СТУДЕНТ – СІЛЬСЬКИЙ ГОЛОВА

28 March, Розділ Особистість, переглядів 7 325

Він упевнено переступив поріг сільради. Побачивши нас, щиро посміхнувся. «Це і є наш Дмитро Вікторович», – почула я збоку. Як він схожий на мого сина! Такий же молодий, усміхнений, худорлявий. З-за окулярів на мене дивилися розумні карі очі. У свої 23 роки він так само прагне змінити світ, як і ми колись! Тільки не увесь навколишній, а свій, реальний: рідне село Гвоздів, де народився і ріс, де зробив перші кроки, де навчався у школі, де живе й досі.

Чотири роки тому, здобувши середню освіту, Дмитро вирушив до столиці з твердим бажанням вивчитись на економіста і перетворити занедбане село на процвітаючий куточок Київщини. І сьогодні, чи то завдячуючи долі, а чи сміливості односельців, Дмитро Бойко, студент Київського національного економічного університету – сільський голова Гвоздіва. Рік тому саме йому селяни віддали більшість голосів на виборах, висловивши недовіру колишньому чільникові сільради. Чому? Розповісти про це нас і запросили селяни до Гвоздіва.
У 90-х, ще до початку перебудови, на 650 гектарах сільських земель господарювало відділення №3 радгоспу «Рославичі». Тут утримували молочне стадо у 600 корів чорно-рябої породи. Кожна корівка на рік давала щонайменше 3,5-4 тис. кг молока. Через це гвоздівське відділення вважалося одним з найкращих у районі. «У 1996-му, – згадує Віктор Коваленко, колишній головний інженер відділення, – в селі створили КСП, почали розпаювання майна та землі. Пізніше колективне господарство розпалося на два: приватне підприємство «Агрофірма «Данко» та фермерське господарство «Мрія». Так само розподілилися й інтереси селян: хтось віддав паї в «Данко», а хтось – до фермера».
Усе б нічого, та тільки у вересні 2003 року в родині Григорія Гуцалюка, засновника та директора ПП «Агрофірма «Данко», сталася трагедія: Григорія Васильовича вбили на власному подвір'ї. Обставини вбивства не з'ясовані й досі. Дружина загиблого керувати підприємством категорично відмовилася. Так гвоздівські землі стали ласим шматком для багатьох охочих. Єдиним представником влади у селі лишився голова сільради Микола Коваленко.
Нині важко відповісти, хто більше винний – влада чи селяни – у тому, що колишній тваринницький комплекс зруйновано вщент: худобу давно незаконно вирізано та розпродано, ферму розібрано практично по цеглині. Не використовуються як слід навколишні землі сільськогосподарського призначення: торік не спромоглися засіяти озиминою й 100 га. Натомість більшість з них «освоїли» садові кооперативи. На території сільради створено їх аж 32, а кількість будиночків, садиб та хоромів перевалила за… 2,5 тисячі! Цікаво, що при цьому за використання земель жоден кооператив не відраховує Гвоздівській сільраді належну платню. Про те, як вміють тут господарювати, красномовно свідчить ще один факт: озеро у 5 га водної гладі, розташоване посеред села, та ще 2 га землі навколо нього колишній сільський голова спромігся віддати в оренду на 49 років за 154 грн. 77 коп. … на рік! А ще він майже продав навколишній ліс, погодившись поділити його на 66 земельних ділянок. З таким же цинізмом на 46 ділянок він «порізав» 15 га березового гаю. Гвоздівці здавна називають цю місцину «зубом». Подейкують, оборудку було оцінено всього в 4,5 млн. грн. Селян умовляли: саме ці кошти нібито потрібні селу для проведення газогону. Та виявилось, що газ вже практично прокладено до Гвоздіва за кошт села Рославичі й витрачено на це лише 1,5 млн. грн. То й не обов'язково вирубувати «зубівські» берези…
Ці та інші факти «дбайливого ставлення» до майна сільської громади з'ясувалися рік тому під час виборів. А біля виборчих урн на селян чекала ще одна несподіванка: правляча впродовж 24 років гвоздівська влада, боячись поразки, в третину сільських будинків без згоди на те їх власників… прописала майже сотню жителів з різних куточків України.
Зухвалий вчинок обурив село, поділив його навпіл, вкотре вселивши у душі людей безсилля перед натиском влади. Хоч як дивно, та першими вголос заговорили старші жителі Гвоздіва.
Втомившись бути безпорадними й бідними за часів незалежності та раз по раз згадуючи своє соціалістичне господарювання на власній землі, вони довірилися молодому односельцю Дмитрові Бойку. Хлопець виріс у селі, під опікою бабусі (його мама рано померла). А Галину Антонівну всі знали як невтомну працівницю. Втім, люди не просто повірили Бойку, вони, як-то кажуть, підставили йому своє плече, прагнучи брати активну участь у всіх планах і заходах сільської ради. Бо ж навіщо вона тоді потрібна селу?
«Ще рік тому, – розповідає мені колишній фермер Віктор Ларіонович Козаченко, – сільрада була як стара колгоспна хата. Чи думали ми тоді, що після ремонту це буде такий сучасний будинок? Сюди не просто приємно зайти, тут завжди готові нам допомогти. Це головне. Раніше в черзі стояли, постійно стикалися зі зверхнім, байдужим ставленням. Сьогодні повністю підтримуємо нашого молодого сільського голову: розумний хлопчина, ініціативний, поважає старших. Прислуховується до нас».
«Уночі Гвоздів немов вимирав, потопаючи в темряві, – приєднується до розмови Людмила Василівна Харченко. – Ліхтарів не було навіть на центральній вулиці. Роками нас «годували» обіцянками провести газ, встановити телефони, збудувати церкву. Щоб потрапити на прийом до секретаря сільради, заздалегідь чергу займали! Та й не дуже-то нас слухати хотіли. Я на радгоспній фермі пропрацювала 32 роки. А яку шану отримала? Маю пенсію 393 гривні. Хіба можна за такі гроші прожити? Від колишніх працівників сільради допомоги допроситися не могла. Ось уже рік тут інші люди працюють, в будинок зайти приємно: розпитають, щось порадять. А яке нам свято Масляної влаштували! Артисти з Києва приїздили, млинці смажились, торгівля святкова була й різні конкурси для молоді. Я хоч і у віці, та й то встояти не могла!».
«А ви вже бачили котлован навпроти сільради? – цікавиться Галина Ільківна Кухтова. – Батюшка багато років просив у колишнього сільського голови дозвіл на зведення хоча б каплички. Бо правив у церковні свята просто неба біля сільради. Там бачили, – показує за вікно, – хрест дерев'яний? А коли вибори у селі були, Бойко нам пообіцяв: один з головних об'єктів для Гвоздіва – церква. Не збрехав Дмитро Вікторович. Дай Бог йому здоров'я, знайшов кошти, привіз будівельників, вже заклали фундамент церкви й потихеньку йде будівництво. Всім селом вирішили: буде храм Олександра Невського».
«А з якими питаннями звертаються люди до сільради?» – запитую у нинішнього секретаря сільради Віктора Миколайовича Коваленка. «Чесно кажучи, – відповідає Віктор Миколайович – зіткнулися з багатьма невирішеними проблемами. У нас в селі нараховується 368 дворів і проживає 427 людей. За рік прийняли від них 846 заяв. Хоч і працюємо щодня з 9.00 до 16.00, та не зачиняємо дверей сільради, якщо є відвідувачі. Тільки за два з половиною місяці 2007 року прийняли 104 чоловіки. Заяви характерні: люди перш за все хочуть приватизувати землю, на якій збудовано їхні хати. Виявляється, ці земельні ділянки ще не приватизовані. Колишню сільську владу, вочевидь, це питання не хвилювало. А це ж порушення законодавства! Ще одна для всіх болюча проблема: газифікація та телефонізація будинків. Та хіба з бюджетом у 70 тисяч гривень можна вирішити такі масштабні питання?»
Зворушені нашим приїздом до Гвоздіва, його жителі показали нам усі сільські «принади». Старий клуб, що більше нагадує дідівський сарай. Щоправда, його сумлінно відремонтували й пофарбували, адже на будівництво нового поки що грошей немає. Конче потребує допомоги сільська школа: вона також дуже давно зведена, класні кімнати малі, спортивний зал не оснащений, актового взагалі немає, усі, так би мовити, «зручності» – на вулиці. Через низьку зарплатню та відсутність службового помешкання вчителі тут довго не затримуються, тому навіть важко скласти потрібний для навчального процесу розклад уроків. Селу також потрібен сучасний магазин з широким асортиментом харчових продуктів та промислових товарів.
Утім, вже є перші відчутні результати спільної роботи селян та обраного ними нового складу сільської ради. Звечора й аж до ранку центральна вулиця села сяє яскравими вогнями нових ліхтарів, розпочалися роботи на будівництві церкви, за деякий час буде огороджено сільське кладовище, йде пошук підприємства, яке розпочне ремонт вулиці Леніна.
Нарешті тут усвідомили: головне джерело розквіту села – земля. Тому розпочато роботу над розробкою генерального плану розвитку Гвоздіва. На сесії сільради прийнятий мораторій на продаж вільних земель села. Тим паче, що Гвоздів – одне з небагатьох сіл Київщини, яке ще має землі запасу. Продовжують приватизацію ділянок, на яких свого часу люди побудували своє житло. Видані на них державні акти будуть приведені у відповідність до кадастрового плану.
На загальних зборах членів територіальної громади села 10 березня 2007 року дано доручення депутатам сільської ради вжити заходів для визнання договору оренди землі, на якій розташоване озеро, недійсним і повернення водойми в господарювання громаді села. Чинний сільський голова зупинив незаконне виділення земель, на яких нині красується березовий гай та шумить смерековий ліс. Дачники й власники «фазенд» також обов'язково платитимуть за землю, на якій господарюють безкоштовно: сільська громада повинна мати реальні фінансові джерела для вирішення своїх соціальних потреб.
Сільський голова Дмитро Бойко не сумнівається: за підтримки односельців йому під силу до кінця року вирішити проблему з газифікацією села.
10 березня, на загальних зборах членів територіальної громади села, він уперше звітував про свою роботу за рік. Одноголосно роботу сільського голови визнано задовільною й такою, що відповідає інтересам територіальної громади села.
Ідеї та дії наймолодшого сільського голови Київщини розуміє й підтримує виконуючий обов'язки голови Васильківської райдержадміністрації Л.І.Коваль, голова Васильківської райради С.А.Задорожній, його заступники В.О.Ляшко та В.І.Обремський, депутати райради А.О.Гошко та О.О.Іщенко.
Є у Дмитра й заповітна мрія: створити на пагорбах Гвоздіва, які надзвичайно нагадують Карпати, спортивний парк. З невеличким підйомником, освітленою лижною трасою, готелем для відпочинку туристів і автостоянкою. Голова впевнений: мрія обов'язково здійсниться, якщо віднайти надійного інвестора, обдумати й прораховувати кожен крок і невтомно працювати…
А поки що Дмитро Вікторович поставив собі за мету систематично звітувати перед селянами про реальну зроблену роботу. Адже хто потребує твоєї допомоги та втручання найбільше, якщо не люди, серед яких виріс? На моє ж запитання, чи не важко у 23 роки нести таку відповідальність, Дмитро так само щиро, як при нашому знайомстві, посміхнувся й відповів просто: «Для мене справа честі – довести людям, що можна жити краще».

Рада БОЖЕНОВА. Фото автора