Певне, в кожному районі, і не тільки на Київщині, є село, що носить назву Новосілки. Ці ж, адміністративно підпорядковані Макарівській РДА, географічно розташовані ближче до столиці, ніж до батьківщини Димитрія Ростовського. Хоча, здається, пам’ятник світочеві православ’я з Макарівського пагорба крізь багато кілометрів прозирає все добре, що діється в Новосілках, і сам святий із тонкого світу допомагає добрим змінам.
А зміни ці – дивовижні. Сьогодні Новосілки – цілісна громада, мов одна родина, де спільно радіють життю старе й мале, і радість цю ще й виспівують і витанцьовують для вдячних глядачів, а не тільки у тихій молитві дякують Богові за кожен прожитий день. Бо вщент розгарбане в постперебудовні роки господарство, зневіра людська і зубожіння назавжди відійшли у минуле.
Перепелина ферма, ще кілька приватних підприємств наповнюють податками сільську скарбницю. Втім, найбільший скарб, безперечно, люди. Передусім ті, котрі працюють для інших людей.
Щороку День села відбувається тут по-різному. Та цьогорічне свято напередодні храмового, віриться, стане усталеною традицією. Святохрестовоздвиженська православна церква об’єднує новосілківську громаду. І на хорах небес біля середньої школи „бабулєчки-красотулєчки” виспівували не гірш, ніж у церкві, та ще й витанцьовували поряд із найменшими, зовсім манісінькими новосілківськими „лелеченятами”. Аж не вірилось у цьому строкатому різноманітному вирії, що саме цю школу збиралися колись закрити як середню: мовляв, малувато було дітей. Вчителі забили тоді на сполох і відстояли свою оазу просвітництва для учнів і ще ненароджених новосельчат. І вдячні янголята народилися згодом саме тут, у Новосілках, знаючи, як на них чекають. Тепер от кілька поколінь артистів виступають на імпровізованій, гарно прикрашеній сцені просто неба, а школа править за театральні куліси в День села.
Навіть погоду замовили: розійшлися хмари, осяяло сонце святкову веремію. Шкільні парти піднебесами правили за ярмаркові столи, а малеча гралася у справжній ярмарок. Продавали смачні домашні наїдки – солодощі й традиційні страви української кухні: драники; вареники з картоплею, сиром, маком; налисники, приправлені свіжим, наче щойно викачаним з вулика медом; узвари і щось міцніше додавали для смакоти. За всіма правилами санітарії громадського харчування – юна рука в одноразовій рукавичці подавала пиріжки й інші страви, а друга вже брала гроші, не правлячи ціни...
Прикрашені вишивками й осінніми букетами столи, думалося, беруть участь у конкурсі. Та конкуренції тут не було. Найгарніший кошик, вирізаний із гарбуза, повний фруктів і квітів – то тільки вияв творчої фантазії безкорисливих новосільчан. Найперший у ярмарковому ряду стіл у весільних рушниках і з макітрами, щоб вареники не стигли, - то було гостинне частування для всіх бажаючих, своїх і чужих. Бо на повідомлення радіо „Голос Києва” про День села зібралися й столичні гості. Хоча заслуженого артиста України Анатолія Гнатюка гостем не дуже назвеш: родом із Новосілок, він завсідник найважливіших сільських концертів і найвагоміших місцевих свят.
- А хто ж це пригощає? – питаю коло цього ж найпершого столу, де й вишита Богородиця серед квітів.
- Депутати.
Ні, не ті депутати, котрі чубляться у Верховній Раді і блокують трибуни. Сільські депутати, які справді є народні, бо щиро турбуються про ближніх – найближчих - своїх.
Оголошена безпрограшна лотерея аж чергу зібрала: вщент розмели всі квитки за три хвилини... Розмальовані личка Котика і Мишки, маленькі пірати, наче зі сторінок роману Стівенсона, - то були артисти. Упіймала одного в оберемок, щоб сфотографувати: уже школярик артист Олег Кот.
Аж ось почалося дійство. Найменші, дошкільнята – ансамбль „Берізонька”, за назвою дитсадка, виступали першими. Старші – 2-3-класники і вже підлітки у гарних концертних костюмах (спортивно танцювальний ансамбль „Лелеченята”) – після них, бо мають уже досвід виступів далеко за межами рідного села. Фольклорний ансамбль „Журавка” – то вже літні жінки, серед них - староста релігійної громади Святохрестовоздвиженського храму Любов Іванівна Росохач. Телеглядачі УТ-1 знають цей гурт завдяки програмі „Надвечір’я”.
Але ж не стрибає природа через сходинку. Нагородивши грамотами односельців, перезнайомивши гостей з найвидатнішими новосілчанами, назвавши поіменно добродійників і волонтерів, непомітно зникла за куліси голова селищної ради Наталія Кубай – племінниця колишнього сільського голови Віталія Федоровича Задерновського - того самого, який свого часу теж докладав зусиль для збереження школи. За чарівною, запальною „головихою” зникла нечисленна, але дружна команда сільради, щоб з’явитися в іншій якості: ось уже фольклорний ансамбль „Калиновий кут” зачарував справді професійним співом і навіть невідомою з-поміж рідкісних народною піснею. Це – той самий „Калиновий кут”, що і в столиці, і за кордоном представляв багато разів співочу Україну.
Паузу у їхньому виступі залюбки заповнив Анатолій Гнатюк: співали й танцювали разом із ним усім загалом. А коли „калиновці” яскраве, кольору стиглої калини вбрання змінили на козацьку форму, змінився й репертуар. Та високий вокальний рівень лишився незмінним. От вам і сільські депутати!
І стало зрозуміло, чому так природно в національному вбранні почувався маленький козак, і чому така одностайність на цьому кількагодинному зібранні.
Вже й сонце поступилося місяцеві на небі, а народ не розходився: раділи корисним призам у безпрограшній лотереї і ще здатні були на веселі спортивні змагання, що живуть в народі не одне десятиліття. Частувалися гуртом смачною вечерею, витирали непомітно сльози, що з’явилися на очах, коли заспівала пісню про матір на слова Бориса Олійника середніх років жінка – Ніна Миколаївна Щавлінська, яка (зізналася!) вже й онука одружила...
І не хотілося покидати оте благодатне поле Макарівських Новосілок чи редагувати багато разів повторюваний на святі вираз: „Все у нас получиться!” Та як саме у нелегкі роки набули сільські депутати такої сили позитивного досвіду, хочеться дізнатися – щоб не зникали з карти України села, щоб щебетали в кожному селі малята-„лелеченята”.
Ганна КОЗАЧЕНКО,
член правління
Українського фонду культури