- Аграрії Херсонщини оновили парк сільськогосподарської техніки на 140 млн. грн.
- Держава створила сприятливі умови для виробництва сільгосптехніки, а також її придбання
- Ступінь локалізації вітчизняного виробництва техніки становитиме більше 60%
- Віктор Ситник: «Скорочення парку – найскладніша проблема АПК»
- Процес скорочення технопарку ще довго буде однією з найскладніших проблем АПК
Процес скорочення паркуще довго буде однією з найскладніших проблем АПК
Віктор Ситник: «На жаль, негативний процес скорочення парку, який мав місце у попереднє десятиліття, ще довго буде однією з найскладніших проблем АПК».
Продовження. Початок читайте в №6(050).
Особливої уваги заслуговує оцінка дієвості ще одного джерела відновлення та оновлення техніко-технологічного обладнання сільськогосподарських підприємств – амортизації.
Історично за радянських часів амортизаційний термін використання сільгосптехніки сформувався не тільки за необхідності відновлення, але і оновлення машинно-тракторного парку, тобто коли крім фізичного зносу технічних засобів враховувався й моральний їх знос. Такий підхід прискорював перехід на техніку нового покоління, що створювало можливість широкого впровадження у агровиробництво новітніх технологій. У провідних країнах світу зазначений підхід має місце і в наш час. Однак в Україні, за існуючих економічних умов, доцільний термін амортизації техніки повинен визначатись виключно економічною доцільністю підтримки її у працездатному стані. У зв’язку з цим періодично повинна здійснюватись переоцінка техніки з урахуванням її реальної ринкової ціни. Законодавчо необхідно закріпити умови формування й використання амортизаційного фонду.
Стосовно державної підтримки відновлення та оновлення техніко-технологічного обладнання доцільно звернути увагу на наступне. У перші роки надання сільгоспвиробникам підтримки для придбання техніки вітчизняного виробництва передбачалось, що під зазначені пільги потрапляє тільки складна сільськогосподарська техніка (трактори, зернозбиральні комбайни, самохідні технічні засоби тощо), яка була відповідно і дорожчою у порівнянні з іншими машинами та знаряддями. Такий підхід пояснювався низькою купівельною спроможністю агровиробників. Через це держава надавала їм підтримку у придбанні дорогої техніки, а відносно дешевші технічні засоби вони купували самостійно. Однак зараз на умовах державної підтримки реалізується надто широка номенклатура техніки: як складної мобільної, так і відносно простих за конструкцією і дешевих за ціною машин та знарядь, вироблених вітчизняними заводами. Це призводить до ряду недоліків.
По-перше, наведена форма залучення широкої номенклатури техніки до реалізації за державною підтримкою не супроводжувалась формуванням дієвої системи її відбору. Наприклад, за результатами державних приймальних випробувань дослідного (ретельно виготовленого) зразка нової техніки випробувальні установи отримували прийнятні показники призначення, що характеризують його роботу, і їх експертна комісія брала до уваги при включенні техніки до переліку придбання її за державною підтримкою. Та вже в процесі промислового виробництва зазначеної техніки більшість вітчизняних заводів виготовляють її без відповідної підготовки виробництва: тобто без створення спеціальної оснастки, штампів, стапелів, кондукторів, різних пристосувань тощо. В результаті цього техніка, поставлена сільгоспвиробникам за програмами державної підтримки, має гіршу якість, ніж її дослідний зразок, який успішно пройшов державні приймальні випробування. Наведене має місце ще й тому, що агротехніку виготовляють не серійно, а окремими партіями, як правило, до сезону.
За таких обставин сільгоспвиробникам складно самостійно визначитись: яка з техніки вітчизняного виробництва заслуговує на увагу, а яку слід "обходити стороною". Тут вагоме слово могли б сказати науково-дослідні установи, якби вони мали змогу проводити дослідно-виробничі випробування нової техніки у різних природно-кліматичних зонах. Це дало б реальну комплексну оцінку нової техніки, а також рекомендації виробникам техніки щодо її поліпшення, а користувачам – щодо ефективного її використання. На жаль, держава на такі цілі коштів не виділяє, хоча за радянських часів ця форма роботи широко практикувалась.
Поступово утверджується суспільна думка, що сільськогосподарська техніка й обладнання вітчизняного виробництва мають низькі показники призначення, низьку технологічну надійність і їх недоцільно закупляти. Хоча в дійсності ряд технічних засобів вітчизняного виробництва мають прийнятний технічний рівень й заслуговують на увагу. Наприклад, трактори ТОВ "Укравтозапчастина", ґрунтообробна техніка ТОВ НВП "Білоцерків МАЗ" і ВАТ "Галещина, машзавод", сівалки МСНВП "Клен", техніка для доїння ВАТ "Брацлав" тощо. Доцільно зазначити, що за результатами випробування нової техніки в мережі УкрНДІПВТ ім. Л. Погорілого встановлено: 13% представленої на випробування техніки відповідає світовому рівню, 40% можна використовувати в сучасних вітчизняних технологіях, а решту цієї нової техніки недоцільно використовувати в агровиробництві України.
Крім того, зазначений підхід в умовах обмежених обсягів фінансування програми державної підтримки з придбання нової техніки, а також відсутності пріоритетності у її здійсненні призвів до розпорошення бюджетних коштів. Це одна з тих причин, які не сприяли сталому розвитку виробництва вітчизняних тракторів, зернозбиральних комбайнів та іншої самохідної техніки.
По-друге, процедура включення нової техніки у перелік для її закупівлі за державною підтримкою не передбачає обов'язковості відповідного технічного сервісу. Хоча за результатами узагальнених спостережень випробувальних установ нові технічні засоби мають високу частку відмов не з причини порушення правил експлуатації (див. рис.).
Структура відмов нової техніки, яка проходила випробування
протягом 2001-2006 рр.
По-третє, затягнувся процес реформування вітчизняного машинобудування. Має місце часта зміна власників підприємств, які, в більшості своїй, придбали їх дуже дешево і відповідно недбало ставляться до їх функціонування. Вітчизняне законодавство не регламентує і не передбачає контроль державних органів за ефективністю роботи машинобудівних заводів. За таких умов зусилля власників спрямовані не на розвиток власних машинобудівних підприємств, їх модернізацію, освоєння виробництва більш досконалої продукції, а на збереження за собою території, на якій розташовані виробничі площі, і самих виробничих приміщень. Ринкова вартість цієї землі, заводських будівель і виручка від продажу демонтованого обладнання на металобрухт принесуть власникам заводів надприбутки у порівнянні з затратами, які вони понесли при їх придбанні. В умовах низької купівельної спроможності сільгоспвиробників такий підхід цілком мотивований.
Наведене вище призвело до того, що обсяги закупівлі вітчизняними агровиробниками техніки зарубіжного виробництва щорічно збільшуються. І в 2007 році частка техніки вітчизняного виробництва склала менше 20% від придбаної техніки. Принагідно зазначу, що за минулий рік один тільки Мінський тракторний завод виготовив продукції за вартістю на більшу суму, ніж вся українська галузь тракторного і сільськогосподарського машинобудування.
У зв’язку з викладеним рекомендовано здійснити цілу низку заходів, у тому числі законодавчих ініціатив, й розробити необхідні нормативні документи, а також ініціювати відповідні урядові рішення для виведення галузі сільськогосподарського машинобудування з глибокої кризи.
За таких умов доцільним є і подальше формування, як і в 2007 році, переліку сільськогосподарської техніки іноземного виробництва, що придбавається агропідприємствами через здешевлення середньострокових кредитів.
Втрата індустріальних основ виробництва та переробки сільгосппродукції є серйозною загрозою продовольчій безпеці держави. Тому відновлення техніко-технологічного обладнання сільськогосподарських підприємств, насичення ринку вітчизняною технікою та обладнанням нового покоління є невідкладними завданнями державної технічної політики в галузі АПК.
Віктор Ситник,
перший віце-президент УААН,
академік УААН
Закінчення теми читайте в наступних номерах нашої газети.
