ПРОЗОРІ ЗИМИ ВІКТОРА МИХАЙЛИЧЕНКА

18 January, Розділ Weekend, переглядів 5 725

       Коли на зиму засинають рослини і природа ніби оголює суть речей, людина стає уважнішою і зосередженішою. Не відволікають пташині переливи, рясні кольори квітів і листя, ані вагомі краплі дощу, що прибивають пройнятий спекою порох земний, а потім відкривають небо в освяченій сонцем калюжі.

         Взимку – усе на своїх місцях: сонце – на небі, сніг – на землі, дим – над дахами, а горобці й ворони там, де конячка провезла воза і порушила, припорошила чимось пташино-їстівним втоптаний наст. Це – якщо день морозний. Коли ж тумани від рукотворних морів заступають золоте світило, помічаєш, яку вагу накладає на землю сніг, наче збивається в колтуни іще недавно розчісана, пухка снігова вовна. І вже порушено контрасти, а тільки перлами сірого на білім тлі вирізняються об’єми і форми. Тоді особливо цінуєш кожну світлу мить короткого зимового дня і все живе й рухливе, що відкривається оку.

         Ці прості думки навіяні картинами Віктора Михайличенка, лауреата Державної премії Узбекистану імені Хамзи, знаного художника-сценографа, який у кількох поважних театрах творив образи вистав. А потім залишив цю свою усталену знаменитість, забрав дружину-художницю, двох іще малих дітей і вирушив на батьківщину свого тата, на Сумщину. Як на сьогодні смішна деталь відмежовує той період його творчості: із Середньої Азії, де народився 1949 року, власним ходом пригнав у Суми старенького червоного “Запорожця” й заплатив мито на українському кордоні, як за коштовне імпортне

авто...

         Творчість художника відтоді докорінно змінилася: драматургію створеного Богом світу пише майстер, як закоханий учень, – у прагненні догодити улюбленому вчителеві. Мова серця його – акварель.

         Наче надолужуючи прогаяне, пише майстер природу України, здебільшого село і незіпсовані цивілізацією береги річок. Щоліта мандрує з друзями художниками на байдарках і відкриває живі сторінки, щоб написати правдиво мальовничий літопис батьківщини своїх батьків. Бо не тільки Різдвяної ночі відчувається неперервна єдність поколінь у кожному роді й цілому народі.

         Та навряд чи досяг би Віктор Михайличенко у своїй творчості таких істинних глибин і прозорих висот, якби не мав у своїй родині найвимогливішого критика. Його дружина Галина Михайличенко – дивовижний майстер гобеленів, чия персональна виставка в Музеї українського народного декоративного мистецтва не загубилася минулої зими поряд із ювілейною експозицією Марії Примаченко - має бездоганний смак.

           Акварель не визнає виправлень, тому Віктор Костянтинович пише твори на одному подиху. Дружина безпомилково визначає із них найкращий варіант. Кетяги калини чи позолочений осінню березовий гай після дощу, або ж колодязь під дашком на сільській вулиці, що сприймаються творчими візитівками Віктора Михайличенка, не мають близнюків навіть у музеях і приватних колекціях. Адже нюанси настрою завжди інші. Як не буває однакових небес і однакової хвилі на Дніпрі, Десні чи Сеймі, так і в акварелі жива мінливість не повторюється в різних аркушах.

   Чимало виставок відбулося в Києві, переважно в столичних музеях і Спілці художників на Львівській площі; майстер зажив багатьох друзів і ще більше – прихильників, шанувальників його творчості. Але обходять його стороною пиха і погорда – найнебезпечніші вороги творчої людини.

         Недавня щедра виставка митця на першому поверсі Будинку художника в Києві переїхала в Дитячу академію мистецтв. Поєднати в акварелі імпресіаністичну романтику мандрів і реалізм прагматичного села прагне нині далеко не кожен художник. Віктор Михайличенко не замулив ні ока свого, ні серця. Він завжди відкритий новим враженням, хоч і не зрікається пройденого шляху. Тому деякі написані ним краєвиди стали вже історичними документами, свідченнями краси, яка минула через будівництво чи просто недолуге керівництво містами і селами. Тому так важливо, щоб юні наші таланти, яких навчають мистецьких професій в Дитячій академії на Оболоні, навчалися ще й гармонії містобудування, котру не побачиш в серці матері міст руських – Києві. Багатьом столичним дітям недоступні місця, зображені на картинах Віктора Михайличенка. Когось із них батьки везуть на канікули в країни центральної Європи, де вміють цінувати кожен клаптик землі біля магістралі чи міської вулиці і прикрашають живими рослинами.

           Сьогодні, коли нашому суспільству бракує краси, доброти і щедрості, творчість Віктора Михайличенка особливо цінна. Правічний заряд істинної Любові, яку не здатні затьмарити ні вороги, ні загарбники, ні власні яничари, дає надію нашому народові подолати новітні тенета у сфері духу.

         Коли на самому дні року відбувається зачаття Богородиці, коли знову і знову святкуємо прихід Спасителя в зимові холоди наших душ, споглядаючи красу української землі на картинах Віктора Михайличенка, ми відкриваємо себе новій

надії.

Ось вона, матір-земля, наша Вітчизна, яка потребує не гасел, а щоденної чесної праці кожного з нас – митця, селянина, науковця, робітника, економіста, політика. Тоді освятиться ім’я її вдома і в інших народах справжнім патріотизмом.

                                                                  Ганна КОЗАЧЕНКО,

член правління Українського фонду культури