Аграрний тиждень. Україна
АТУ»Аналітика»Світовий досвід»ЩО ПОЄДНУЄ БІЛОГОРОДКУ Й АВСТРІЮ?
АТУ»Аналітика»Світовий досвід»ЩО ПОЄДНУЄ БІЛОГОРОДКУ Й АВСТРІЮ?

    ЩО ПОЄДНУЄ БІЛОГОРОДКУ Й АВСТРІЮ?


    Кар’єра Сергія Іващука розпочалася просто блискуче. В 2004 році він закінчив Київський національний економічний університет за спеціальністю «Міжнародна економіка, управління міжнародним бізнесом». Наприкінці навчання доля запропонувала свого роду екзамен — чотирьох студентів з числа тих, хто мав гарні знання німецької мови і економіки, запрошували до Віденського економічного університету.
    Так Сергій потрапив у Австрію і там ще рік навчався за спеціальною програмою для студентів Східної і Центральної Європи. Вчився різним аспектам ведення бізнесу. Фінансували програму держава (Австрія) та підприємства, що прагнули залучити на роботу талановиту молодь. Сергій Петрович проходив стажування у всесвітньо відомій фірмі «Хенкель».
    Достатньо було лиш його бажання, аби продовжувати працювати в галузі міжнародної економіки. Та хлопець повернувся до рідних порогів, на Білогірщину. Далеко не всі зрозуміли і схвалили його вчинок. Говорили в очі: ти дивак, тобі ж усі заздрили! Ну що ти забув у тому селі?

    ЩО ПОЄДНУЄ БІЛОГОРОДКУ Й АВСТРІЮ?

    Проте кожна людина діє так, як підказує душа. Видно, і справді щось забув Сергій на Хмельниччині. Швидше за все, долю. Через те він має вигляд не розчарованої, а задоволеної життям людини. І прагне, аби агропідприємство «Рідний край» села Білогородка Ізяславського району, яке він очолив у 2006 році, стало не гіршим від австрійських та німецьких.
    Ох і непроста у нього задача з багатьма невідомими! На місці колишнього агроформування — самі руїни. Ферми напіврозібрані, обладнання вирізане і здане в брухт, окремі «активісти» навіть почали знімати шифер з будівель.
    — І ми прийняли непросте для себе рішення: купити у ліквідатора половину виставлених на продаж ферм, хоча ціна була досить високою, — каже Сергій Петрович. — Можливо, людина, яка керується тільки інтересами бізнесу, цього не зробила б. Але я виріс в селі і розумію селян: це ж як їм боляче дивитися на повний занепад, на ферми, куди донедавна поспішали! Треба знову їм дати можливість працювати і отримувати нормальну зарплату. Тож коли матимемо достатньо коштів, візьмемося за відновлення. А для початку придбали 288 корів і 30 нетелей. Це племінне стадо. Вже отримуємо молоко і маємо базу для нарощення поголів’я.
    Сергій Іващук намагається привнести в своє підприємство ті переваги, які бачив за кордоном — в управлінні, в підходах до праці. Звісно, не все виходить. Щоб адаптувати їх до наших умов, потрібні кардинальні зміни, в тому числі на рівні держави. Та й свідомість наших селян до цього не готова. Але молодий господар не здається: в свої 25 літ він мислить і діє, як зріла, досвідчена й поміркована людина.

    ЩО ПОЄДНУЄ БІЛОГОРОДКУ Й АВСТРІЮ?

    «Рідний край» - дочірнє підприємство відомої в області і за її межами НВА «Перлина Поділля», що хазяйнує більш ніж в десяти селах Білогірського району. Тим не менше, воно повністю відокремлене, господарює самостійно, отож керівник мусить старатися, аби відповідати архівисокому рівню материнської фірми. «Рідний край» обробляє близько 3 тис. га ріллі, вирощуючи ріпак, ячмінь, озиму пшеницю, кукурудзу. Оскільки культура землеробства тут висока, то й результати втішні.
    Молодий керівник може зарахувати собі в актив те, що організував не лише традиційні для села види діяльності. Щоб не залежати від природи, тут займаються внутрішніми та міжнародними перевезеннями. Так вдається здешевити кінцеву ціну своєї продукції й не залежати від посередників і мати достатньо обігових коштів, щоб сплачувати зарплату, податки й інші збори, можливість придбати необхідні матеріально-технічні ресурси. Нині С. Іващук здобуває ще й юридичну освіту. Отже, чимало часу проводить в Києві, де працює невеличкий відділ господарства, свого роду маркетингова служба.
    — Ми на плаву протягом цілого року, — розповідає Сергій Іващук. — Намагаємося щомісяця до 12 числа виплатити заробітну плату. Допомагаємо сільській громаді. Скажімо, брали активну участь у відкритті пам’ятника Невідомому солдату. Забезпечуємо продуктами харчування школу і дитячий садок, виділяємо їм кошти. Не обділяємо селян і при виплаті пайових. Допомагаємо дитячому оздоровчому табору, що функціонує на території Білогородки. Практично весь спектр соціальних послуг, який діє у «Перлині Поділля», ми запровадили й тут.
    - А як цей аспект співвідноситься з міжнародним досвідом? – запитую.
    - От в тому-то й полягають труднощі адаптації тієї системи до нашої, — відповідає. — Думаю, далеко не кожен капіталіст міг би вести тут свою діяльність і отримувати прибуток. А ми — успішно працюємо і взяли на себе функцію держави захищати людей. З точки зору бізнесу — це нераціонально, бо й справді не дає нам великої ефективності, високої рентабельності. Але не все вимірюється грішми й величиною прибутків. Існує багато шляхів отримання вигоди, але не всі вони моральні. Якщо ми підтримуємо школу чи дитячий садок — то це ж діти наших працівників. Якщо ми приводимо до пуття осередки культури та спортивні заклади — то це для дозвілля наших трудівників. Якщо ми дбаємо про ветеранів — то це ж наші батьки і діди, які все життя віддали праці на землі.
    А з другого боку, якщо людина знає, що її дитя неголодне, під наглядом спеціаліста, навчиться чомусь розумному й корисному, то вона й працює з більшою віддачею. Держава цим користується і переклала свою соціальну відповідальність на село. Але в той же час вона не зацікавлена у високій ціні на хліб, на продукти харчування, чим, знову ж, знижує ефективність нашої праці. Так не повинно бути в умовах ринкової економіки, ринок має діяти не частково і вибірково, в якихось певних галузях, а скрізь.
    В своїй структурі «Рідний край» має понад сто робочих місць. Стільки працівників йому й не потрібно, проте тут не думають, як їх скоротити, а як завантажити роботою. Людям треба заробляти, утримувати свої сім’ї, отже, ліпше зробити так, аби інтереси всіх в цьому плані збігалися.
    Наведу красномовний приклад. В 2006 році агроформування придбало Ізяславську РТП (ремонтно-транспортну станцію). Зараз там працює 28 чоловік. Вперше за 5 літ вони отримали можливість ремонтувати техніку. Зробили за цей час понад три десятки ходових частин, відремонтували 40 пускачів — для себе, для «Перлини Поділля» та інших агропідприємств. Там є шість автомобілів, які п’ять років не були потрібні, а зараз займаються перевезеннями. Приємно, що й казати: водії наче заново народилися. З кожним роком зменшується кількість вітчизняної техніки, а тому перед РТП стоїть нове завдання: освоїти ремонт сучасної закордонної техніки. Сергій Петрович анітрохи не сумнівається, що невдовзі так і буде. Там, каже, підібралося ядро доволі кваліфікованих фахівців.
    Підприємство «Рідний край» розпочало й будівництво. Сучасний адмінкорпус, де будуть сконцентровані управлінський склад, інженерна служба, економічно-бухгалтерський підрозділ, «виростає» на території тракторної бригади. Це для того, аби тісніше «прив’язати» управління до виробництва. Будується там і їдальня.
    Треба сказати, пайовики з великою прихильністю ставляться до молодого керівника. У жнива чи не вся Білогородка була в полі. І то сказати: до збирання мали понад 600 гектарів ячменю, 650 — пшениці, близько 750 — кукурудзи, 90 гектарів гороху.
    — Люди наші не менш працьовиті й старанні, як за кордоном, — знову порівнює Сергій Петрович. — І земля у нас прекрасна. Це конкурентна перевага України. Вона нам Богом дана, і ми мусимо цю перевагу використати. Сільському господарству треба надати пріоритетного статусу, і тоді ми могли б спокійно годувати півсвіту. Колись один розумник від науки визначив, що сільське господарство — це перша стадія економічного розвитку суспільства, промисловість — друга, вища. Та й досі ми зустрічаємо вислови на зразок: відстала аграрна країна. Цей стереотип треба ламати.
    Тож недаремно Сергій Іващук повернувся в село. Землі дуже потрібна мисляча й талановита молодь з бізнесовими амбіціями. Шкода, що таких ентузіастів все ще одиниці.
    Галина СКРИПНИК.
    Хмельницька область.





    Схожі новини
  • Робитимемо ставку на жито і тритікале
  • Реальність мрій
  • «Дуже непевна й ризикована справа — господарювати під відкритим небом»
  • НЕ БЕЗ ПРОБЛЕМ, АЛЕ З НАДІЄЮ
  • ДРУГЕ ПОКЛИКАННЯ ДІНИ КРАВЧУК

  • Комментарі


    Білогородка це моя батьківщина

    Додати комментар
    Натисніть на зображення, щоб оновити код, якщо він нерозбірливий

    Забороняється використовувати не нормативну лексику, принижувати інших користувачів, розміщувати посилання на сторонні сайти, та додавати рекламу в коментарях.

ЩО ПОЄДНУЄ БІЛОГОРОДКУ Й АВСТРІЮ?

05 грудень, Розділ Аналітика/Світовий досвід, переглядів 6 306

Кар’єра Сергія Іващука розпочалася просто блискуче. В 2004 році він закінчив Київський національний економічний університет за спеціальністю «Міжнародна економіка, управління міжнародним бізнесом». Наприкінці навчання доля запропонувала свого роду екзамен — чотирьох студентів з числа тих, хто мав гарні знання німецької мови і економіки, запрошували до Віденського економічного університету.
Так Сергій потрапив у Австрію і там ще рік навчався за спеціальною програмою для студентів Східної і Центральної Європи. Вчився різним аспектам ведення бізнесу. Фінансували програму держава (Австрія) та підприємства, що прагнули залучити на роботу талановиту молодь. Сергій Петрович проходив стажування у всесвітньо відомій фірмі «Хенкель».
Достатньо було лиш його бажання, аби продовжувати працювати в галузі міжнародної економіки. Та хлопець повернувся до рідних порогів, на Білогірщину. Далеко не всі зрозуміли і схвалили його вчинок. Говорили в очі: ти дивак, тобі ж усі заздрили! Ну що ти забув у тому селі?

ЩО ПОЄДНУЄ БІЛОГОРОДКУ Й АВСТРІЮ?

Проте кожна людина діє так, як підказує душа. Видно, і справді щось забув Сергій на Хмельниччині. Швидше за все, долю. Через те він має вигляд не розчарованої, а задоволеної життям людини. І прагне, аби агропідприємство «Рідний край» села Білогородка Ізяславського району, яке він очолив у 2006 році, стало не гіршим від австрійських та німецьких.
Ох і непроста у нього задача з багатьма невідомими! На місці колишнього агроформування — самі руїни. Ферми напіврозібрані, обладнання вирізане і здане в брухт, окремі «активісти» навіть почали знімати шифер з будівель.
— І ми прийняли непросте для себе рішення: купити у ліквідатора половину виставлених на продаж ферм, хоча ціна була досить високою, — каже Сергій Петрович. — Можливо, людина, яка керується тільки інтересами бізнесу, цього не зробила б. Але я виріс в селі і розумію селян: це ж як їм боляче дивитися на повний занепад, на ферми, куди донедавна поспішали! Треба знову їм дати можливість працювати і отримувати нормальну зарплату. Тож коли матимемо достатньо коштів, візьмемося за відновлення. А для початку придбали 288 корів і 30 нетелей. Це племінне стадо. Вже отримуємо молоко і маємо базу для нарощення поголів’я.
Сергій Іващук намагається привнести в своє підприємство ті переваги, які бачив за кордоном — в управлінні, в підходах до праці. Звісно, не все виходить. Щоб адаптувати їх до наших умов, потрібні кардинальні зміни, в тому числі на рівні держави. Та й свідомість наших селян до цього не готова. Але молодий господар не здається: в свої 25 літ він мислить і діє, як зріла, досвідчена й поміркована людина.

ЩО ПОЄДНУЄ БІЛОГОРОДКУ Й АВСТРІЮ?

«Рідний край» - дочірнє підприємство відомої в області і за її межами НВА «Перлина Поділля», що хазяйнує більш ніж в десяти селах Білогірського району. Тим не менше, воно повністю відокремлене, господарює самостійно, отож керівник мусить старатися, аби відповідати архівисокому рівню материнської фірми. «Рідний край» обробляє близько 3 тис. га ріллі, вирощуючи ріпак, ячмінь, озиму пшеницю, кукурудзу. Оскільки культура землеробства тут висока, то й результати втішні.
Молодий керівник може зарахувати собі в актив те, що організував не лише традиційні для села види діяльності. Щоб не залежати від природи, тут займаються внутрішніми та міжнародними перевезеннями. Так вдається здешевити кінцеву ціну своєї продукції й не залежати від посередників і мати достатньо обігових коштів, щоб сплачувати зарплату, податки й інші збори, можливість придбати необхідні матеріально-технічні ресурси. Нині С. Іващук здобуває ще й юридичну освіту. Отже, чимало часу проводить в Києві, де працює невеличкий відділ господарства, свого роду маркетингова служба.
— Ми на плаву протягом цілого року, — розповідає Сергій Іващук. — Намагаємося щомісяця до 12 числа виплатити заробітну плату. Допомагаємо сільській громаді. Скажімо, брали активну участь у відкритті пам’ятника Невідомому солдату. Забезпечуємо продуктами харчування школу і дитячий садок, виділяємо їм кошти. Не обділяємо селян і при виплаті пайових. Допомагаємо дитячому оздоровчому табору, що функціонує на території Білогородки. Практично весь спектр соціальних послуг, який діє у «Перлині Поділля», ми запровадили й тут.
- А як цей аспект співвідноситься з міжнародним досвідом? – запитую.
- От в тому-то й полягають труднощі адаптації тієї системи до нашої, — відповідає. — Думаю, далеко не кожен капіталіст міг би вести тут свою діяльність і отримувати прибуток. А ми — успішно працюємо і взяли на себе функцію держави захищати людей. З точки зору бізнесу — це нераціонально, бо й справді не дає нам великої ефективності, високої рентабельності. Але не все вимірюється грішми й величиною прибутків. Існує багато шляхів отримання вигоди, але не всі вони моральні. Якщо ми підтримуємо школу чи дитячий садок — то це ж діти наших працівників. Якщо ми приводимо до пуття осередки культури та спортивні заклади — то це для дозвілля наших трудівників. Якщо ми дбаємо про ветеранів — то це ж наші батьки і діди, які все життя віддали праці на землі.
А з другого боку, якщо людина знає, що її дитя неголодне, під наглядом спеціаліста, навчиться чомусь розумному й корисному, то вона й працює з більшою віддачею. Держава цим користується і переклала свою соціальну відповідальність на село. Але в той же час вона не зацікавлена у високій ціні на хліб, на продукти харчування, чим, знову ж, знижує ефективність нашої праці. Так не повинно бути в умовах ринкової економіки, ринок має діяти не частково і вибірково, в якихось певних галузях, а скрізь.
В своїй структурі «Рідний край» має понад сто робочих місць. Стільки працівників йому й не потрібно, проте тут не думають, як їх скоротити, а як завантажити роботою. Людям треба заробляти, утримувати свої сім’ї, отже, ліпше зробити так, аби інтереси всіх в цьому плані збігалися.
Наведу красномовний приклад. В 2006 році агроформування придбало Ізяславську РТП (ремонтно-транспортну станцію). Зараз там працює 28 чоловік. Вперше за 5 літ вони отримали можливість ремонтувати техніку. Зробили за цей час понад три десятки ходових частин, відремонтували 40 пускачів — для себе, для «Перлини Поділля» та інших агропідприємств. Там є шість автомобілів, які п’ять років не були потрібні, а зараз займаються перевезеннями. Приємно, що й казати: водії наче заново народилися. З кожним роком зменшується кількість вітчизняної техніки, а тому перед РТП стоїть нове завдання: освоїти ремонт сучасної закордонної техніки. Сергій Петрович анітрохи не сумнівається, що невдовзі так і буде. Там, каже, підібралося ядро доволі кваліфікованих фахівців.
Підприємство «Рідний край» розпочало й будівництво. Сучасний адмінкорпус, де будуть сконцентровані управлінський склад, інженерна служба, економічно-бухгалтерський підрозділ, «виростає» на території тракторної бригади. Це для того, аби тісніше «прив’язати» управління до виробництва. Будується там і їдальня.
Треба сказати, пайовики з великою прихильністю ставляться до молодого керівника. У жнива чи не вся Білогородка була в полі. І то сказати: до збирання мали понад 600 гектарів ячменю, 650 — пшениці, близько 750 — кукурудзи, 90 гектарів гороху.
— Люди наші не менш працьовиті й старанні, як за кордоном, — знову порівнює Сергій Петрович. — І земля у нас прекрасна. Це конкурентна перевага України. Вона нам Богом дана, і ми мусимо цю перевагу використати. Сільському господарству треба надати пріоритетного статусу, і тоді ми могли б спокійно годувати півсвіту. Колись один розумник від науки визначив, що сільське господарство — це перша стадія економічного розвитку суспільства, промисловість — друга, вища. Та й досі ми зустрічаємо вислови на зразок: відстала аграрна країна. Цей стереотип треба ламати.
Тож недаремно Сергій Іващук повернувся в село. Землі дуже потрібна мисляча й талановита молодь з бізнесовими амбіціями. Шкода, що таких ентузіастів все ще одиниці.
Галина СКРИПНИК.
Хмельницька область.





Схожі новини
  • Робитимемо ставку на жито і тритікале
  • Реальність мрій
  • «Дуже непевна й ризикована справа — господарювати під відкритим небом»
  • НЕ БЕЗ ПРОБЛЕМ, АЛЕ З НАДІЄЮ
  • ДРУГЕ ПОКЛИКАННЯ ДІНИ КРАВЧУК

  • Комментарі


    Білогородка це моя батьківщина

    Додати комментар
    Натисніть на зображення, щоб оновити код, якщо він нерозбірливий

    Забороняється використовувати не нормативну лексику, принижувати інших користувачів, розміщувати посилання на сторонні сайти, та додавати рекламу в коментарях.