ДАРИ ВОЛХВІВ

21 December, Розділ Weekend, переглядів 4 649

Уявіть спушений морозом перший чистий сніг у парку біля червоних стін Київського університету. Передріздвяне надвечір’я пом’якшило тіні на пам’ятнику Тарасу Шевченку...

Поряд - на вулиці Терещенківській - до старовинного особняка в стилі італійського палаццо з”їжджаються люди і здається часом, що з-поміж сучасних авто проявляються старовинні екіпажі і проникають крізь загратовані ворота у внутрішнє повір’ячко Музею мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків. Саме там набуде завершення Рідвяна містерія “Дари волхвів” і театр вогню продемонструє, як у давнину відзначали Різдво у деяких країнах Європи.

Гостей у притьмареному вестибюлі, серед старовинних дзеркал і мармурових скульптур, зустрічає казковий блазень – дотепний і дуже пластичний Дзена. Він радо позує перед фото і телекамерами, а потім проводить гостей у кабінет Богдана Івановича Ханенка – видатного мецената, який протягом 4-х десятиліть разом із дружиною Варварою Николівною (уродженою Терещенко) колекціонував шедеври світового мистецтва і сформував музей, а потім заповів його київській громаді. Цей найщедріший за всі часи дарунок оживає у передріздвяні дні містичним театралізованим дійством і відкриває гостям окремі скарби і їх незвичайні історії.

Пухнасті килими на сходах притишують кроки, гості піднімаються до музейної скарбниці – зали, де експонуються найдавніші у світі ікони. Одна з них – “Богородиця з немовлям” – як запевняють науковці, є частиною “Поклоніння волхвів”. Написана на дошці в старовинній техніці енкаустики (це живопис із застосуванням воску в приготуванні фарб), як і три інші ікони VІ-VІІ століть, і досі ледь помітно пахне мирром чи ладаном. Потрапила вона в музейну колекцію вже в радянські часи: до Києва її привіз священник і дослідник православ’я Порфирій Успенський. Свого часу в монастирі Святої Катерини на Сінаї він знайшов кілька почорнілих дощок і зрозумів надзвичайну цінність цих образів; ченці подарували йому невідреставровані ікони, дозволивши вивезти їх у Царську Росію. Заповідані музею, згодом чотири з відомих у світі восьми ікон такого віку були передані в Ханенківське зібрання. Тобто дароносна традиція, започаткована Ханенками, подовжилась у часі.

Дивовижне силове поле цієї ікони. Коли під час Великої Вітчизняної війни найціннішу частину музейної колекції евакуювали, пароплав, що віз із Києва до Дніпропетровська мистецькі скарби, потрапив під фашистський обстріл і лишився неушкодженим на відміну від інших суден.

Театральні персонажі у передріздвяному дійстві оповідають про цю ікону й інші надзвичайні факти, перш ніж наблизяться гості до

alt “Ханенківського поклоніння волхвів” – шедевру, який увійшов до історії світового мистецтва саме під такою назвою.

До цього сюжету зверталося багато геніальних митців: представники різних континентів – Європи, Азії та Африки - прийшли вклонитися новонародженому Спасителю і принесли йому скарби – мирро, ладан і золото – наче знаки долі, котру прочитали східні волхви в небесах.

Сьогодні особливо значуще згадати, що народився Син Божий не серед розкошів, а в печері, де тримали селяни свою худобу. Бо серед людей не знайшлося місця невимовній чистоті й цноті. Юна Богородиця поклала Немовля в ясла на духмяне сіно, і тварини зігрівали його своїм диханням у холодну ніч. Втім, перш ніж східні мудреці по зорях знайшли дорогу до новонародженого Спасителя, до нього прийшли з привітанням пастухи. У них не було коштовних дарунків, як у східних суфіїв, але відкрите, сповнене любові серце безпомилково відкрило їм дорогу до Спасителя і Спасіння.

Отже, традиція дарувати на Різдво дарунки рідним і близьким, започаткована понад дві тисячі років тому, і досі не обмежується самими лише матеріальними знаками. Бо жодна коштовність не замінить справжньої любові й відданості. Це – скарби нетлінні, не підвладні часові. Саме вони стали підмурівком Ханенківського музею.

Богдан і Варвара Ханенки були дивовижні люди. Досвідчений юрист, Богдан Іванович певний час керував справами цукрових магнатів Терещенків, а зароблені кошти родина вкладала в культурний розвиток і освіту простих людей. Кіровоградський краєзнавець Василь Дерезовський зібрав і видав спогади очевидців про зустрічі з Варварою Николівною на Поділлі, де 1904 року подружжя придбало занедбане господарство і дуже скоро осучаснило його, до того ж власним коштом створили нормальні умови для проживання робітничих і селянських родин. Варвара Николівна значні кошти вклала в освіту для місцевих дітей. Вона сприяла будівництву спеціальних навчальних закладів, де дівчата навчалися ткацтву, а юнаки – столярної справи. Вироби їхні продавалися навіть в Європі. Згадаймо, що й Ісус Христос навчився земної професії від названого батька – деревороба Іосифа. В селах Могильне і Мощене на Вінничині, де часто бували Ханенки, старожили знають, що гостював у них археолог Вікентій Хвойка. Його розкопки, зокрема ті, що відкрили Трипільську культуру, фінансував Богдан Іванович Ханенко.

Є ще цікава деталь: на початку ХХ століття у с. Могильному на Вінничині почав діяти аматорський театр. Керував ним Родіон Савович Кравченко - працівник цукрозаводу. Варвара Николівна надала йому можливість у Києві спілкуватися з Марком Кропивницьким і Миколою Садовським – корифеями українського театру, оплатила декорації вистав і костюми акторам-любителям, серед яких було чимало

alt талановитої сільської молоді. Цей театр давав вистави в усій окрузі. Тому невипадково почав діяти Живий музей-театр в особняку на вул. Терещенківській (Музей мистецтв імени Варвари і Богдана Ханенків), щоб через театральне дійство привернути якомога більше дорослих і маленьких людей до скарбів світової культури, зібраних відомими київськими меценатами.