- Тернопільщина активніше розвиватиме сільські території
- Загрозлива унікальність
- Громадські організації об’єдналися у «ФЕДЕРАЦІЮ СПОЖИВАЧІВ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ»
- Державний земельний банк здійснюватиме пільгове кредитування с/г виробників під заставу землі
- Віктор Слаута: Уряд системно працює над перспективами розвитку аграрної галузі
КЛЮЧ ДО ПРИСКОРЕНОГО РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА
Закінчення. Початок читайте, будь ласка, у №28.
За оцінками експертів, банківська система, вітчизняні та іноземні інвестори сьогодні можуть повністю задовольнити потреби АПК у фінансових ресурсах. А це сучасні технології, техніка й обладнання, розвиток селекції, вирішення соціальних проблем на селі...
Та інвестори очікують подальших реформ, і перш за все, продовження земельної реформи, включення землі в економічний обіг. Зволікання із започаткуванням ринку земельних ділянок сільгосппризначення як критичного компоненту загальної аграрної реформи, призупиняє розвиток ринку фінансових послуг в агросекторі, зокрема найпотужнішої його складової - іпотечного фінансування. І це сприятиме подальшій стагнації агровиробництва та поширенню кризових явищ.
Сьогодні понад 94% сертифікатів на право на земельну частку (пай) замінені державними актами, які засвідчують право приватної власності селян на 6,4 млн. га землі. Це перші кроки до побудови ринку земель агропризначення. В результаті проведення земельної реформи понад дві третини таких земель роздержавлені та приватизовані. Продуктивні товарні землі загальною площею 26 млн. га розпайовані на підставі більш як 20 тисяч проектів організації території земельних часток (паїв). Тож 6,9 млн. громадян набули права власності на земельні ділянки. Втім, в широкому розумінні користуватись цим правом власності селянам ще не дозволено. Прикро, та заважають перепони штучного характеру.
Кінцева мета приватизації земель - надати мільйонам селян право власності на землю в якості функціонуючого капіталу. Лише за таких обставин буде можливе створення додаткового капіталу землевласникам або користувачам при використанні землі як застави, при отриманні кредитних ресурсів або інших видів інвестицій, продажу, здачі землі в оренду, при використанні її як виробничого ресурсу, як місця, на якому розташовують іншу нерухомість тощо. Невирішення цієї проблеми стримує будівництво крупних проектів - автошляхів, промислових об'єктів, тваринницьких комплексів і тому подібного.
Лише тоді, коли селянин зможе повністю реалізувати своє право власності на землю як на капітал, ця власність стане функціонально дієвою, активною та, безперечно, ефективнішою.
Нині в Україні вже окреслено напрямки створення ринку земель та розвитку іпотечного фінансування як найважливішої складової фінансового забезпечення аграрного виробництва.
Основні складові повинні бути такі:
а) єдина система реєстрації прав власності на нерухоме майно, включно із земельними ділянками;
б) єдина система реєстрації обтяжень та інших зобов'язань, пов'язаних із нерухомим майном, включно із земельними ділянками;
в) кадастровий моніторинг земель;
г) формування системи рефінансування банків, які здійснюють іпотечне кредитування;
ґ) стандартизація іпотечного фінансування (види іпотечних цінних паперів, оцінка майна, визначення типових ознак застави, порядок нагляду тощо);
д) регламентація вирішення конфліктів при іпотечному фінансуванні тощо.
Тому саме на створенні завершеної законодавчої бази і формуванні інфраструктури ринку земельних ділянок слід зосередити свою увагу всім учасникам цього важливого, відповідального та складного процесу.
Необхідно звернути увагу на те, що через законодавчу незавершеність регулювання земельних відносин в Україні відбуваються й інші негативні процеси, зокрема, тінізація ринку землі. Від цього потерпають найбідніші групи сільського населення. Більше того, повільні темпи створення прозорого ринку землі можуть призвести до концентрації її власності в обмеженої кількості громадян, деформуючи головну мету аграрних реформ - справедливий розподіл власності між селянами.
Політичні сили, які намагаються стримувати процеси приватизації та започаткування цивілізованого ринку земель, або не розуміють цього, або свідомо сприяють утвердженню соціальної несправедливості в сільській місцевості. Адже земельна реформа, утвердження власності мільйонів селян на земельні активи повинно стати головним джерелом доходів сільського населення, вирішальним фактором подолання його бідності.
Україна має численне сільське населення, доходи якого тільки починають відтворюватись після глибокого та тривалого спаду. Та вони мають свій значний і довгостроковий потенціал. Тому ці можливості обов'язково необхідно використати в інтересах селян. Держава (вважайте, Верховна Рада і Кабінет Міністрів) просто зобов'язані ліквідувати цю історичну несправедливість по відношенню до українського селянства.
Надважливим для України є створення сприятливих умов для доступу до ринку фінансових послуг, не тільки іпотечного, але особливо і мікрокредитування особистих селянських господарств, тобто дрібних виробників.
Як ніколи необхідно допомогти особистим селянським господарствам, щоб їх виробництво було максимально зорієнтовано не лише на власне споживання, а дедалі більше призначалося для продажу. Нині це теж один із важливих і взаємопов'язаних шляхів підвищення соціальної захищеності сільського населення.
За даними Держкомстату України, на 1 січня 2009 року 4,8 млн. особистих селянських господарств обробляли 6,6 млн. га орної землі (понад 20% загальної площі орних земель), виробляючи майже 60% продукції сільського господарства. Тобто протягом останніх 10-ти років особисті селянські та фермерські господарства стали основними виробниками продукції сільського господарства в Україні. Це переважно виробництво таких специфічних і трудомістких видів агропродукції як овочі, картопля, плоди, ягоди, продукція молочного і м'ясного скотарства, свинарства, вівчарства. Слід підкреслити, що діяльність особистих селянських господарств здійснюється, як правило, без будь-якої державної підтримки. Це вказує на значно вищу їхню ефективність виробництва, ніж у великотоварних господарствах. Але ця діяльність, безумовно, має ефективно поєднуватись з великотоварними агропідприємствами. Слід також розширити і удосконалювати державну підтримку розвитку обслуговуючої сільськогосподарської кооперації (організація заготівель продукції, збут, переробка, насінництво, селекція у тваринництві та рослинництві, послуги тощо).
На жаль, сьогодні й малі, й великі сільгоспвиробники потерпають від обмеженості фінансових послуг. На даному етапі їхнього розвитку, як і в інших розвинених країнах, у фінансовому забезпеченні важливу роль має відігравати розширення фінансово-кредитного ринку, вдосконалення фінансової інфраструктури, формування більшої їхньої аграрної спрямованості, створення кооперативних банків, підтримка розвитку кредитних спілок, розвиток страхового аграрного бізнесу, гарантійних та інших фінансових установ. Для вирішення даної проблеми доцільним було б запровадити широку державну програму, розширити допомогу міжнародних фінансових організацій.
У сучасних умовах розширення спектру фінансових послуг може і повинно відіграти винятково важливу роль для підвищення добробуту сільських домогосподарств, розвитку так званого малого приватного бізнесу на сільських територіях. Без сумніву, це зможе суттєво допомогти підвищенню рівня зайнятості сільського населення, що вже набуває значної гостроти. Адже і в майбутньому, у зв'язку із застосуванням сучасних технологій агровиробництва у великотоварних сільгосппідприємствах, триватиме тенденція до зменшення потреби в робочій силі. Тому актуальною є розробка і запровадження державної програми підтримки розвитку малого підприємництва на сільських територіях, і особливо несільськогосподарського спрямування. Це стане одним із важливих державних заходів для збереження сільської поселенської мережі, національних традицій та самобутності українського селянства.
Через правову неврегульованість власності сільгоспвиробники та інші учасники агроринку постійно стикаються зі значними ризиками та невпевненістю. Їм часто бракує постійних, надійних і передбачуваних фінансових посередників, а з іншого боку сьогодні об'єктивно вони не можуть виступати надійними партнерами при залученні зі сторони фінансових ресурсів. Тож маємо замкнуте коло. Це особливо стосується регіональних аспектів розвитку ринків фінансових послуг, створення умов для ефективного функціонування ринків ресурсів для сільського господарства. Тобто вирішення проблем розвитку ринків фінансових послуг повинно стати предметом діяльності і місцевих органів влади та територіальних громад.
Розвиток цього ринку на сільських територіях має здійснюватись на послідовній стратегічній основі, визначених політичних і законодавчих установках. Від такої стабільності виграватиме держава, регіони і приватний аграрний бізнес. Але головним пріоритетом тут має бути забезпечення конкурентоспроможності агропродукції та продовольчих товарів як на внутрішньому, так і особливо на зарубіжних ринках. Нині це основа для стабільного розвитку не лише агросектора, а і всієї національної економіки.
Це надто важливо і з огляду на вступ України до СОТ, адже вже суттєво знижено рівень захисту внутрішнього ринку у зв'язку із послабленням митних бар'єрів. Хоча не слід забувати і про іншу сторону медалі: одночасно з можливими втратами АПК на початковому етапі вступу до цієї міжнародної торговельної організації відкривається кращий і практично безмежний доступ наших продовольчих товарів на зовнішні ринки. А «завоювати» зовнішні ринки можна лише конкурентною, якісною продукцією.
Успішне просування сільгосппродукції на зовнішні ринки теж потребує вдосконалення механізмів фінансових послуг. Тобто вирішення цієї проблеми в комплексі загалом значно підніме затребуваність продукції, яку виробляють вітчизняні аграрії.
Україна повинна максимально врахувати уроки створення ефективного аграрного сектора в розвинених країнах і зробити все, щоб уникнути прикрих помилок у майбутньому при організації функціонування цього важливого сегмента економіки.
Юрій ЛУЗАН,
