Скільки коштує милосердя?

01 October, Розділ Weekend / Різне, переглядів 5 816

Впала старенька у себе на городі, та вже більше і не встала. З районної лікарні бабцю Надю лікарі просили дітей забрати додому. Казали, що їй вже не допоможеш. Хоча ще тиждень тому жінка була при собі, розповідала онукам про свою молодість. Як під час війни гнали із яблук самогон, щоб викупити у поліцаїв військовополонених. Мовляв, то мій знайомий, то наречений, а то й чоловік. Стільки їх викупила баба Надя, що навіть збилася з рахунку. Потім кожного військового, ризикуючи, ховала у себе вдома, допомагаючи переправляти у безпечне місце. А ще згадувала, як після війни разом із подругами вони розчищали Хрещатик. Яких тільки пісень тоді не співали дівчата…

Валерія Іванівна Петровська без роботи не залишається. Її день розписаний по хвилинам. Буває так, що жінці ніколи навіть випити кави або чаю.

У затишній, дерев’яній оселі Іванівни (так величають жінку односельці), крім неї, мешкають ще чотири бабці. Дві - після інсульту, лежачі, ще дві за допомогою милиць намагаються пересуватися самотужки. «Без Іванівни вже давно би були на тому світі», - говорить одна з пенсіонерок Христина Михайлівна. Згадує, як колись їхня рятівниця Валерія Петровська разом із хворою матір’ю приїхала у їхнє забуте людьми село. Тоді, крім матері на руках, у Валерії ріднішої людини не було.

Колись жінки мешкали у великій міській квартирі, яка дісталася їм після трагічної загибелі батька-гірника. По закінченню школи Валерія мріяла стати лікарем. Та замість вузівської аудиторії, медицину вона опановувала на практиці - у хірургічному відділенні місцевої лікарні. Здавалося б, життя молодої дівчини закрутилося лише в одному напрямі: лікарня – дім - лікарня. На роботі численні післяопераційні хворі, вдома паралізована матір (після смерті чоловіка інсульт на довгих 17 років вклав ще молоду 40-річну жінку у ліжко). Через це особисте життя Валерії так і не склалося. Не знайшлося у їхньому містечку жодного чоловіка, який би погодився розділити з нею та її паралізованою матір’ю свою долю. Тож весни та зими дівчини минали у вічній боротьбі за чуже життя у лікарні та рідне - удома. Хворі Валерії потихеньку одужували і поверталися у свої сім’ї, залишаючи турботливій санітарці на лікарняних тумбочках цукерки та запашні яблука…

Коли фахівці порадили дівчині змінити хворій матері клімат, Валерія продала квартиру і з шахтарського краю переїхала на Київщину в село Кобці. Грошей якраз вистачило на будиночок та корову.

Мати пішла із життя тихо, без сліз, коли Валерії було вже майже сорок. «Нікого мені вже і не потрібно», - вирішила жінка.

Спочатку пішла працювати сільською поштаркою. Люди трьох сіл чекали на неї з нетерпінням. Бо, крім газет, Валерія привозила стареньким необхідні продукти та пенсію. А ще - кому води з криниці дістане, кому піч протопить, кому, якщо потрібно, зробить укол... Одинокі просили жінку доглянути їх. Навіть пенсію пропонували свою взамін. Спочатку Валерія довго не погоджувалася, а коли її підопічні зовсім ходити перестали, зрозуміла: крім неї, ніхто їм не допоможе у цьому селі. Намагалася Валерія своїх підопічних у лікарню оформити. А там як почули, що бабцям вже за вісімдесят, то відповіли, мовляв, нам би до таких років дожити.

Довелося Валерії забрати усіх немічних одиноких пенсіонерів до свого будиночку. Сьогодні від держави жінкам не потрібно ніякої допомоги. Корова Юнька дає молока вдосталь. Городини теж вистачає. Раз на місяць приїздить до Валерії Іванівни районний фельдшер, радить кому і які ліки давати. Тож на пенсії своїх підопічних Валерія купує не тільки памперси. Вистачає грошей і на печиво, і на апельсини. Раз на місяць їздить жінка за харчами до району. Сусід дає коня. Борошно і цукор привозять бабцям фермери. Нещодавно до Іванівни приїздила з міста молода пара. За будь-які кошти вмовляли взяти до себе ще одну стареньку. Валерія їх не засуджує. Навпаки, не бажає їм своєї долі. Адже доглядати хворих дуже важко. «Мабуть, таки заберу ще одну бабцю, - говорить зі смутком. - Нехай живуть собі діти спокійно».

Сьогодні прилаштувати десь хворих пенсіонерів дійсно велика проблема. Гучні проекти політиків та урядовців – лише тимчасовий піар. І найкращим варіантом для родичів важкохворих людей похилого віку поки що залишається лікарня. Втім, щомісяця тут потрібно платити за ліжко та догляд кругленьку суму. Послуги приватної доглядальниці коштують теж недешево. Мінімум – 100 грн. за добу без урахування їжі. Повний пансіон хворої людини обійдеться вам у 3500-4000 гривень. Добре було б, якби держава передбачила якісь незалежні соціальні проекти. Приміром, окремі палати у лікарнях, але за стабільну і помірну плату.

А, можливо, потрібно на державному рівні підтримувати ініціативу таких сестер милосердя, як Валерія Іванівна? Невже наші батьки, які мають статус дітей війни, за своє нелегке життя не заробили право мати спокійну і забезпечену старість?

Наталя СОКУРЕНКО