Очікуване найближчим часом включення землі в ринкові трансформації потребує організації дієвої системи контролю (моніторингу) родючості ґрунтів. Адже не можна навіть припустити, щоб уведення вільного обігу земель супроводжувалося зменшенням їхньої родючості.
Активне обговорення Закону «Про ринок земель» доводить, що цій проблемі, незважаючи на її абсолютно зрозуміле значення, приділяють недостатньо уваги. Напередодні скасування мораторію на купівлю-продаж земель сільгосппризначення суспільство більше турбує, щоб у процесі обігу ця земля залишалася такою й надалі, щоб не створювалися надмогутні землевласники-монополісти, щоб землю не продавали задешево тощо.
Подібних питань багато і всі вони важливі. Та не менш важливим є охорона родючості ґрунтів. Накопичений досвід землеволодіння на правах оренди, який домінував у країні впродовж останніх 20 років, призвів до суцільного падіння родючості: втрати гумусу, поживних речовин, розвитку різноманітних процесів деградації – ерозії, знеструктурення, переущільнення, осолонцювання. Детальну інформацію про сучасний тривожний стан родючості викладено в Національній доповіді з родючості ґрунтів, що підготовлено Мінагрополітики за участі НААН у 2010 році.
Причини такого стану очевидні – призупинення дії програм з охорони земель, призупинення фінансування державою протиерозійних і меліоративних заходів, численні порушення агротехнологій, зміна структури агрокомплексу на користь рослинництва і зменшення виходу гною (не можу не нагадати, що один із засновників агрохімії Прянишніков вважав гній такою ж важливою продукцією ферми як молоко і м'ясо). В умовах приватної власності на землю, якщо не вжити ефективних заходів, родючість і надалі буде падати.
Об’єктивно висвітлюючи ситуацію з моніторингом і охороною родючості ґрунтів, треба підкреслити: в Україні ці питання перебувають у полі зору Верховної Ради, Кабінету Міністрів, окремих міністерств і агенцій – приймаються непогані закони (земельних законів у нас вже більше, ніж у Німеччині), постанови, функціонує чимало установ, які прямо чи опосередковано переймаються цими проблемами. Та якщо більше третини земель еродовано, більше половини земель, у т.ч. чорноземних, мають середній або навіть низький рівень забезпеченості поживою, чимало земель переущільнено, забруднено або взагалі закинуто (як це має місце стосовно частки найцінніших зрошуваних і осушених земель), то можна зробити тільки один висновок: зусилля держави для збереження родючості ґрунтів недостатні.
Серед заходів, спрямованих на виправлення існуючого стану, моніторинг родючості ґрунтів є основоположним. Україні треба орієнтуватися на розвинені країни, де моніторинг став ознакою їхньої цивілізованості, на країни, що не декларативно, а реально піклуються про комфортні умови для життя свого населення. Адже збереження родючості ґрунтів – неодмінна умова ефективного АПК і поступового формування сталого розвитку держави.
Моніторинг, як новий напрям у контролі стану ґрунтового покриву, став розвиватися з кінця 70-80-років минулого століття, коли стало зрозуміло, які згубні наслідки може мати для людства деградація земель. Проблема набула глобального характеру, але особливо проявила вона себе в країнах з розвинутим агровиробництвом. Саме в цих країнах успіхи у виробництві сільгосппродукції були досягнуті за рахунок надмірного хімічного і механічного навантаження на ґрунти. Тому саме в цих країнах з кінця минулого століття отримали розвиток новітні ґрунтозахисні системи землеробства – консервативна, підтримувальна, мінімальна, нульова, органічна й інші. Прикладом можуть служити західно-європейські й північно-американські, а в останні роки - південно-американські й східно-азійські країни.
Як наслідок до певної міри неочікуваного погіршення властивостей ґрунтів (особливо забруднення, фізичних властивостей і стійкості проти ерозії), виникла необхідність налагодження моніторингу. Його головна мета полягала у здобутку даних про поточний стан використовуваних ґрунтів і на їх основі опрацюванні відповідних коригувальних ґрунтозахисних заходів. Враховуючи, що властивості ґрунтів змінюються у просторі і за часом і, крім того, залежать від господарських умов використання, система контролю повинна відповідати певним правилам. Найбільш досконала система функціонує в Швеції, Австрії і Німеччині, де на ґрунтовий покрив накладено регулярну сітку постійних ділянок і ведуться періодичні спостереження за широкою програмою показників.
В Україні найбільш відповідає задачам моніторингу агрохімічна паспортизація, але вона все ж таки не є моніторингом, бо проводиться не на постійних ділянках і за обмеженим переліком показників. Агрохімічна паспортизація не дає повного уявлення навіть про зміни родючості ґрунтів, тому що не визначає фізичні, численні хімічні і біологічні показники. Наприклад, ґрунти України найбільш уразливі до ерозії і ущільнення, але систематичної просторово-часової інформації про їхню динаміку агрохімічна паспортизація здобувати не передбачає. Вона лише орієнтована на оцінку поживного режиму ґрунту, реакцію ґрунтового розчину і деяких забруднювачів.
Отже, Україна як держава, що має ґрунтовий покрив, який, з одного боку, має унікальні потенційні продуктивні можливості, а з іншого - схильний до прояву різноманітних деградацій, повинна налагодити його моніторинг на зразок розвинутих країн. Ця задача є цілком реальною, бо в Україні накопичений значний досвід подібних робіт, їхнього ефективного наукового супроводження, узагальнення здобутих даних, опрацювання оптимальних пропозицій.
Пропозиції вчених НААН:
- покласти зобов’язання проводити моніторинг ґрунтового покриву земель сільгосппризначення на Технологічний центр охорони родючості і якості продукції Мінагрополітики України;
- на додаток до агрохімічної паспортизації сформувати постійну, фіксовану у просторі і у часі (геопозиціоновану) мережу спостережень з використанням регулярних або нерегулярних мереж;
- істотно розширити асортимент аналітичних робіт (у доповнення до вимірюваних зараз загального вуглецю, рН, рухомих форм фосфору і калію, а також деяких забруднювачів - валові форми деяких елементів, органічні і неорганічні забруднювачі, у т.ч. дифузійного походження, окремі фізичні, хімічні та біологічні показники ґрунтів;
- поступово перейти на європейські стандарти у відборі, транспортуванні, збереженні та виконанні аналітичних робіт з обов'язковим міжлабораторним контролем якості;
- сформувати бази даних та інформаційні системи (від обласної до національної) з урахуванням сучасних вимог геоінформатики;
- за результатами моніторингу і агрохімічної паспортизації щорічно вносити обґрунтовані пропозиції з техніко-економічними обрахунками до бюджетів усіх рівнів, а КМУ і облрадам їх підтримувати. Саме тут доцільно обґрунтувати механізми заохочення до виконання цих заходів при опрацюванні бюджетів, бо тільки тоді охорона ґрунтів стане справжнім пріоритетом;
- увести в практику роботи профільного міністерства і його обласних структур замовлення проектів зі збереження, відтворення і охорони родючості ґрунтів. Проекти фінансуються з державного і місцевих бюджетів, що формуються за рахунок колишнього закону про плату за землю (тепер відтвореному у новому податковому кодексі), та інших джерел. Організація ґрунтозахисних проектів і контроль їх реалізації - це й буде механізм реалізації завдань зі збереження, відтворення і охорони родючості ґрунтів, який нині в Україні відсутній.
Сергій БУЛИГІН,
академік-секретар відділення землеробства,
меліорації і агроекології, член-кореспондент НААНУ