Затяжна земельна реформа, що так і не завершилася за чверть століття, принесла з собою, крім широко розрекламованих і досить сумнівних досягнень у вигляді світових рекордних показників експорту агросировини, і низку відчутних для населення бід. Слідом за вже звичними негараздами недореформованої галузі маємо сплеск нового лиха, що ставить під загрозу саме існування сільського господарства. Оскільки під удар рейдерів потрапляють чимало аграріїв: селяни-пайовики втрачають право підбирати на свій розсуд орендарів, а отже — самостійно розпоряджатися землею, а землекористувачі, які засівають орендовані ниви, не впевнені, що зможуть зібрати з них урожай.
Оренда: на різних полюсах
Зовсім не випадково рейдерство останнім часом набуло такого поширення в АПК, де відбувається прискорена підготовка до запуску ринку землі. Причому ця вкрай небезпечна для економіки тенденція загострилася після додаткових заходів, які мали вдосконалити земельні відносини, підсилити держоблік і контроль руху сільгоспземель між суб'єктами господарювання. Однак ладу після цих заходів не побільшало, скоріше, навпаки. Напередодні підготовки до скасування мораторію на купівлю-продаж сільгоспземель кількість спірних полів і масивів, на які претендують по два й більше землекористувачів, стрімко зростає. Доходить до прямих грабежів і силових протистоянь. Нечисті на руку реєстратори, які отримали доступ до Єдиного державного реєстру сільгоспземель і можливість переписувати права землекористування на кого завгодно, істотно доповнили корупційну складову Держгеокадастру — основного земельного відомства, що давно потонуло в скандалах.
Створені центральними органами влади робочі групи, як і обласні й районні штаби в регіонах, які найбільше зазнають земельного рейдерства, зуміли хіба збити полум'я пожеж, що саме розгоряються, і на якийсь час прибрати зовнішні ознаки лиха. Але проблеми рейдерства залишилися. І виявилися набагато глибшими за банальні уявлення про них. Комісії й штаби "втрясають" конфлікти в основному між землекористувачами, а витоки непорозумінь складніші, вони прямо стосуються селян-пайовиків, які так чи сяк, але формально є власниками земель, де й чиниться сваволя. Але при ухваленні рішень їхніх інтересів не враховують, а це тільки поглиблює колізії, що сприяють рейдерству. Якщо чиновники позбавляють дрібних власників права самостійно розпоряджатися своєю землею, залучати до господарювання на ній тих, кому довіряють, а не тих, кого нав'язують зверху, то таке добровільно-примусове укладання орендних договорів не може бути дійсним. От і вирішуються завислі питання власності з застосуванням грубої сили.
Суперництво, що доходить до рейдерських захоплень, здебільшого відбувається між землекористувачами, що перебувають у різних умовах. Орендарі зі стажем прагнуть до запуску ринку зміцнити свої землеволодіння, укласти договори на тривалий строк. Вони, маючи об'єкти для докладання капіталу, насторожено і навіть вороже ставляться до потенційних суперників нової хвилі, які швидко розмножуються і виявляють цікавість до вже "застовплених" земельних масивів. Експерти вважають, що від такого суперництва, якщо воно відбувається в рамках закону й установлених правил, орендодавці можуть виграти. Нові землекористувачі зазвичай готові трохи підвищити орендну плату, що для зубожілих селян, наділених доволі ілюзорною власністю на землю, дуже привабливо. І навіть якщо претендентам не вдається домогтися свого, селяни, як правило, не залишаються в програші. Чинні орендарі, відчувши реальну конкуренцію, погоджуються на деяке поліпшення умов оренди.
На іншому полюсі орендних відносин ситуація інакша. Орендарям, як чинним, так і потенційним, є за що боротися, не зупиняючись навіть перед порушенням закону. Вони за вкрай низькими орендними ставками набувають право користуватися землею — основним засобом сільгоспвиробництва. Таким чином фундамент для ведення агробізнесу закладається без особливих видатків. Що ж до витрат на оборотні кошти, то відкрито всі можливості для багаторазового їх скорочення. Можна (що більшість орендарів і робить), попри потреби сільських жителів у робочих місцях, позбутися заморочливого й низькорентабельного тваринництва й інших складних трудоємних галузей і зайнятися простим, але дохідним вирощуванням усього кількох сільгоспкультур, орієнтованих на експорт. Ще одна стаття скорочення витрат, яку активно застосовують, — позбутися соціального складника, зокрема вкладень у розвиток сільських територій. При такому урізуванні господарського комплексу бізнес в окремо взятому рослинництві дає досить високу рентабельність. Капітал у рослинництві обертається в кілька разів швидше, ніж в інших, більш трудоємних галузях. Ясно, що, маючи можливість такого урізаного господарювання, битви за оренду напівдармових сільгоспземель тільки набиратимуть обертів, і жодні комісії й оперативні штаби за нинішньої системи господарювання їх не зупинять.
Від монополістів до латифундистів
Дуже спокусливо в країні, в якій капіталу важко знайти застосування, крім як у сільському господарстві, захопити в неорганізованих, найчастіше старих селян землю й таким чином не тільки отримати можливість вести дохідний агробізнес, а й створити надійний плацдарм для придбання орендних ділянок у приватну власність. Адже ніхто не скасовував одного з явно лобістських положень закону про оренду сільгоспземель, що дає пріоритетне право придбання земельної ділянки тому суб'єктові, який її орендує. Навіть в умовах дії мораторію сільгоспземля рухається, консолідуючись у дедалі більші масиви.
Голова комітету аграрного й земельного права Асоціації адвокатів України Віктор Кобилянський в інтерв'ю DT.UAстверджує, що "більшість селян (селяни-пайовики. — Ред.) насправді не стала повноцінними власниками землі… Заборонивши їм вільно розпоряджатися власністю, держава певною мірою закріпачила їх. Адже земельна ділянка — товар специфічний, його не можна перенести в іншу область або сусідній район, щоб передати в оренду на вигідніших умовах. Тому селяни змушені здавати землю в оренду місцевим виробникам, часто — локальним монополістам". До сказаного слід додати, що монополізм лише посилився після того, як багато його носіїв, одні — через брак обігових коштів, інші — через надмірне бажання швидко збагатитися, почали жваво торгувати корпоративними правами, передаючи агрохолдингам зруйновані господарські структури… разом з орендованими в селян сільгоспземлями. І хоча головною цінністю таких продажів є земля селян-пайовиків, ніхто їх не питає, та й закон прямо не вимагає згоди власників на такі операції. "Корпоративні" захоплення землі не вважаються порушенням закону. На сполох із приводу випадків рейдерського насильства вдарили лише тоді, коли загроза втратити бізнес з використанням селянської землі нависла й над пов'язаними з владою структурами.
Але ж змінити ситуацію нескладно. Треба, нарешті, залучити до підготовки й укладання угод селян-пайовиків або їхніх представників. І замість нині так поширеної таємної бухгалтерії провести відкриті аукціони, в яких можуть узяти участь як чинні орендарі, так і ті, що претендують змінити їх. Така відкрита конкуренція знищить рейдерство. Тим більше що практику аукціонів уже відпрацьовано, визначено й мінімальну орендну плату, яка не може становити менше ніж 8% від нормативної оцінки землі. Такі аукціони вже відбуваються, і за особливо цінні земельні ділянки орендарям доводиться платити вдвічі-втричі дорожче за початкову вартість. Але все це — як унормована фіксація мінімальної орендної плати, так і вимога проводити публічні аукціони — стосується тільки держземель. А вартість селянських паїв, за лицемірними рекомендаціями влади, визначається "вільними переговорами між сторонами орендних відносин". Хто матиме перевагу в таких переговорах: великі структури, які мають потужні юрслужби й лобістів у багатьох органах влади, чи окремі бабусі й дідусі з сільської провінції? Відповідь на це запитання сумнівів не викликає.
Уроки 1990-х
Якщо непомірно тривала земельна реформа провалиться, то це станеться… не вперше. Нагадаємо: перші кроки з роздержавлення сільгоспземлі були понад чверть століття тому, ще до її розпаювання. За тодішніх підходів така процедура й не знадобилася б. Іще наприкінці 1991 р. розробили концепцію приватизації підприємств, землі й житлофонду. Навесні 1992 р. ВР ухвалила Закон "Про приватизаційні папери", який визначив порядок безоплатного придбання права на сільгоспземлю. Тодішню приватизацію вирішили проводити пакетом держвласності, в якому, поряд із промисловими підприємствами, фігурували житловий фонд і земля.
У приватизації землі у вигляді одержання земельних бонів мали взяти участь не тільки селяни, а й міські жителі. Але здійснення добрих намірів наділити українців частиною держвласності пішло вибоїстим шляхом. Найбільші перешкоди, що збереглися й понині, випали на частку найціннішого непоновлюваного ресурсу. Якщо після приватизації житлофонду жителі міст і селищ усе-таки отримали у власність квартири й будинки, в яких жили, то від так званої сертифікатної приватизації промисловості суспільство отримало тільки шкоду — держвласність перейшла в руки небагатьох, а в розпорядженні більшості залишилися нічого не варті папірці. Замість конкурентного ринку запанували монополізм і олігократія. Але найгірша історія сталася з землею. Документи, рішення підготували, але процес приватизації так і не розпочався. Навіть у вигляді імітації. Було зроблено все, щоб ухвалений закон, рішення уряду, нормативні акти Центрального банку і Фонду держмайна якнайскоріше забули. Про те, що землю мали безоплатно розподілити у вигляді бонів серед усього населення країни, ніхто з нинішніх реформаторів-приватизаторів і не згадає.
Нинішні дії передового загону землекористувачів — агрохолдингів, як тих, що давно зміцнилися, так і тих, що тільки створюються і спішно скуповують під виглядом корпоративних торгів сільгоспземлі за посередництва локальних монополістів, дуже вже нагадують маніпуляції, за допомогою яких "обрані" в буремні 1990-ті прибирали до рук заводи й фабрики. Тоді Україна втратила свій високий промисловий потенціал. Нині на карту поставлено ще більш цінний ресурс — землю.
Не тільки городян позбавили права безоплатно отримати землю, брати участь в очікуваному ринку. Навіть не всі сільські жителі отримали доступ до цінного ресурсу. Право приватизувати сільгоспземлю у вигляді пайових наділів надали тільки тим, хто працював на роздержавлених сільгосппідприємствах і вийшов на пенсію. Сільська інтелігенція — вчителі, медики, службовці сільських установ — залишилася за бортом такої вибіркової приватизації. Цей чинник, у комбінації з тим, що більша частина керівників і головних фахівців стала засновницею новостворених ПП, а наймолодші й креативні селяни-пайовики вивели свої наділи з загальної маси і почали хазяювати самостійно, призвів до ослаблення стану селян-пайовиків. Нині його складають в основному люди пенсійного віку, які за станом здоров'я і рівнем освіти неспроможні захистити ні себе, ні передану їм у власність землю.
Панівному класу виявилося надзвичайно вигідно й перспективно формально передати найцінніший ресурс у розпорядження найбіднішої і беззахисної верстви сільського населення, добре розуміючи, що це надійний спосіб не випускати ресурс зі своїх рук, розпоряджатися ним через чиновників земельно-реєстраційних відомств як заманеться. Все б нічого, але відторгнення від власності на землю переважної кількості жителів країни, безправ'я селян-пайовиків, які суто формально отримали наділи, призвели до багатьох лих, зокрема рейдерства, розгул якого аж ніяк не випадково збігся з посиленням активності латифундій. Вони хочуть устигнути консолідувати великі масиви землі і зробити це якнайшвидше, щоб селяни не прозріли, не зрозуміли, які цінності були в них у руках і якими багатьом так і не дали скористатися. Приховувати це, коли, всупереч усьому, прозріння наступає (з'явилися сімейні ферми, що виросли з одноосібних господарств, а держземлі, завдяки застосуванню публічних аукціонів, здаються в оренду в кілька разів дорожче, ніж селянські), стає дедалі складніше.
Затяжна земельна реформа, що так і не завершилася за чверть століття, принесла з собою, крім широко розрекламованих і досить сумнівних досягнень у вигляді світових рекордних показників експорту агросировини, і низку відчутних для населення бід. Слідом за вже звичними негараздами недореформованої галузі маємо сплеск нового лиха, що ставить під загрозу саме існування сільського господарства. Оскільки під удар рейдерів потрапляють чимало аграріїв: селяни-пайовики втрачають право підбирати на свій розсуд орендарів, а отже — самостійно розпоряджатися землею, а землекористувачі, які засівають орендовані ниви, не впевнені, що зможуть зібрати з них урожай.
Оренда: на різних полюсах
Зовсім не випадково рейдерство останнім часом набуло такого поширення в АПК, де відбувається прискорена підготовка до запуску ринку землі. Причому ця вкрай небезпечна для економіки тенденція загострилася після додаткових заходів, які мали вдосконалити земельні відносини, підсилити держоблік і контроль руху сільгоспземель між суб'єктами господарювання. Однак ладу після цих заходів не побільшало, скоріше, навпаки. Напередодні підготовки до скасування мораторію на купівлю-продаж сільгоспземель кількість спірних полів і масивів, на які претендують по два й більше землекористувачів, стрімко зростає. Доходить до прямих грабежів і силових протистоянь. Нечисті на руку реєстратори, які отримали доступ до Єдиного державного реєстру сільгоспземель і можливість переписувати права землекористування на кого завгодно, істотно доповнили корупційну складову Держгеокадастру — основного земельного відомства, що давно потонуло в скандалах.
Створені центральними органами влади робочі групи, як і обласні й районні штаби в регіонах, які найбільше зазнають земельного рейдерства, зуміли хіба збити полум'я пожеж, що саме розгоряються, і на якийсь час прибрати зовнішні ознаки лиха. Але проблеми рейдерства залишилися. І виявилися набагато глибшими за банальні уявлення про них. Комісії й штаби "втрясають" конфлікти в основному між землекористувачами, а витоки непорозумінь складніші, вони прямо стосуються селян-пайовиків, які так чи сяк, але формально є власниками земель, де й чиниться сваволя. Але при ухваленні рішень їхніх інтересів не враховують, а це тільки поглиблює колізії, що сприяють рейдерству. Якщо чиновники позбавляють дрібних власників права самостійно розпоряджатися своєю землею, залучати до господарювання на ній тих, кому довіряють, а не тих, кого нав'язують зверху, то таке добровільно-примусове укладання орендних договорів не може бути дійсним. От і вирішуються завислі питання власності з застосуванням грубої сили.
Суперництво, що доходить до рейдерських захоплень, здебільшого відбувається між землекористувачами, що перебувають у різних умовах. Орендарі зі стажем прагнуть до запуску ринку зміцнити свої землеволодіння, укласти договори на тривалий строк. Вони, маючи об'єкти для докладання капіталу, насторожено і навіть вороже ставляться до потенційних суперників нової хвилі, які швидко розмножуються і виявляють цікавість до вже "застовплених" земельних масивів. Експерти вважають, що від такого суперництва, якщо воно відбувається в рамках закону й установлених правил, орендодавці можуть виграти. Нові землекористувачі зазвичай готові трохи підвищити орендну плату, що для зубожілих селян, наділених доволі ілюзорною власністю на землю, дуже привабливо. І навіть якщо претендентам не вдається домогтися свого, селяни, як правило, не залишаються в програші. Чинні орендарі, відчувши реальну конкуренцію, погоджуються на деяке поліпшення умов оренди.
На іншому полюсі орендних відносин ситуація інакша. Орендарям, як чинним, так і потенційним, є за що боротися, не зупиняючись навіть перед порушенням закону. Вони за вкрай низькими орендними ставками набувають право користуватися землею — основним засобом сільгоспвиробництва. Таким чином фундамент для ведення агробізнесу закладається без особливих видатків. Що ж до витрат на оборотні кошти, то відкрито всі можливості для багаторазового їх скорочення. Можна (що більшість орендарів і робить), попри потреби сільських жителів у робочих місцях, позбутися заморочливого й низькорентабельного тваринництва й інших складних трудоємних галузей і зайнятися простим, але дохідним вирощуванням усього кількох сільгоспкультур, орієнтованих на експорт. Ще одна стаття скорочення витрат, яку активно застосовують, — позбутися соціального складника, зокрема вкладень у розвиток сільських територій. При такому урізуванні господарського комплексу бізнес в окремо взятому рослинництві дає досить високу рентабельність. Капітал у рослинництві обертається в кілька разів швидше, ніж в інших, більш трудоємних галузях. Ясно, що, маючи можливість такого урізаного господарювання, битви за оренду напівдармових сільгоспземель тільки набиратимуть обертів, і жодні комісії й оперативні штаби за нинішньої системи господарювання їх не зупинять.
Від монополістів до латифундистів
Дуже спокусливо в країні, в якій капіталу важко знайти застосування, крім як у сільському господарстві, захопити в неорганізованих, найчастіше старих селян землю й таким чином не тільки отримати можливість вести дохідний агробізнес, а й створити надійний плацдарм для придбання орендних ділянок у приватну власність. Адже ніхто не скасовував одного з явно лобістських положень закону про оренду сільгоспземель, що дає пріоритетне право придбання земельної ділянки тому суб'єктові, який її орендує. Навіть в умовах дії мораторію сільгоспземля рухається, консолідуючись у дедалі більші масиви.
Голова комітету аграрного й земельного права Асоціації адвокатів України Віктор Кобилянський в інтерв'ю DT.UAстверджує, що "більшість селян (селяни-пайовики. — Ред.) насправді не стала повноцінними власниками землі… Заборонивши їм вільно розпоряджатися власністю, держава певною мірою закріпачила їх. Адже земельна ділянка — товар специфічний, його не можна перенести в іншу область або сусідній район, щоб передати в оренду на вигідніших умовах. Тому селяни змушені здавати землю в оренду місцевим виробникам, часто — локальним монополістам". До сказаного слід додати, що монополізм лише посилився після того, як багато його носіїв, одні — через брак обігових коштів, інші — через надмірне бажання швидко збагатитися, почали жваво торгувати корпоративними правами, передаючи агрохолдингам зруйновані господарські структури… разом з орендованими в селян сільгоспземлями. І хоча головною цінністю таких продажів є земля селян-пайовиків, ніхто їх не питає, та й закон прямо не вимагає згоди власників на такі операції. "Корпоративні" захоплення землі не вважаються порушенням закону. На сполох із приводу випадків рейдерського насильства вдарили лише тоді, коли загроза втратити бізнес з використанням селянської землі нависла й над пов'язаними з владою структурами.
Але ж змінити ситуацію нескладно. Треба, нарешті, залучити до підготовки й укладання угод селян-пайовиків або їхніх представників. І замість нині так поширеної таємної бухгалтерії провести відкриті аукціони, в яких можуть узяти участь як чинні орендарі, так і ті, що претендують змінити їх. Така відкрита конкуренція знищить рейдерство. Тим більше що практику аукціонів уже відпрацьовано, визначено й мінімальну орендну плату, яка не може становити менше ніж 8% від нормативної оцінки землі. Такі аукціони вже відбуваються, і за особливо цінні земельні ділянки орендарям доводиться платити вдвічі-втричі дорожче за початкову вартість. Але все це — як унормована фіксація мінімальної орендної плати, так і вимога проводити публічні аукціони — стосується тільки держземель. А вартість селянських паїв, за лицемірними рекомендаціями влади, визначається "вільними переговорами між сторонами орендних відносин". Хто матиме перевагу в таких переговорах: великі структури, які мають потужні юрслужби й лобістів у багатьох органах влади, чи окремі бабусі й дідусі з сільської провінції? Відповідь на це запитання сумнівів не викликає.
Уроки 1990-х
Якщо непомірно тривала земельна реформа провалиться, то це станеться… не вперше. Нагадаємо: перші кроки з роздержавлення сільгоспземлі були понад чверть століття тому, ще до її розпаювання. За тодішніх підходів така процедура й не знадобилася б. Іще наприкінці 1991 р. розробили концепцію приватизації підприємств, землі й житлофонду. Навесні 1992 р. ВР ухвалила Закон "Про приватизаційні папери", який визначив порядок безоплатного придбання права на сільгоспземлю. Тодішню приватизацію вирішили проводити пакетом держвласності, в якому, поряд із промисловими підприємствами, фігурували житловий фонд і земля.
У приватизації землі у вигляді одержання земельних бонів мали взяти участь не тільки селяни, а й міські жителі. Але здійснення добрих намірів наділити українців частиною держвласності пішло вибоїстим шляхом. Найбільші перешкоди, що збереглися й понині, випали на частку найціннішого непоновлюваного ресурсу. Якщо після приватизації житлофонду жителі міст і селищ усе-таки отримали у власність квартири й будинки, в яких жили, то від так званої сертифікатної приватизації промисловості суспільство отримало тільки шкоду — держвласність перейшла в руки небагатьох, а в розпорядженні більшості залишилися нічого не варті папірці. Замість конкурентного ринку запанували монополізм і олігократія. Але найгірша історія сталася з землею. Документи, рішення підготували, але процес приватизації так і не розпочався. Навіть у вигляді імітації. Було зроблено все, щоб ухвалений закон, рішення уряду, нормативні акти Центрального банку і Фонду держмайна якнайскоріше забули. Про те, що землю мали безоплатно розподілити у вигляді бонів серед усього населення країни, ніхто з нинішніх реформаторів-приватизаторів і не згадає.
Нинішні дії передового загону землекористувачів — агрохолдингів, як тих, що давно зміцнилися, так і тих, що тільки створюються і спішно скуповують під виглядом корпоративних торгів сільгоспземлі за посередництва локальних монополістів, дуже вже нагадують маніпуляції, за допомогою яких "обрані" в буремні 1990-ті прибирали до рук заводи й фабрики. Тоді Україна втратила свій високий промисловий потенціал. Нині на карту поставлено ще більш цінний ресурс — землю.
Не тільки городян позбавили права безоплатно отримати землю, брати участь в очікуваному ринку. Навіть не всі сільські жителі отримали доступ до цінного ресурсу. Право приватизувати сільгоспземлю у вигляді пайових наділів надали тільки тим, хто працював на роздержавлених сільгосппідприємствах і вийшов на пенсію. Сільська інтелігенція — вчителі, медики, службовці сільських установ — залишилася за бортом такої вибіркової приватизації. Цей чинник, у комбінації з тим, що більша частина керівників і головних фахівців стала засновницею новостворених ПП, а наймолодші й креативні селяни-пайовики вивели свої наділи з загальної маси і почали хазяювати самостійно, призвів до ослаблення стану селян-пайовиків. Нині його складають в основному люди пенсійного віку, які за станом здоров'я і рівнем освіти неспроможні захистити ні себе, ні передану їм у власність землю.
Панівному класу виявилося надзвичайно вигідно й перспективно формально передати найцінніший ресурс у розпорядження найбіднішої і беззахисної верстви сільського населення, добре розуміючи, що це надійний спосіб не випускати ресурс зі своїх рук, розпоряджатися ним через чиновників земельно-реєстраційних відомств як заманеться. Все б нічого, але відторгнення від власності на землю переважної кількості жителів країни, безправ'я селян-пайовиків, які суто формально отримали наділи, призвели до багатьох лих, зокрема рейдерства, розгул якого аж ніяк не випадково збігся з посиленням активності латифундій. Вони хочуть устигнути консолідувати великі масиви землі і зробити це якнайшвидше, щоб селяни не прозріли, не зрозуміли, які цінності були в них у руках і якими багатьом так і не дали скористатися. Приховувати це, коли, всупереч усьому, прозріння наступає (з'явилися сімейні ферми, що виросли з одноосібних господарств, а держземлі, завдяки застосуванню публічних аукціонів, здаються в оренду в кілька разів дорожче, ніж селянські), стає дедалі складніше.
