- В Україні видано громадянам 468 тис. держактів на землю
- Уряд продовжив термін реєстрації держактів на землю
- Калетнік: Фермери одержуватимуть землю за пільговою процедурою
- Кому потрібен "ринок землі"?
- Кому потрібен "ринок землі"?
Кому потрібен "ринок землі"?
Початок статті читайте, буль ласка, в №1(086) нашої газети.
Визнані мудреці минулого (К.Маркс, Л.Толстой, М.Грушевський) порівнювали приватну власність на землю з правом власності на людину-раба. Відстоювали ідею суспільної власності на землю І.Франко, М.Туган-Барановський, В.Вінниченко, О.Чаянов, У.Черчіль. Господь теж сказав Мойсею на горі Синай: "Землю не должно продавать навсегда; ибо Моя земля; вы пришельцы и поселенцы у Меня. И полей вокруг городов их продавать нельзя, потому что это вечное владение их" (Библия, 3 кн. Моисеева, гл.25, с. 134). 
Очевидно, що ні вищі органи влади незалежної України, ні навіть всеукраїнський референдум не мали морального права змінювати установлений в СРСР статус земельної власності, основним принципом якого була соціальна справедливість. Законодавчо приватну власність на землю можна лише скасувати, щоб позбутися успадкованого зла (що й відбулося у 1917 р.), але неприпустимо за допомогою закону чи будь-яким іншим шляхом нав'язувати це зло нинішньому і тим більше майбутнім поколінням. Та й наші громадяни до 1992 р. навіть гадки не мали, що присадибні, дачні, гаражні ділянки, городи, як і земля, назавжди закріплена за колгоспами, радгоспами, фабриками, заводами, комунальними господарствами тощо, не є їх власністю, що вона чужа або взагалі "нічия", і що її треба приватизувати, бо так, бачите, комусь у "верхах" спало на думку. Народ споконвіку усвідомлює незаконність права приватної земельної власності, оскільки чесно "привласнити" навіть шматок землі неможливо. Неможливо, наприклад, порівну поділити територію України між усіма її громадянами, оголосивши кожного з них власником 1,3 га загальної площі чи 0,7 га ріллі, що в середньому припадає на одного жителя країни. Тому приватизація землі в принципі неприпустима і є таким же злочином, як "привласнення" краденого. А те, що вона в Україні "узаконена" як "реалізація конституційних прав громадян на землю" (уже більше половини території країни приватизована), є не що інше, як демагогія і порушення земельних прав громадян. Бо одна частина з них дійсно одержала землю у власність, а друга (абсолютна більшість) залишилася ні з чим. Сам закон, таким чином, дозволяє приватним землевласникам вічно (!) розкрадати національне багатство в особливо великих розмірах, видаючи зло за добро. Хоча справа тут, звісно, не в самій землі, а в праві на земельну ренту, яка має тенденцію до безперервного зростання. Неприпустимо, щоб цей величезний і справді стратегічний фінансовий ресурс осідав у кишенях злочинців "у законі" замість того, щоб направлятися на соціальні потреби народу. Шкодою є не тільки безплатне "привласнення" землі, але й приватизація її через продаж державою, хоча продається не земля як така, а право на володіння земельною рентою. Рента виступає тут як "ціна" землі. Через це автори листа до М. Горбачова навели п'ять переконливих доказів неприпустимості продажу землі державою, включаючи аукціони, оскільки більша частина земельної ренти завжди дістанеться приватним особам, хоча за правом справедливості рента скоріше належить майбутнім поколінням, ніж сучасному. Абсолютно правий був і київський міський екс-голова О. Омельченко, коли у вересні 1999 року заявив: "Київська земля - це власніть киян, власність народу, вони єдині господарі... Купуються найчастіше "хібари", які нікому не потрібні, хоча скуповується земля і приватизується. Землю ж приватизувати неможлив... Те, що належить Києву, киянам, вже ніхто й ніколи, ні за які гроші не може привласнити" ("РІО", жовтень, 1999 р., №40). На жаль, це справді розумне тлумачення сутності землі як власності виявилося лише словами, бо уже з 2000-го року київська земля почала нахабно продаватися і купуватися. А ініціатором цієї афери був... О. Омельченко. 
Саме він наполягав на тому, щоб власники приватизованих об'єктів "викуповували" і землю, на якій вони розміщені, що начебто не тільки вигідно для міста, але й справедливо для суспільства, особливо якщо продавати землю через аукціони. Насправді ж йдеться про розкрадання національного багатства в особливо великих розмірах, оскільки земельна рента ("ціна" землі) має тенденцію зростати через розвиток місцевої інфраструктури та інші фактори. Наприклад, в Японіїї (за даними інституту нерухомості) з 1955 по 1990 рр. ціна землі в 6 великих містах збільшилася у 170 разів, а у 140 середніх - у 60 разів. Тому, продаючи землю, громада втрачає і право на вічний доход від неї. Для порівняння, в Токіо ціна 1 кв. метра землі складає 17 тис. дол., в Парижі - 12 тис. доларів. Та й у Києві за останні 5 років ціна землі збільшилася у 8-10 разів. І ця різниця буде весь час зростати, збагачуючи тих, хто привласнив землю, і збіднюючи громаду. До того ж продана земля стає неконтрольованим з боку влади об'єктом спекуляцій, тіньової економіки і шахрайства, подібно махінації з київською землею, яка породила квартирну аферу компанії "Еліта-Центр". Тому дивною є заява Президента України Віктора Ющенка, яку він зробив після підписання керівництвом України Меморандуму про гарантії прав власності: "для української влади є святим право власності - чи то на землю, чи то на квартиру, чи то на будь-який об'єкт приватизації". Йдеться, однак, про відверту провокацію, оскільки привласнюється право на вічний доход від земельної ренти, яка належить суспільству, народу, а не приватним особам. Безсумнівно, кожна людина має право привласнити продукт, який створила своєю працею або одержала в результаті чесних відносин без обману і примусу. Якщо, припустимо, селянин на свої „кровні" купив трактор або автомобіль, збудував дім або корівник, розвів корів або бджіл, то всі ці засоби дійсно є його власністю, які він може використати для особистого виробництва або продати, заставити, віддати у спадщину тощо. Однак це не стосується землі, бо вона - продукт Природи, обмежений за площею. Тому проблема власності на землю зводиться в кінцевому рахунку до привласнення земельної ренти суспільством, а не конкретними особами. Якби В. А. Ющенко видав сьогодні указ про приватизацію золотого запасу державної скарбниці співробітниками НБУ через паювання, як це зробив Л. Д. Кучма з землею, то суспільство визнало б цю акцію аферою, а її учасників - розкрадачами національного багатства в особливо великих розмірах. У той же час усе золото державної казни, усі матеріальні, духовні та інтелектуальні цінності, створені нашим народом за багатовікову історію, взяті разом, не варті і тисячної долі того, що "варта" сама земля. То чому в земельному законодавстві України панують, перш за все, правове невігластво і свавілля, а в керівництві державою - кричуща безвідповідальність за пограбування нашого спільного і найціннішого багатства - землі?
