Та я не тільки живу...

25 May, Розділ Особистість, переглядів 12 411

Пенсіонерка з Полтави, Лідія Петрівна Городнича, знає про Велику Вітчизняну не з розповідей. Її сім’ю війна ще й як зачепила своїм вогняним крилом.

Найбільше дісталося чоловіку Лідії, нині покійному Олексію Лаврентійовичу Городничому. Він був демобілізований у Червону Армію в 1940 році, а повернувся додому тільки в 1946-му. Воював старшиною автороти у складі 25-го понтонно-мостового батальйону на Південно-Західному, Сталінградському, 1 і 2 Українських та 2 і 3 Прибалтійських фронтах. Будував понтонні мости, допомагаючи нашим військам долати водні перешкоди. Неодноразово був поранений, за форсування Дніпра нагороджений медаллю «За відвагу». З війни повернувся інвалідом, до того ж контуженим...

Коли почалася війна, Ліда закінчила сьомий клас і подала документи в Полтавський сільгосптехнікум: дуже хотіла вивчитися на пасічника. Та з початком військових дій у приміщенні технікуму влаштували госпіталь. Тож замість навчання вона з подругами допомагала виносити парти з класів і заносити туди ліжка для поранених.

Незабаром доросле населення міста почали мобілізовувати на риття окопів. А Ліду рідна тітка взяла у дитячий садок доглядати за дітьми. Якось до нього зайшла моя мама і наказала, щоб Лідія терміново збиралася в дорогу. Як з’ясувалося потім, її родину і членів сімей ще чотирьох керівних співробітників (тато був якимось начальником), Полтавський військкомат розпорядився вивезти у евакуацію.

„Коли добре споночіло, нас посадили на три підводи, не дозволивши узяти з собою бодай якісь речі, і повезли у безвість, - згадує Лідія Петрівна. - Кілька діб ми рухалися у донбаському напрямку: ночами їхали долинами річок, а вдень перепочивали у ярах і балках, поки не заблукали. Та якось таки вибралися на дорогу, по якій гнали в евакуацію колгоспну і радгоспну худобу. Великі череди корів, коней, волів, овець...

alt У дорозі на нас регулярно здійснювала нальоти ворожа авіація. Це було жахливо: вибухи, ревище, смерть навколо! Так тривало аж до міста Сватове Ворошиловградської області. Тут нас добре прийняли, надали житло, роботу у місцевій лікарні. Та через місяць знову довелося зриватися з місця, бо ворог був уже близько.”

Босі, обідрані, голодні відступали вони разом із колгоспниками усе далі, в донські степи. До початку зими 1941-го дісталися Волошинського району Ростовської області. Там передали всю худобу в колгосп ім. Молотова, самі ж стали за нею доглядати. Матері працювали доярками в колгоспі, а діти - годували й напували тварин. Це була важка робота, бо доводилося по глибокому снігу носити сіно й солому зі степу. Та ще важче було набирати воду з колодязя на 45-градусному морозі. Ліді, найстаршій серед дітей, було тоді лише 16.

„На початку літа 1942 року гітлерівці відтіснили нас за Дон, - продовжує Городнича. - Позганяли ми докупи худобу, яка перепливла річку, і кілька діб чекали, поки вона набереться сил, бо була така худа й слабка, що ледве трималася на ногах. Самі кістки та шкіра. Погнали череди в степ тільки тоді, як почули гуркіт бою, що наближався.

З того моменту ми скрізь рухалися за відступаючими червоноармійцями. Разом із ними будували аеродром під Міллерово, ставали мішенями для ворожих льотчиків, а після бою перев’язували та лікували поранених. А через кілька днів несподівано потрапили у вороже оточення.»

Вирватися з ворожого кільця не вдалося, скрізь було повно німців і поліцаїв. Матерів забрали і повели на допит, звідти вони повернулися сиві. А дітей врятував від смерті молодий офіцер із «наших» німців, що їх Катерина II поселяла в Україні. Побачивши повен віз наляканих дітей, він спитав по-українськи, хто вони й звідки. Тоді дав їм аусвайс (пропуск) і наказав повертатися в Полтаву, якщо хочемо залишитися в живих.

До Полтави Ліда з сестрою потрапила у серпні 1942-го. Лише півтора місяця працювали у підсобному господарстві, бо треба було щось їсти. А потім їх із сестрою насильно вивезли у рабство, до Німеччини. Як склалася сестрина доля, це тема окремої розповіді. А Ліду завезли у баварське місто Байройт, у якому народився композитор Вагнер. Це неподалік Нюрнберга. Тяжко працювала на фабриці Кнорр, три роки мучилася в таборі, доки не звільнили союзні американські війська. Потім служила в Червоній Армії, день і ніч шила одяг для наших бійців у польських містах Глєйвєц, Катовіце та в австрійському Відні.

Повернулася до Полтави перед самим Новим 1946 роком. І вже за кілька днів працювала у Полтавській обласній психіатричній лікарні санітаркою, де й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Він теж працював там санітаром.

„Бувало, до 14 години працюємо на основній роботі, - згадує тітка Ліда, - а тоді поспішаємо на відбудову вщент зруйнованої фашистами лікарні. Побралися ми з Олексієм у 1947 році, на День Перемоги. Тоді був голод, не вистачало продуктів, а ми спекли аж… два млинці. Та й на весіллі були лише його та мої батьки. Тоді три сім`ї жили у одній кімнаті, на підлозі спали. А як моєму батькові, який повернувся інвалідом з фронту, дали ділянку землі, зліпили собі сарайчик. Згодом чоловіка призначили комендантом лікарні, нам виділили окрему квартиру. З часом удвох ми побудували будинок, у якому і прожили у любові та злагоді 57 років.

У 2003 році чоловік помер, але недалеко від мене живе наша дочка Людмила з чоловіком та двома синами. Діждалася вже й правнука манюнього, Сашу.

Якби мені хто сказав, що я буду у фашистському рабстві, що я стільки проживу, ще й з правнуком бавитимуся, зроду б не повірила! Та я не тільки живу, себе, слава Богу, обслуговую, а ще й виконую волонтерську роботу. Я - член Ради організації інвалідів і вдів інвалідів Великої Вітчизняної війни Київського району міста Полтави. За сприяння розвитку волонтерського руху, надання необхідної допомоги нужденним літнім людям нагороджена грамотами та іншими відзнаками волонтерського центру «Пенсіонер» обласної організації ветеранів».

Для Лідії Городничої це не просто робота. Вона почувається щасливою, якщо вдається чимось допомогти цим людям, якось їх підтримати. Розраховують на підтримку спонсорів...

„Та хіба це діло, - каже 85-літня жінка, - щоби ми, старі каліки, ходили з простягнутою рукою?! Обов’язок держави – дбати про скривджених війною! Так хочеться вірити, що при новій владі пенсіонерам та інвалідам війни приділятимуть більше уваги. І виділятимуть кошти, хоча б на ліки. Особливо самотнім. Бо наше покоління, яке вистояло найстрашнішу за останні 50 тисяч років війну, і перемогло у ній, цього заслуговує!»

Олексій ДАНИЛОВ,

Полтавська область