- На переоснащення с/г техніки планується витрачати 25 млрд грн щорічно – Мінагропрод
- 30 млрд грн необхідно щорічно на оновлення с/г техніки
- Процес скорочення паркуще довго буде однією з найскладніших проблем АПК
- Процес скорочення технопарку ще довго буде однією з найскладніших проблем АПК
- Забезпечення сільгосптехнікою до весняно-польових робіт-2008
Віктор Ситник: «Скорочення парку – найскладніша проблема АПК»
Враховуючи глибину кризи у технічному забезпеченні АПК, проблему доцільно вирішувати у два етапи.
На першому етапі більшість агровиробників повинні забезпечити стабілізацію кількісного складу наявного парку, провівши відновлювальні ремонти й поповнивши його технікою традиційної номенклатури. При цьому фінансово спроможні господарства будуть здійснювати також і закупівлю техніки нового покоління, в основному зарубіжного виробництва, що дозволить їм поступово переходити на застосування новітніх технологій виробництва сільгосппродукції.
На другому етапі необхідно здійснити масове освоєння агровиробниками новітніх технологій, під які вітчизняне сільськогосподарське машинобудування повинно забезпечити технічні засоби нового покоління з сучасним технічним сервісом, а система освіти – відповідне кадрове забезпечення. 
Для підтримання техніки в робочому стані господарства щорічно витрачають більше 6 млрд. гривень. Значну частину ремонтних робіт, які відносно прості за рівнем складності й для проведення яких не є обов’язковим залучення спеціалістів з ремонту і використання спеціального обладнання, доцільно виконувати силами самих господарств. Такі роботи складають майже 60% від загального обсягу ремонтів.
Іншу частину робіт на сучасному етапі, вартість яких складає близько 2,4 млрд. грн., для досягнення прийнятної якості ремонту, необхідно проводити в умовах спеціалізованих ремонтних підприємств. Однак в Україні із колишніх 1280 підприємств, які спеціалізувались на ремонті техніки, не змінили профіль своєї діяльності тільки 280. Через це доцільно інтенсифікувати створення на їх базі сервісних центрів із залученням як заводів-виробників техніки, так і дилерів. Але для реалізації викладеного необхідна спільна координаційна робота зацікавлених відомств, органів місцевої влади та приватних структур.
Сьогодні на ринку запчастини пропонуються багатьма посередниками. При цьому частина з них – переважно "дрібні" посередники – беруть на заводах-виготовлювачах браковані запчастини, від яких відмовилися потужні бази матеріально-технічного забезпечення, й намагаються їх продати. Окремі "добродії" організовують виготовлення запчастин за примітивними технологіями. В обох випадках запчастини реалізуються відносно дешево й без гарантії. Сільгоспвиробники в умовах дефіциту коштів ідуть на цей варіант і в результаті мають збитки. Тому комерційна діяльність як з продажу техніки, так і реалізації запчастин повинна бути ліцензованою з певними вимогами щодо обслуговування техніки в гарантійний і післягарантійний періоди, а також вчасного забезпечення сільськогосподарських товаровиробників якісними запчастинами до агромашин.
Система підготовки механізаторських кадрів нині переживає етап надто повільного оновлення. Збереглася відносно невелика кількість її закладів, певна частина з яких перейшла у статус коледжів. В умовах сьогодення значна кількість техніки, яку використовують господарства, має відносно складну конструкцію. Це стосується в першу чергу самохідної техніки і, особливо, техніки зарубіжного виробництва.
Якщо врахувати високу вартість названої техніки, то зрозумілими стають обсяги збитків у випадку її експлуатації операторами, які мають низький рівень професійної підготовки. За таких умов потужні закордонні фірми – виробники техніки – змушені самостійно вести перепідготовку наших спеціалістів, які вже мають певну базову освіту. Однак такий підхід дає ефект тільки в умовах малочисельних обсягів підготовки кадрів.
Масову підготовку механізаторських кадрів необхідно налагодити з використанням науково-методичної бази вищих навчальних закладів і науково-дослідних установ відповідного профілю, які є практично у кожному регіоні.
Крім того, науково-дослідні установи і провідні кафедри вищих навчальних закладів повинні приділяти більше уваги розробленню й дослідженню моделей функціонування агропідприємств в умовах інтенсивного їх переходу на спеціалізоване виробництво сільгосппродукції. Це в свою чергу дозволить зменшити номенклатуру техніко-технологічного обладнання, перейти на високопродуктивні технічні засоби, на базі яких можна буде успішно запроваджувати новітні технології.
Наприклад, заміна третини тракторного парку, в якому є понад 90% тракторів з потужністю двигуна 60-170 к.с, на трактори з потужністю двигуна 250-350 к.с. дало б змогу аграрному сектору щорічно економити тільки на дизпаливі більше 2,5 млрд. гривень. Крім того, лише посів у оптимальні агротехнічні строки дозволить отримати прибавку урожайності сільгоспкультур на 10-20%.
Необхідно зазначити, що сьогодні напрацьовано достатньо наукових знань щодо різних організаційних форм використання техніки, висока ефективність яких особливо проявляється в умовах використання потужної техніки для надання послуг сільськогосподарським товаровиробникам з відносно малими обсягами землекористування.
Отже, на поточний період сформовано цілу низку науково обґрунтованих пропозицій, реалізація яких позитивно вплине на технічне забезпечення АПК і поліпшення стану галузі сільськогосподарського машинобудування.
Віктор СИТНИК,
перший віце-президент УААН,
академік УААН
