УКРАЇНА І ГМО: ХТО КОГО?

20 March, Розділ Агрополітика / Гаряча тема, переглядів 5 337

На тверде переконання деяких вчених, генетично-модифіковані рослини негативно вплинуть на здоров'я людства у майбутньому. Та зараз вони впевнено захоплюють світ. З кожним роком усе більше країн потрапляє у тенета транснаціональних корпорацій, які культивують ГМО, отримуючи мільярдні прибутки, що за розмірами навряд чи поступаються статкам нафтових баронів.

Україна, маючи на своїх полях трансгенні культури де-факто, де-юре їх не визнає. Більше того, у нас чомусь замовчують саме існування проблеми. Така позиція, попри брак чіткого законодавства, яке б регламентувало відносини у сфері вирощування генетично-змінених сільгоспкультур, рано чи пізно підштовхне країну до ще одного виду економічної залежності. Цього разу жодним чином не пов'язаної з відсутністю власних енергоресурсів, оскільки йдеться про сваволю міжнародних виробників ГМО. Чи ми справді цього хочемо, вперто граючись у мовчанку?
Колеги-журналісти, які відслідковують цю тему, напевне пам'ятають інформацію, що з'явилася півтора роки тому: лабораторні тести, проведені незалежними іноземними дослідниками, довели, що близько 60-70% імпортованих країнами СНД харчових продуктів містять генетично-модифіковані компоненти. Цим «грішать», насамперед, сухі сніданки, шоколад, соєві цукерки, йогурти, майонез, навіть дитяче харчування… На жаль, вчені досі не можуть перевірити, наскільки небезпечні ГМ-продукти, проте відомо, що інколи внаслідок їх вживання виникає алергія. Один із «зафіксованих» алергенів для людини – ген бразильського горіха, введений до ДНК соєвих бобів. Серед «букету» побічних ефектів також різноманітні харчові отруєння, діабет і навіть підвищення ризику виникнення ракових захворювань. До речі, якщо йдеться про ковбасу чи сосиски, розпізнати трансгенний продукт нескладно. Досить підсмажити шматочок на сковорідці: якщо з «м'яса» починає виділятися вода, значить, до його складу входить рослинний білок. Найшвидше, це і буде ГМ-соя.
Проте досі про шкідливість трансгенних культур говорили лише «зелені», на чий галас зазвичай ніхто не звертав уваги. Та наприкінці минулого року про це йшлося на науково-практичній конференції з проблем селекції. Відомо, що за останні два десятиріччя у багатьох розвинених країнах значно підвищилась ефективність насінництва. Досягти високих результатів, за словами директора Південного біотехнологічного центру академіка УААН Юрія Сиволапа, можна завдяки сучасним біотехнологіям. Вони розвиваються у трьох основних напрямах: ДНК-технології, які дозволяють пришвидшити селекцію за допомогою молекулярних маркерів, розвиток тканин і органів ін-вітро та створення генетично-модифікованих культур із наперед заданими властивостями. Якщо ми хочемо, аби вітчизняне сільське господарство давало продукцію, конкурентну на зовнішньому ринку, створення нових сортів сільгоспрослин і збереження їхньої чистоти – одне з найголовніших завдань, що стоїть перед українськими вченими. Проте навіть найбільш конкурентноздатні нові сорти навряд чи зможуть впоратися зі своїми генетично-модифікованими «родичами», яким ні шкідники, ні хвороби не страшні. До того ж, останнім часом з'являється все більше сортів, що мають дві, а то й три «запрограмовані» генетиками ознаки.
Та «…чи готова Україна зустрітися з тими реаліями, якими є трансгенні рослини?» – слушно запитує заступник директора Українського інституту експертизи сортів рослин Борис Сорочинський. З одного боку, словосполучення «генетично-модифіковані рослини» та його похідні зустрічаються у багатьох українських законах («Про безпеку та якість харчових продуктів», «Про охорону тваринного світу», «Про екологічну експертизу», «Про охорону рослинного світу», «Про національну безпеку», навіть «Про захист тварин від брутального поводження з ними» і деяких інших нормативно-правових документах). З іншого – немає стрункої законодавчої системи, яка б чітко розставила усі крапки над «і».
Причому в Україні, яка має власний науковий потенціал, здатний повністю тримати це важливе для безпеки країни питання під контролем, склалася майже парадоксальна ситуація. Чимало вчених одного з провідних вітчизняних науково-дослідних інститутів, які мали б стояти на сторожі національних інтересів у цій сфері, насправді, майже ні від кого не ховаючись, працюють ще й на одну з найбільших світових фірм-виробників ГМ-рослин та насіння. Про це всі знають, але мовчать. Навіщо ж наживати собі зайвих ворогів, та ще й таких могутніх? Причиною цього вважають не просто брак бюджетних коштів на наукові дослідження, а відсутність інтересу держави до названої проблеми.
Більше того, коли до парламенту потрапив законопроект «Про біобезпеку» (його перше читання відбулося ще 2002 р.), виявилося, що документ, який мав би стати основним українським законом у цій сфері, більше захищав інтереси заморських виробників генетично-модифікованих організмів, аніж власних громадян. Тоді стали дибки екологи. Все, чого їм вдалося досягти, – лиш заблокувати ухвалення фактично вбивчого для країни законопроекту. Проте далі справа не посунулася ні на йоту.
«Офіційно в Україні не зареєстровано жодного ГМ-сорту. Та ми маємо факти несанкціонованого їх вирощування (наприклад, тієї ж сої, ріпаку), – зазначає Б. Сорочинський. – Зважаючи на те, що таким чином порушуються існуючі міжнародні угоди, це може призвести до значних економічних збитків після приєднання України до СОТ. Адже національний сільгоспвиробник поступово потраплятиме в залежність від іноземних виробників такого посівного матеріалу, яким належить виняткове право на його виробництво». Тож, на думку пана Сорочинського, треба насамперед проаналізувати всі сорти, які вирощуються в Україні, створивши їх генетичні паспорти. Наступний крок – організувати у Мінагрополітики структурний підрозділ, який відповідав би за біобезпеку під час використання ГМО у сільському господарстві та застосування сучасних технологій. «Окрім того, – продовжує вчений, – необхідно визначити, які саме ГМ-сорти потрібні нашій країні, а вже потім, аби зменшити залежність від іноземних фірм-виробників, залучати до цієї роботи вітчизняних селекціонерів».
Тож зрозуміло, що питання, шкідливі чи корисні продукти, до складу котрих входить генетично-модифікована сировина, наразі не стоїть. Але український споживач, як, зрештою, і будь-який європеєць, має право знати, що він їсть. Аби з часом ми не виявилися зовсім беззахисними перед транснаціональними корпораціями, які наживають мільярдні прибутки, культивуючи ГМ-рослини, відтягувати зі створенням нормативно-правової бази у цій сфері, яка захищатиме, насамперед, українського громадянина (як споживача, так і сільгоспвиробника), Україні далі не можна. Особливо на порозі виходу у «великий світ»…

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ГМО...
Перші генетично-модифіковані рослини з'явилися у середині 1990-х років минулого століття, а вже наприкінці 2004 р. їх вирощували майже на 4% орних земель світу. Швидкість, з якою трансгенні рослини захоплюють нашу планету, вражаюча: за період з 1996-го до 2003 р. площі, зайняті цими культурами, збільшилися у 40 (!) разів, сягнувши 67,7 млн. га, з котрих майже 43 га припадає на США. Торік фахівці говорили вже про 90 млн. га, виділених під культивування трансгенних рослин.
Якщо 2002 р. виробництвом ГМ-продукції займалися 6 млн. фермерів у 16 країнах світу, то вже наступного року додалося ще 2 країни, а кількість фермерів зросла на 1 млн. Лідерами тепер є США, Аргентина, Канада та Китай. Нарощують потужності також Бразилія та ПАР.
Проте навіть Європа, не поспішаючи засівати ними свої землі, щороку закупає на корм худобі понад 10 млн. т трансгенної сої, що серед ГМ-рослин здобула найбільшу популярність (55% світового виробництва сої припадає на трансгенну культуру). Але й тут є свої винятки: вирощують ГМ-культури Німеччина, Іспанія та Чеська Республіка.
Найчастіше генетично-модифіковані джерела, за даними російських фахівців, у м'ясних продуктах – у 17,7%, хлібобулочних та борошно-круп'яних – в 16,7%, а також у 16,4% продуктів, до складу яких входить соя.

Оксана ЧИРВА