«НАШЕ РЕМЕСЛО – ХЛІБ»

15 March, Розділ Особистість, переглядів 7 412

Пам'ять. Всі пам'ятають диктаторів, великих вождів або революціонерів. А чи пам'ятаємо ми людей, які вирощували хліб? І не тільки для свого покоління, а й для нащадків.

Миронівський інститут пшениці ім.В.М.Ремесла відомий у всьому світі. За багаторічну історію його існування тут створено і передано на державне сортовипробування 191 сорт 18 сільськогосподарських культур, серед яких шедеври світової селекції – сорти озимої пшениці Українка та Миронівська-808. І якщо виведена 1924 р. Українка довгий час була світовим еталоном якості хліба, а середня її урожайність у нашій країні становила 12 ц/га, то Миронівська-808, маючи високі хлібопекарські якості, прославилася врожайністю від 50 і вище ц/га. За виведення сортів пшениці інтенсивного типу Миронівська-264 і Миронівська-808 Василеві Миколайовичу Ремеслу 1963 р. було присуджено Ленінську премію, а 1966 р. – звання Героя Соціалістичної Праці.
Мабуть, пригадалися тоді Василеві Михайловичу слова, які він частенько чув у дитинстві від діда: «Наше ремесло – хліб. Від цього і прізвище своє несемо. Тому довічно повинні вирощувати хліб людям на добро».
Народився Василь Ремесло 10 лютого 1907 року в с. Теплівка Пирятинського району Полтавської області. Батько Микола Калістратович часто брав його з собою в поле і захопив сина своїми розповідями про секрети господарювання на землі. Тож після закінчення середньої школи в Лубнах Василь не вагаючись пішов учитися на агронома до новоствореного Маслівського інституту селекції і насінництва ім. К.Тимірязєва. Вже за студентських років у майбутнього вченого пробудився потяг до наукової роботи. Василя особливо зацікавила колекція рослин із 6 тисяч зразків, де тільки пшениць було сотні. За кожним зразком треба було вести спостереження, порівнювати з іншими, узагальнювати, робити висновки. Тож перший крок до майбутньої роботи селекціонера було зроблено саме в Маслівці.
Після закінчення інституту молодий агроном-насіннєвод працював на Дербентській станції Всесоюзного інституту рослинництва, потім на Ново-Урецькій (Ульяновській) селекційній станції. Справжньою школою селекційної роботи, як стверджував сам Василь Миколайович, стала для нього робота на Поволжі (1932-1938 рр.) під керівництвом видатного вченого-селекціонера й знавця методики дослідницької роботи академіка Петра Никифоровича Констянтинова.
Тут Василь Миколайович відбирав зразки, схрещував їх і знову відбирав. Змінював стадію яровизації, сіяв ярицю восени, а навесні відбирав уцілілі рослини. «Мужні» пагони, які зберегли життєздатність у сильні морози, потрібно було всебічно вивчити, тому що вони мали силу протистояти природним негараздам. До їхньої сили ще б і могутнє колосся! Але пшениця пручалася, не хотіла успадковувати набуті цінні ознаки. Тож коли на його дослідні ділянки приїжджали видатні вчені, такі як Микола Іванович Вавилов і Василь Якович Юр'єв, він ловив кожне їхнє слово, кожну пораду. Тоді й збагнув – щоб прищепити непокірливій і загадковій пшениці корисну ознаку, потрібно більше дізнатися про рослину й обов'язково навчитися розмовляти з нею мовою селекціонера.
Те, що селекційна робота – його доля, Василя Миколайовича переконувало саме життя. Була й робота в Наркомземі, з якої пішов, бо «не відчував імпульсу до життя». Вивчав «хромосомну теорію» у Всесоюзному інституті рослинництва, але й цитогенетиком не став. Бо весь час сумував за пшеничним полем.
Самостійну селекційну роботу В.М.Ремесло почав вести у 1938-1941 рр. на Сєверодонецькій селекційній станції. Готував Тарасівську остисту до передачі на державне сортовипробування, та наукову роботу обірвала війна.
Старший лейтенант Ремесло пройшов нелегкий шлях від Сталінграда до самого Берліна, воюючи у складі 126-ї гвардійської дивізії реактивної артилерії. А у речовому мішку всю війну з ним були зернятка пшениці. Згадував потім, як часто снилося йому пшеничне море, що хвилюється від вітру і, здавалося, руки після такого сну пахли не порохом, а хлібом.
Після демобілізації у серпні 1947 р. Василь Миколайович повернувся на Сєверодонецьку держселекстанцію на посаду заступника директора з наукової роботи. Проте душею прагнув працювати на Миронівській селекційно-дослідній станції, де бував ще студентом на екскурсіях. 1 березня 1948 р. його бажання здійснилося. Через 20 років, уже зрілою людиною, Василь Ремесло повернувся у рідні місця.
Його призначили одночасно на дві посади: заступником директора з наукової роботи та завідувачем відділу селекції озимої пшениці, в якому крім нього працювала ще технік-лаборант Катерина Миколаївна Майданик.
На той час у країні висівалися сорти озимої пшениці з урожайністю 25-30 ц/га, що вже не задовольняло господарників. До того ж, Миронівська селекційна станція під час війни втратила майже весь свій багатий селекційний матеріал. Після славнозвісного первістка –Українки – жодних вартих уваги селекційних досягнень серед сортів озимини не було.
Василь Миколайович почав з аналізу ситуації, що склалася. Щодо здатності сортів пшениці переходити із ярих в озимі і навпаки, про яку було відомо ще з 30-х років, розмірковував: «Як закріпити отримані властивості?». Вчений поставив перед собою завдання не лише розробити нові прийоми отримання оригінального вихідного матеріалу для наступної селекції, а й одразу створити необхідні форми. Метод мав народжуватись і набирати сили разом з майбутніми сортами.
Ще працюючи селекціонером на Дону, він зібрав насіння дуже перспективного матеріалу пшениці. З нього й вийшли знамениті сорти миронівських пшениць. Яру пшеницю висівали у різні терміни і дослідним шляхом встановили, що саме від оптимальних строків сівби залежить отримання культур зі стійкими озимими властивостями. Звідси випливав ще один важливий висновок – за різних умов генетичний механізм рослин пшениці працює по-різному, і цю особливість можна використовувати для створення нових сортів. «Ми не розраховували отримати озимі сорти на першому етапі безпосередньо із ярих. Виведенню нових сортів озимої пшениці передував десятирічний експериментальний період роботи, під час якого створювався вихідний матеріал для селекції», – згадував пізніше Василь Ремесло. З кожним роком досліди з трансформації ярих пшениць в озимі ставали дедалі масштабнішими і захоплюючими. В них брали участь десятки людей. Василь Миколайович заглиблювався в усі деталі, першим приходив на поле й останнім повертався з нього.
1953 р. виділено зразок за номером 264, а через чотири роки його передано на державні сортовипробування під назвою Миронівська-264. Дуже швидко цей сорт став популярним, його висівали на площі у 2 млн. га. Може, посіви й надалі зростали б, але несподівано, навіть для самого вченого, наступний сорт Миронівська-808 перевищив його за всіма показниками. Легко переносить суворі і малосніжні зими, морозостійкий, не обсипається при дозріванні, стійкий до іржі, дає високі врожаї при малих нормах висіву, – так захоплено про цей сорт відгукувались аграрії. «808-ма» перевищувала місцеві районовані сорти на 10-15 ц/га, і заміняли їх всюди: в Білорусі, Прибалтиці, Поволжі, Дагестані. Більш розповсюдженого сорту пшениці не було на світі: вона займала до 9 млн. га посівних площ. А незабаром у неї з'явилися і сестри – Миронівська Ювілейна і Миронівська Покращена. Перша з них дала в Союзі намолот зерна 100,3 ц/га. А восени 1976 р. прийшла телеграма із Чехословаччини про намолоти у 100,6 та 109 ц/га!
Заслуга Василя Миколайовича Ремесла полягала в тому, що він уперше в історії селекції запровадив плановість у створення нових сортів озимих пшениць. Вони стали з'являтися за графіком, ніби сходили із селекційного конвеєру.
Ті, хто знав ученого особисто, згадують, що він умів на будь-яку справу дивитись очима людей, які за неї відповідають. Говорив зазвичай тихо, з усмішкою, а під час напружених моментів жнив ставав зовсім небагатослівним. Був хазяїном слова, не кидав їх на вітер, не годував обіцянками. Цінував час – свій і інших. Від нього завжди йшов спокій і впевненість, що передавалося навколишнім. На поле до глибокої старості ходив тільки пішки, молоді ледве встигали за ним. Аналізи й обробку вихідного матеріалу робив сам, засиджуючись над арифмометром під час жнив до третьої години ночі, а вже о сьомій ранку був у кабінеті. Спиртного не вживав, однак був запеклим курцем. Любив фізкультуру й спорт, полювання, художню самодіяльність. Разом із дружиною жодного кіносеансу в клубі не пропускав, аж до появи телевізорів.
Василя Ремесла, як справжнього вченого, часто переслідували невдачі, гіркота несправедливості, сумнів у своїх силах. Але він не здавався, стійко переборював усі труднощі. А на питання, як йому вдалося зробити те, чого не змогли інші, він лише знизував плечима: «Мабуть, уся справа в ретельній роботі, в наполегливості, в умінні». Він як ніхто інший відчував, що селекція – це сплав науки й мистецтва, але чого більше – вагався із відповіддю. Маючи великий досвід і досягши значних результатів у роботі, Василь Миколайович неодноразово підкреслював, що створення сорту, навіть високоврожайного – це ще не все. Потрібно разом із сортом розробити й передати хліборобам сортову технологію.
35 років працював В.М.Ремесло у Миронівському науково-дослідному інституті селекції і насінництва пшениці, з 1964 р. – на посаді директора. Миронівка стала визнаним центром вітчизняної науки із селекції пшениці. Наслідок кропіткої, багаторічної праці вченого – створення 40 сортів зернових колоскових культур, у тому числі 19 районованих, із них – 15 сортів озимої пшениці, два сорти ярої пшениці, сорт озимого ячменю і сорт озимого тритікале. Професор, доктор сільськогосподарських наук, член Академії наук СРСР і Всесоюзної академії сільськогосподарських наук, автор 230 наукових праць, Василь Миколайович Ремесло за наукові досягнення ставав двічі Героєм Соціалістичної Праці, лауреатом Державних премій.
Його життєвий шлях закінчився 4 вересня 1983 року. Та справу видатного українського вченого продовжують його учні. «Миронівку» і тепер сіють на українських ланах та за кордоном. Селекціоновані ним сорти й понині є донорами для сортів пшениць як вітчизняної, так і зарубіжної селекції. З 1984 р. Миронівський інститут пшениці носить ім'я В.М.Ремесла.

Вікторія ЗОРКА
Фото з архіву родини В.М.Ремесла