Над прірвою у пшениці

09 June, Розділ Новини, переглядів 1 759

Михайло ОДІНЦОВ,

доктор економічних наук, професор.

ЧЕРЕЗ брак будь-якого глузду стосовно використання української землі у наших доморощених нікчемних реформаторів природний божий дар нації перетворюється на предмет постійної хвальби: «Ми найрозумніші у світі, бо виходимо на перші місця з експорту зерна!»

Насправді виконується замовлення на знищення аграрного сегмента країни, а за ним — і всієї країни. А з точки зору світової економічної науки — це захоплення національної диференціальної земельної ренти, що, за тлумаченням української економічної енциклопедії, є чистим доходом землевласників або фермерів і орендарів, пов’язаним із використанням середніх та найкращих за родючістю і місцем розташування вгідь на світовому обмеженому земельному ринку.

До чого призводить тотальна монополізація аграрного виробництва, зокрема зернової галузі, можна дізнатися з аналізу щодо використання пшениці, кукурудзи і ячменю у середньому за 2011 — 2015 роки в ряді розвинених країн і в Україні (табл. 1).

Як бачимо, витрачаючи від двох третин до половини зерна на внутрішні потреби, Канада, Франція, Німеччина і Польща спочатку роблять усе для гарантування національної продовольчої безпеки і достатнього харчування власного населення м’ясними і молочними продуктами і лише після цього спрямовують продовольче і фуражне зерно на експорт. Німеччина навіть імпортує значний обсяг зерна для утримання понад 25 млн поголів’я свиней.

Звільнивши сільських виробників від податків та використовуючи власну кормову базу, Польща домоглася, що в країні тепер найнижчі ціни на харчові продукти в Європі. Це якраз і стало основою підвищення доходів поляків.

Наші ж монополісти хваляться тим, що ми виходимо на провідні місця на світовому ринку пшениці, кукурудзи і соняшникової олії, не піклуючись про достатнє харчування свого населення.

Насправді ж за рахунок експорту зерна, олії та сирого металу Україна виходить на перші місця у світі за кількістю мільярдерів. Про те, який виторг має країна від сировинного експорту сільськогосподарських і промислових товарів, видно з результатів зовнішньоекономічної діяльності за ряд років (табл. 2).

З цих показників видно, що частина наших урядовців, сліпо виконуючи настанови закордонних консультантів і не зважаючи на рівень доходів власного народу, планомірно розбудовує Україну як сировинний придаток західних держав.

Про яку Європу можна говорити у монополізованій країні при середніх доходах українців 8970 $ на рівні Шрі-Ланки та Монголії, у чотири-п’ять разів нижче Німеччини і Франції та у два з половиною-три рази нижче доходів населення Польщі з доходом 22790 $, Угорщини — 2280 $, Словаччини — 26110 $, Чехії — 26740 $. Середньомісячна зарплата українців знизилася до 220 $, тоді як у німців і французів вона перебуває на рівні 4100, казахів — 660, росіян — 490, грузинів — 470, білорусів — 450 $.

Тотальне знищення агропромислового комплексу і всієї економіки України почалося з ухвалення у 1996 році Закону ВР «Про захист від недобросовісної конкуренції» (07.06.1996 №236/96 — ВР), коли була вилучена стаття 12-та Закону ВР «Про захист економічної конкуренції» від 5 березня 2002 року, яка визначала, що монопольним визнається становище суб’єкта господарювання, частка якого на ринку певного товару перевищує 35 відсотків. Ліквідація на законодавчому рівні цієї складової досконалого ринку відкрила шлях до безконтрольного панування монополій в Україні.

Обмеження нормою 30-35 відсотків контролю монополій застосовують уже багато років усі розвинені держави. У практиці цих держав найпоширенішим засобом приборкання монополізму, відповідно до антимонопольного законодавства, є квотування виробництва і реалізації товару, оподаткування і ціноутворення на ринку. Одночасно цей метод є і основою індикативного (себто рекомендаційного) планування економіки. Зокрема, у Франції, де діє Генеральний комісаріат з планування при президенті, вже понад 50 років розробляються плани розвитку економіки за 5-річками.

Ефективною системою сучасного господарювання, що застосовується в європейських державах з 90-х рр. минулого століття, стала кластеризація виробництва. За визначенням професора Гарвардського університету, радника президента США Майкла Портера, кластер — це група географічно сусідніх взаємопов’язаних компаній (постачальників, виробників та ін.) і пов’язаних з ними організацій (освітніх закладів, органів державного управління, інфраструктурних компаній), що діють у певній сфері і доповнюють одне одного. Стосовно аграрного сегмента економіки України це може звучати як добровільне самоврядне мережеве територіально-галузеве об’єднання самостійних виробників сільськогосподарської продукції, переробних підприємств, організацій інфраструктури, освіти, науки та органів влади з метою виробництва на інноваційній основі продуктів харчування населення і сировини для промисловості, досягнення високої конкурентоспроможності функціонування аграрного сектора економіки на національному і світовому ринках.

Кластери сприяють підвищенню конкурентоспроможності галузей економіки, територій, регіонів і в цілому країни. Одночасно кластеризація є дієвою системою боротьби з корупцією. Наприклад, за рахунок кластерів Фінляндія, маючи всього 0,5% світового лісового ресурсу, дає 10% світового експорту деревообробки і 25% — паперу. На телекомунікаційному ринку Фінляндія забезпечує 30% світового обладнання мобільного зв’язку і 40% — мобільних телефонів. За рахунок кластеризації Данія на 68% запанувала на світовому ринку бекону.

Позаяк маю понад два десятки років практичної роботи аграрним економістом та більше десятка — викладання макро- і мікроекономіки в університеті, мені не потрібен Майкл Портер. Методика індикативного планування аграрного сектора економіки України викладена мною у журналі «Економіка АПК» (№8 за 2014 р.) у статті «Прогнозування конкурентоспроможного розвитку аграрного виробництва на основі індикативного планування». Щодо методології кластеризації аграрного виробництва України, то на сьогодні єдина стаття з цієї проблеми опублікована в міжнародному журналі «Бізнес Інформ» Харківського національного економічного університету.

Вважаю: якщо терміново не розпочати роботу з кластеризації економіки, особливо аграрного сектору, то при інфляції 40% в будь-який момент може розвинутися гіперінфляція, подолати яку не допоможуть ніякі інвестиції західних країн і транші МВФ.

Нашим доморощеним олігархам слід усвідомити, що коли таке станеться, то їхні мільярди перетворяться на нулі. То чи не краще вже тепер частину цих капіталів пустити на оновлення вмираючої держави, чи чекати її смерті і загинути разом із нею?

Досвідом розвинених країн, де вже впроваджена кластеризація виробництва, доведено кратне збільшення доходів населення, зокрема і працівників села. За рахунок кластеризації буквально за один рік сільські товаровиробники в Україні можуть додатково отримати понад 100 мільярдів грн доходів, з них — близько 20 мільярдів заробітної плати та понад 6 мільярдів соціальних нарахувань.

На жаль, в Україні не тільки нема законів, які сприяють створенню і розвитку кластерів в різних галузях економіки — із вуст урядовців не чути навіть цього слова. Наше законодавство не забороняє створення і функціонування асоціацій, спілок, союзів, різних форм об’єднань виробників, подібних за функціями до закордонних кластерів, що проголошені Європейським кластерним меморандумом. Кластери можуть створюватися в будь-якій галузі економіки, де вже визріли відповідні умови. Проте умови треба створювати, насамперед готуючи до цього людей.

P.S. Наша газета запрошує до розмови на порушену відомим у державі економістом Михайлом Одінцовим тему широке коло своїх читачів, усіх, кому не байдужа доля України.