БУЯТИ САДАМ ПОДІЛЬСЬКИМ?

16 April, Розділ Агрополітика / Гаряча тема, переглядів 5 619

Свого часу незабутньої пам'яті співець України Максим Рильський писав: «Сади круг Вінниці ясні, цвітуть круг Вінниці пісні». І дійсно, славиться садами наш подільський край. Славиться і врожаями. За вмілого ведення, дотримання належних агротехнічних умов та технологій, садівництво було і є прибутковою галуззю. Принаймні, дотепер.

Утім, якщо держава найближчим часом не повернеться до неї обличчям, то у перспективі український люд не матиме до столу запашних вітчизняних ні яблука, ні груші, ні вишні, ні черешні, ні полуниці, ні малини. А «смакуватимемо» щедро здобреною різноманітною хімією імпортованою польською чи іншою закордонною продукцією.
Про здобутки і проблеми садівників надбужанського краю – моя розмова з фахівцем із 35-літнім стажем, досвідченим керівником, мудрою та чуйною людиною, генеральним директором корпорації «Вінницясадвинпром» – одного з найпотужніших в країні об'єднань, спеціалізованих на вирощуванні садово-ягідної продукції, членом правління концерну «Укрсадвинпром» Анатолієм Семенюком.

Анатоліє Івановичу, розкажіть, що нині являє собою очолювана Вами фундація?
– До створеного понад 40 років тому об'єднання, вивіска котрого неодноразово змінювалася, а суть роботи залишалася незмінною – вирощування плодово-ягідної продукції, нині входить 40 членів-господарств різної форми власності. Зокрема, це реформовані колишні радгоспи, фермерські та приватні господарства. Із 30 тисяч гектарів садів краю, третина – наші, причому вони дають 95% від усієї вирощеної на Вінниччині продукції. Загалом це 36 тисяч тонн яблук, кісточкових культур та ягід. За цим показником корпорація впродовж останніх 8 років є лідером в Україні (не беручи до уваги південні регіони, де здебільшого займаються виноградарством). Відрив від колег із Київщини, що посідають умовну другу сходинку п'єдесталу, становить 18 тисяч тонн. Не здаємо впродовж п'ятиріччя й першу позицію з посадки молодих інтенсивних садів, їхня площа нині сягає 3,5 тисяч гектарів. Відрадно, що означені насадження вже розпочали добре плодоносити. Й дають по 20-30, а у деяких господарствах й по 40 тонн з гектара яблук, що у 3-4 рази більше, ніж старі неінтенсивні сади на високорослих підщепах. Тобто нові деревця вже нині за об'ємами продукції повністю адекватні ветеранам, яким по 40 літ. Утім ми займаємося і старими, і молодими садами, всі вони плодоносять, а відтак забезпечують пристойний фінансовий стан агороформувань. Що достеменно засвідчує й ситуація нинішньої весни, коли лише небагато членів корпорації взяли банківські кредити на проведення польових робіт, решта ж обійшлася власними коштами. Та й заборгованості з зарплати перед людьми немає. Ті ж, хто не збиралися належним чином розраховуватися з селянами за їхню нелегку працю, змушені були покинути об'єднання.
Відрадним є той факт, що відповідно до Державної програми з розвитку садівництва, виноградарства і хмелярства виділяється 1% коштів від продажу пиво-алкогольної продукції для їх підтримки. Утім надаються ці гроші незрозуміло за яким принципом. На мою думку, розподіляти їх потрібно на гектар посадженої площі багаторічних рослин, і ніяк інакше. А у нас виходить, що тому, хто нічого не посадив, або посадив мізер, дають фінансів значно більше, ніж тому, хто працював у поті чола.
Наприклад, торік «Вінницясадвинпром» посадила 811 га нових садів і отримала в середньому 7,5 тис. грн. на га державного відшкодування затрат. Інші ж області, де не посадили майже нічого, одержали по 20, 30, 40 і більше тис. грн. на га посадженої площі молодих садів.
Ще одним складним питанням є корчування старих малопродуктивних насаджень, що значно дорожче, аніж створення нових, однак на ці роботи держава коштів не виділяє.
Боляче, але як члену правління концерну «Укрсадвинпром», доводиться констатувати, що в столичних державних мужів нема розуміння садівничої галузі, ніхто нею не переймається й не опікується. У перші роки незалежності України, а саме в 1996 р., був створений Державний комітет з садівництва, виноградарства і виноробної промисловості. Потім якісь «розумники» перетворили його у просто комітет, який після чергової реорганізації став взагалі громадською організацією, думку котрої ніхто не бере до уваги в чиновницьких кабінетах. Вона нічого не вирішує. А нам, виробничникам, конче необхідна центральна структура на рівні саме національного комітету, яка б обстоювала інтереси галузі, піклувалася б про її подальший розвиток.
А то на практиці виходить, що вже цього року можуть зникнути галузеві об'єднання на кшталт нашого, відтак галузь садівництва буде пущена на самоплив, в результаті – неминучий занепад та, зрештою, руйнація. Бо в головних управліннях сільського господарства немає потрібних фахівців, і навіть статистичні дані вони беруть саме в нас.
Либонь у Києві дехто вважає, що садівнича галузь не така складна, як вирощування зернових, технічних культур чи тваринництво, а усе якраз із точністю до навпаки. Адже справу маємо з багаторічними насадженнями, для яких потрібно віднайти належну ділянку, підщепу, помологічний сорт, знати – як, на яку глибину саджати, скільки поливати та удобрювати та ін. От і виходить парадокс, що ніби-то всі в державі бажають, аби на столі були українські ягоди та фрукти, але є недалекі керівники, які вважають, що усе це смачне різнобарв'я виросте саме собою. Та за щучим велінням та чиїмось хотінням нині, на жаль, нічого не трапляється.
А про авторитет та необхідність функціонування корпорації «Вінницясадвинпром» на теренах краю засвідчує той факт, що у моїй папці нині лежить 26 заяв про вступ до неї. Всі їх правління розгляне і, за умови, якщо претенденти дійсно спроможні ефективно розвивати галузь, вони стануть членами об'єднання.
Втім, наші фахівці надають консультативну допомогу всім, хто до них звертається. Адже більш повної інформації з садівничих питань громадянам не надасть ніхто. Тому люди тягнуться до нас, і ми допомагаємо їм усім, чим можемо. Зокрема, у питаннях підбору кращих сортів фруктів і ягід, засобів захисту та ін.
Плідною є співпраця з Подільською дослідною станцією садівництва, яка розташована у селі Медвеже Вушко, що неподалік Вінниці. Хоча вона й підпорядкована Інституту садівництва УААН, та водночас є й членом корпорації «Вінницясадвинпром». Вона має великий плодорозсадник, на який ми робимо ставку. Окрім цього, саджанці вирощують і чимало інших агроформувань, тому проблеми із високоякісними саджанцями плодово-ягідних структур у надбужанському краї не існує.

А як складаються справи зі збутом продукції?
– Нині, окрім України, ми реалізуємо вирощене в Росії та Білорусі. Доступ же на ринки Євросоюзу, через квотування, подільським яблукам та ягодам перекритий. А от зарубіжна, зокрема польська продукція, що містить у 3-4 рази більше хімії, ніж українська, на наших ринках править бал. Наголошу, що на відміну від означених конкурентів, члени об'єднання обробляють сади лише від найнебезпечніших шкідників та хвороб: квіткоїду, парші, борошнистої роси. Перевагу ж надають підгодівлі рослин органічними та мінеральними добривами, щоб дужі вони боролися з рештою небезпек самостійно.
Наші подоляни, котрі впродовж зими зберігали яблука в холодильниках, щоб навесні заробити копійку, через незугарну політику держави – відкриття для євровиробників державного кордону – в результаті підраховують збитки.
Нині лише у Строїнцях подібної якісної продукції зберігається 400 тонн, аналогічна ситуація в Пеньківці та Міжліссі. Знову хочу наголосити, що вітчизняні садівники можуть на 100% забезпечити Україну високоякісними плодами, а відтак імпорт їх взагалі не потрібен.

Анатоліє Івановичу, тривалий час проблемним на Вінниччині було питання переробки продукції, особливо нестандартної. Чи сталися за останні роки якісь зрушення на краще?
– Можна ствердно говорити, що питання це вирішене. Завдяки таким потужним підприємствам як «Аграна-Фрут», «Фаннер-Бар», «Вінніфрут», Могилів-Подільський консервний завод, Рахнянський консервний завод фірми «Джаффа» в області не пропадає жоден фрукт та ягода. Та й закупівельні ціни переробники пропонують пристойні. Приміром, минулоріч за 1 кг падалочних яблук давали 80 коп. Якісний же товар коштує, звісно, дорожче.
Скажімо, СВАТ «Поділля» с.Міжлісся Барського району, де керівником Олег Меркалін, реалізовувало заводчанам суниці по 2,5-3 грн. за кг. СВАТ «Сад України» с. Дмитрашівки Піщанського району (очільник Володимир Колісник) продавало черешню по 3-4 грн. за кг. Окрім названих мною членів корпорації, хочу назвати в числі її лідерів СВАТ «Обрій» та «Поділля» с. Строїнці Тиврівського, якими керують відповідно Андрій Багрій та Андрій Слободянюк; «Сад Поділля» с.Пеньківки Шаргородського (Віталій Хмельовський), «Жорнище» с.Жорнища Іллінецького (Анатолій Поліщук), «Дружба» с. Шури-Копіївської Тульчинського (Валерій Хворостовський), «Подільське» с. Комарівці Барського (Андрій Базалєєв), ПСП «Промінь» с. Трибусівки Піщанського (Ігор Тимчак), СФГ «Садівник» м. Бару та «Перлина Поділля» с.Попівці Барського району, які очолюють Ярослав Атаманчук та Володимир Пастух.

То все ж, пане генеральний директор, з огляду на вищевикладене, чи буяти подільським садам?
– Можу з упевненістю сказати, що попри негаразди, Вінниччина була, є і буде найпотужнішою садівничою областю України. А тому садам надбужанським буяти й плодоносити. Людям же – смакувати запашними їх плодами.

Федір БЕЖНАР