ПЕЙЗАЖ КРІЗЬ МИНУЛІ СТОРІЧЧЯ

22 March, Розділ Weekend, переглядів 3 677

alt “Покоління відходить, й покоління приходить, а земля віковічно стоїть!

І сонечко сходить, і сонце заходить, і поспішає до місця свого, де сходить воно.

Віє вітер на південь, і на північ вертається, крутиться, крутиться він та й іде, і на круг свій вертається вітер…

Всі потоки до моря пливуть, але море – воно не наповнюється: до місця, звідки пливуть ті потоки, щоб знову плисти!

Повні труду всі речі, - людина сказати всього не потрапить! Не насититься баченням око, і не наповниться слуханням ухо…

Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно, - і немає нічого нового під сонцем!..” (Книга Еклезіястова, 1, 4-9, переклад професора Івана Огієнка).

Ці біблійні рядки із Книги Еклезіяста, перекладені професором Іваном Огієнком, згадалися в Музеї мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків на виставці “Пейзаж у західноєвропейському мистецтві 16-19 століть”. Твори, які зберігаються у фондах музею, вийшли на зустріч із глядачами. Переважна більшість із них – уперше.

Одухотворена природа і дивовижні краєвиди Венеції та інших європейських міст у зображенні славетних художників викликають зрозумілу цікавість. Адже в давні часи будували, вписуючи споруди в живий ландшафт, тоді як нині гонитва

alt за наживою дуже часто перемагає гармонію і просто здоровий глузд. Є інша тема, котра простежується в старовинних картинах і графіці на виставці в Музеї Ханенків, дарує втіху і впевненість у завтрашньому дні.

В 17 столітті, як і нині, корови після щедрого пасовища наче дослухаються: у середині їхнього єства Божим промислом перетворюється соковита зелена трава на жирну густу рідину. Cонце знову і знову прикликає з землі на світ Божий рослини і насичує тварин, щоби день у день віддавали вони на потребу людині життєдайне своє молоко… “Пейзаж з трьома коровами” голландця Гілліса Класа де Хондекутера (1570-1638), написаний олійними фарбами на дошці, зворушує і водночас вливає спокій нарівні з іншими картинами виставки, які правдиво зображують побут і працю селян у давнину.

Ми можемо зануритись крізь картину в ту живу, не спаплюжену цивілізацією красу природи, яка відкриває сенс, мудрість і призначення самого існування людини в земному світі. Перед кожним твором можна простояти, роздивляючись, годину в доброму здивувані: протягом кількох сторіч із покоління в покоління митці шліфували свою майстерність, щоб ділитися враженням від зачудованого споглядання природи. Їхні добрі спостереження, увіковічені живописом, прилучають, зокрема, до розуміння селянської праці, нелегкої в удаваній простоті й одухотвореної водночас.

Міняються історичні формації, модерна техніка допомагає нині в обробітку землі, але незмінним лишається основоположне – ставлення селянина до його благословенної місії годувати хлібом насущним усіх і вся. І не можеш не дивуватися тій радості, котра наповнює їхню по суті жертовну працю. Тож не випадково діятиме ця виставка в Музеї

alt Ханенків аж до самого Великодня.

Найбільша і найзначніша в нашій державі скарбниця зарубіжного мистецтва, заснована Богданом і Варварою Ханенками у перші дні їх весільної подорожі й через чотири десятиліття подарована київській громаді, сьогодні поповнюється і представляє всім, чия душа чутлива до краси, найкращі мистецькі надбання людства.

Ян Брейгель Перший, прозваний Оксамитовим, і його сучасник Деніс ван Альслоот і досі, через чотири століття, непомітно оволодівають глядачем і легко вводять у глибину своїх картин, їх прозору далечину. А воночас помічаєш кицьку на стрісі і різноманітну живність на фермі біля дороги. Нехитрий побут далеких жителів Фландрії наближає до нас, нинішніх, цей давній народ, і стає він дуже близьким за світосприйняттям. Коли ж прозираєш таємничу поверхню лісового озера і віддалік старовинну архітектуру – аббатство поблизу Брюселя на картині, розумієш пантеїстичне ставлення давніх європейців до всього навколишнього світу: у кожній рослині, кожній хмарині, кожній пташці бачили вони прояв самого Творця, а будь-яку власну працю сприймали як місію, покладену Всевишнім для людського вдосконалення. Тому й називають музеї скарбницями, бо старовинні твори, навіть побутові речі, виконані по-справжньому досконало. Не було тоді відділів технічного контролю. Зате була Совість і Страх Божий - не як страх покарання, а страх скривдити чимось негарним Отця Небесного.

Мистецька мандрівка у часі і просторі в Музеї Ханенків під час Великого Посту відкриває краєвиди Франції, Австрії,

alt Німеччини, Італії, Нідерландів, дозволяє почути шелест листя і узріти перемову хвиль у тихих ріках старенької Європи. І відчуваєш, як через картину таки можна увійти вдруге і втретє в ту саму чисту воду...

Є на виставці краєвидів ще дивина -“родзинка”, придбана самим Богданом Ханенком на одному з європейських аукціонів: гобелен з містечка Арас на півночі Франції, що від 14 століття був уславлений своєю мануфактурою. Майже півтисячоліття милують зір виткані замки в оточенні плодових дерев, котрі символізували райський сад, а барви не потьмяніли. Прапорці чи флюгери на високих вежах надають особливої казковості тканому зображенню. І мимоволі згадуєш пушкінську “Казку про золотого півника”.

Та не тільки ханенківські надбання привертають нашу увагу. Серед виставкової експозиції є два полотна, що надійшли до музейних фондів із яготинського зібрання князів Репніних, і жвопис із колекцієї Василя Щавінського – українця, який змушений був жити в Петербурзі, але мріяв поєднати своє зібрання із Ханенковим, щоб служити просвітництву свого народу. Уже в радянські часи його спадок передала до Києва вдова Катерина Щавінська, поповнивши ханенківське зібрання, котре сильно постраждало від більшовиків. А в колекції графіки серед інших шедеврів особливо зворушливий акварельний краєвид німця Крістіана Хаммера (1779-1864), аж ніби чуєш запах духмяного сіна над гладінню ріки.

…Дракон, який стереже скарби і вбиває кожного, хто насмілиться винести їх із печери на світло, - то казковий знак-образ, котрий можна тлумачити дуже широко. Але світлої пам’яті подружжя Ханенків і чимало інших колекціонерів своїм життям і діяльністю спростовують цей образ. Усе, що вони зібрали, відкрите для кожного з нас.

Ганна КОЗАЧЕНКО,

член правління Українського фонду культури