Як примусити українських політиків забезпечити розвиток сільського господарства?

29 March, Розділ Агрополітика, переглядів 4 532

Cьогодні на нашій планеті серед науковців та обізнаної інтелігенції майже немає скептиків, які не зважають на проблему наближення світової продовольчої кризи. Щоб вижити понад 9 мільярдам людей Землі, потрібно майже подвоїти виробництво зерна, м’яса та молока протягом наступних сорока років.

Як це зробити, коли щороку глобальне потепління знищує близько 1 млн. га сільськогосподарських угідь? Ця криза несе в собі значно більші загрози, ніж будь-яка інша – фінансова, енергетична чи навіть екологічна. Бо за браком грошей можна жити з меншим статком, за відсутності світла - раніше лягати спати або запалити каганець, після Чорнобильські трагедії можна було тимчасово змінити місце проживання, доки збудують саркофаг для укриття атомного реактора...

А що робити, коли панує голод і немає що їсти? Коли ти усвідомлюєш, що на сотні, тисячі кілометрів навколо тебе немає нічого їстівного, навіть хліба й води. Сьогодні на планеті щодня помирає від голоду понад 20 тис. людей. За 30 років ця цифра може сягнути півмільйона! Як бути, якщо за два місяці помиратиме населення такої країни, як наша?..

Беручи участь у листопаді минулого року в роботі конференції ФАО, спеціальної організації, що створена ООН для вивчення розвитку світового виробництва продовольства, я почув різні пропозиції вчених з усього світу про те, як протистояти катастрофічному виклику людству у XXI столітті. Багато з них згадували Україну як колишню житницю Європи, яка ще протягом ХVIII-XX століть годувала значну частину Європейського континенту. І сьогодні, за оцінками іноземних фахівців, наша держава здатна втричі збільшити валове виробництво продовольства. Та в силу незрозумілих причин поки що це зробити не вдається. Тож потрібно шукати шляхи реалізації нашого вражаючого потенціалу.

На згаданій конференції мова йшла про сучасні технології, збільшення інвестицій, про необхідність вирубки понад 100 млн. га джунглів тощо. Дехто з африканських вчених-феміністок навіть вдався до пропозицій необхідної кастрації чоловічої частини планети, щоб суттєво зменшити приріст населення. Проти цієї пропозиції, як занадто радикальної, було найбільше заперечень. Мовляв, коли болить голова, то краще випити аспірин, аніж відрубати її.

Та мені несподівано прийшло на думку: якби інсувала загроза кастрації тих українських політиків, які перешкоджають аграрним реформам, це примусило б їх на тлі глобальної катастрофи людства знайти спосіб підняти економіку країни та реально покращити якість життя наших людей, врятовуючи при цьому від голодної смерті сотні мільйонів жителів інших країн світу.

alt Адже наша держава, як тріумфатор світової аграрної історії, що має успадковані від своїх предків ще з часів трипільської епохи (понад 6 тис. років тому) традиції хліборобів, помірний клімат, достаток вологи та Богом дану найродючішу у світі землю, чомусь не здатна сьогодні навіть на одну третину досягти врожайності зерна, яку мають її послідовники в США.

Я не міг отямитись впродовж всього 2004 року, коли на свої очі побачив, що в Саудівській Аравії, де окрім пустелі та спекотного сонця (середньодобова температура влітку близько 40^° по Цельсію, а понад 90% продуктивної для рослин вологи отримують шляхом опріснення води з Червоного моря) немає жодної клаптини чорноземів, фермери утримують корів і мають середній удій по країні понад 10 тонн молока на рік. В Україні цей показник майже в 4 рази менший!!!

Ми вважаємо нашу країну батьківщиною свинячого сала на планеті. Але чому в Данії, яка має територію у 14 разів меншу, ніж наша, свиней вирощують у 35 разів більше на рік, ніж ми? Торік з Данії, Польщі та Китаю ми імпортували понад 47 тис. тонн свинячого сала.

Чому Китай, населення якого десять років тому споживало свинини майже у 5 разів менше на одного жителя, ніж ми, сьогодні «об’їв» нас на 100%, збільшивши виробництво свинини у 12 разів?

Зараз ми не споживаємо молока, м’яса, цукру, овочів і фруктів навіть у тій кількості, що споживали 20 років тому. Не кажучи про такі розвинуті країни як США, Європейський союз, Канада та інші. Споживання цих продуктів у названих країнах майже вдвічі вище за наше.

Чому? Як? Коли? Ці запитання можна ставити безкінечно, але все одно збагнути буде дуже важко. Навіть при самому справедливому тлумаченні причин допущених прорахунків. Думаю, й через століття наші нащадки ламатимуть собі голови над цим «дивом», а точніше – трагедією.

Ще один спогад. Якось восени 1993 року, виступаючи на одній з перших за часів незалежності України міжнародних конференцій у Брюселі, я з великим запалом переконував наших європейських сусідів, що настав час, коли, відчувши подих мільярдних міжнародних інвестицій, необмежений доступ до найкращих на планеті матеріальних ресурсів (сучасної техніки, поголів’я високопродуктивної худоби, насіння сільгоспкультур, пестицидів, мінеральних добрив), Україна «примусить» Євросоюз та інші країни-сусіди відчути незабутній смак українського сала. Ніколи не забуду регіт поважних людей. Під час перерви один із присутніх, який посів сьомий щабель серед найбагатших людей Європи (він лаконічно зізнався, що йому вже за 70 років), підійшов до мене й повідомив, що дуже жалкуватиме, якщо помре, не дочекавшись збуття моїх пророцтв. Бо як сказав він, для здійснення такої мрії в Україні повинні змінитись принаймні дві генерації політиків, аби повністю змінився світогляд людей, які успадкували комуністичне минуле. Мені не вдалося його переконати, посилаючись на високий інтелект української нації, її спроможність п’ятирічками подвоювати виробництво сталі, електроенергії. Не переконало й нагадування про перший в світі політ в космос, перший «лунохід», який створили саме в Україні. На жаль, багатій був непохитним, стверджуючи, що ментальність політиків страшніша за електроенергію, «луноходи» і космос.

Ще більше жалкую тепер, переконавшись у правоті того мудрого європейця. Та все ж не можу до кінця заспокоїтись. Я вірю в те, що 20 років поспіль найсоромнішого серед інших посткомуністичних країн занепаду економіки в цілому та аграрного виробництва зокрема достатньо, щоб отримати нову генерацію політиків. Адже якщо ми й надалі зволікатимемо, то з огляду на глобальні небезпеки у нас усе це відберуть, а потім примусять працювати. Та аж ніяк не в якості провідника, навіть не партнера – на жаль, в якості раба.

То що ж потрібно робити? Як врятувати аграрну націю від сорому перед нащадками?

Не гаятиму час на аналіз допущених помилок, відразу перейду до пропозицій:

1. Наші орієнтири сільськогосподарського виробництва.

Рахувати загальні обсяги потрібно, не спираючись на фізіологічні потреби споживання населенням України продуктів харчування (це, на жаль, практикується в кожній з 57 Державних програм, прийнятих владою за останні роки), а на оптимальне (не завжди максимальне конкурентоспроможне) виробництво в умовах залучення наявних на світовому ринку надсучасних технологій, матеріальних ресурсів і національних засобів виробництва. Ми переконаємось, що впродовж 10 років спроможні виробляти втричі більше продуктів харчування, ніж сьогодні, довівши їх обсяг до 60 млрд. дол. США, або близько півтрильйона гривень. Це більше половини минулорічного ВВП країни!!!

Леонід КОЗАЧЕНКО,

президент Української аграрної конфедерації