“Один день із життя чарівної венеціянки…”

19 July, Розділ Weekend, переглядів 4 762

Далеко не кожному з нас пощастило почути, як співають янголи з небесних сфер. Та нещодавно в помешканні меценатів Богдана і Варвари Ханенків, яке нині є національним музеєм (м. Київ), справді чути було янгольські голоси.

Вони долинали спершу з-під склепіння зали, де зібрані мистецькі твори італійського Відродження. Глядачам, які серед шедеврів голландських майстрів очікували дійства, присвяченого побуту заможної венеціянки, навіть здалося, ніби незримий за музейним простінком Архангел Гавриїл знову майорить на шовковій хоругві, як було то колись, на межі 15 і 16 сторіч, коли написав його невідомий умбрійський художник, можливо, сам Перуджино…

Ангельські голоси ніби утворили прозорий вітерець, і музейні стіни мов розчинилися у мреві… Аж юне створіння у старовинній жіночній сукні починає читати італійський мадригал, а тоді її (Наталії Довгопол) розповідь про життя італійців (а набільше італійок) у давнину ілюструється виступом артистів. Глядачі нарешті отямились, бо й музейна програмка нагадала: вокальний ансамбль старовинної музики “Алітеа” під керівництвом Жанни Гончаренко і театр історичного танцю “Алєнтрада” втілюють у музейних залах свій задум, пересипаючи мистецькі виступи історичними цікавинками.

Італійки були найперші на всю Європу чистьохи уже в добу Відродження. Є свідчення, що навіть селяни скроплювали своїх віслюків парфумами. А що вже казати про людей! Вони чистили зуби шматочком грубого полотна і полоскали водою з оцтом чи вином; приймали ванну з відварами трав, робили примочки на обличчя, очі і навіть зуби. І все косметичне причандалля тримали у вишуканих слоїках, адже Італія вже в ті часи уславилася майстерним виготовленням скла. І от перед знаменитим венеціянським дзеркалом чепурилися красуні й модниці, волосся укладали в химерні складні зачіски, що заміняли їм капелюха, а оскільки найгарнішим кольором волосся вважали золотисто-русий, то знатні жінки на верхніх терасах своїх осель підставляли голову під палюче сонце, розклавши волосся на широкі криси капелюха без тульї.

А от елементи вбрання італійок мали багато спільного із нашою традицією. Білосніжні сорочки з довгими рукавами прикрашали вишивкою по манжетах і навколо горловини. Нежорсткий корсет і пишну спідницю з цупкішої тканини вдягали поверх сорочки. Театр “Алєнтрада” з науковою точністю досліджує історію костюма і старовинних танців різних народів. Один із персонажів дійства, представленого в Національному музеї мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, - знаменитий італійський хореограф Фабріціо Карозо, який видав свого часу книгу, присвячену танцям. Із далекої доби Ренесансу вона донесла в наші дні граційні й пружні рухи багатьох танців, що їх навчалися італійці іще з дитинства. Виконавець цієї ролі Володимир Кода так гарно вжився в образ, наче то справжній Карозо перетнув проміжок у часі, щоб навчити юних киянок легкості старовинних танців.

А коли дійство од ранкових побутових клопотів чарівної венеціянки перетекло у її вечірній салон, з-за простінків італійської зали, що правили за лаштунки, з’явилися Христина Голян, Наталія Симонова, Олена Лис і Ольга Амеліна (вони і є ансамбль “Алітеа”), і знову, мов янголи, піднесли глядацькі душі у чисту високість істинного мистецтва. Співали вони італійською чи латиною? Душа не фіксувала мови, а відлітала до горішніх сфер разом з їхніми голосами.

І ансамбль “Алітеа”, і театр-студія старовинного танцю “Алєнтрада” мають чимало різних проектів (скажімо, успішно виступали в Музеї Івана Гончара з українською програмою). Але саме цей спільний проект - в Музеї подружжя Ханенків - особливо зворушливий. Чарівні танцюристки з вишуканою поставою (“Якби такі ніжки мала, я би ними чеберяла, як той зайчик”) легко, мов пір”їнки під теплим вітерцем, рухались у старовинному особняку серед шедеврів світового мистецтва, зібраних Ханенками саме для нас з вами і для наших нащадків.

Піднесене бездоганним співом солісток ансамблю “Алітеа” мистецтво наблизило нас, глядачів, до того часу, коли цей музей був іще тільки мрією двох романтичних і водночас цілком практичних альтруїстів. Богдан і Варвара Ханенки мріяли про всебічну освіту для співвітчизників, прагли відкрити нам широкі обрії у погляді на світ, саме тому збирали вони найкращі зразки світового мистецтва Європи і країн Сходу. Хоч раніше в Ханенковій колекції були твори українського народного мистецтва і величезне зібрання археологічних творів Княжої доби, які нині зберігаються в інших музеях. Але ми і зараз можемо порівняти звичаї і мистецтво, знайти відмінності й спільні історичні риси в різних народах завдяки їхньому зібранню. Богдан і Варвара Ханенки бачили Україну невід’ємною частиною європейської спільноти і формували свою колекцію так, щоб можна було простежити становлення тих чи інших напрямів у світовому мистецтві.

Звісно, жодна розповідь про Венецію неможлива без хоча б найменшої згадки про її карнавал. Наталія Довгопол - чарівна авторка “Чарівної венеціянки” - згадала про витоки у давніх римських Сатурналіях, коли рабам на святі врожаю дозволяли сидіти поряд із патриціями, а тому всі ховали обличчя під масками, щоб не зважати на соціальну нерівність у такі дні. За католицтва, 1296 року Сенат Венеціанської Республіки офіційно проголосив останній день перед Великим Постом святковим. Тому вважають, що слово «карнавал» походить від латинського “carne vale”, тобто “прощання з м’ясом”. Отже, існують точки дотику між нашою Масляною і знаменитим на весь світ карнавалом у Венеції – місті, що ніби виринуло з води чи, навпаки, потопає в дзеркальній гладині.

Ансамбль “Алітеа”, багатий на таланти й міжнародні нагороди, володіє досвідом різноманітних західноєвропейських вокальних шкіл. Тож хочеться вірити, що в Музеї Ханенків виступатиме і в проекті “Чарівної венеціянки”, і з новими самостійними програмами.

Ганна КОЗАЧЕНКО,

член правління Українського фонду культури