі й виставки вишивок уродженки Підзахаричів, відомої майстрині Ксенії Колотило, яка нині мешкає в Австрії, а ще – знайомство із музичними, пісенними скарбами, народними танцями, представленими місцевими фольклорними колективами, аматорами із сусідніх сіл Путильщини та Вижницького району, з Івано-Франківщини. Та й для самих гарців не зайве «на людей подивитися», чимось збагатитися.
Можна не сумніватися: жоден з гостей не покине привітного села, не скуштувавши гуслянки, бринзи, кулеші чи ще чогось суто гуцульського. Не обійдеться, звісно ж, без калганівки – саморобної горілки, настояної на корені калгану, який ще називають козацьким. Бо цей напій, запевняють гарці, не тільки дарує добрий настрій та гумор, а відновлює енергію, підтримує захисні сили організму, додає здоров'я.
Не дивно, що у такій аурі завжди хочеться веселитися, розважатися – як тут кажуть, набуватися. І співати, особливо куплет коломийки:
«Та єк ми си посходили,
То собі побудьмо.
За нас люде най говорять,
А ми собі – будьмо...»
Валентина МАЦЕРУК
Фото Артема МАЦЕРУКА
Чернівецька область
