Аграрний тиждень. Україна
» » У пошуках руна
» » У пошуках руна

    У пошуках руна


    У колишньому Радянському Союзі з його величезними армією, міліцією і тюрмами вівчарство розкошувало. Овеча вовна йшла на виготовлення солдатських та офіцерських шинелей, рукавичок, шапок. Шкільна форма, нехай і не французького покрою, теж шилася з вовняних тканин. Або костюми з натуральної вовни для модниць! Та й чи не найдешевше м’ясо теж було куди подіти.

     

     

    Коли 1995 року на зміну державному замовленню прийшов «дикий ринок», армія перейшла на дешеву синтетику, а шкільна форма стала необов’язковою (і так само не завжди натуральною), вівчарство почало занепадати. Найбільшої шкоди галузі завдала недоброякісна китайська та в’єтнамська синтетика, що тільки й була по кишені зубожілим українцям. Водночас на прилавках супермаркетів з’явилась австралійська та новозеландська баранина: виморожена, зате відносно дешева.

    За таких умов, зрозуміло, українське вівчарство не витримало конкуренції.

     

    Регіональні спроби

    У січні 2010-го на Харківщині взялися рятувати галузь, затвердивши програму її розвитку, розроблену спільно з науковцями Харківського інституту тваринництва НААН України. Тоді всім здавалося, що довести отару в регіоні до 70 тис. голів за п’ять років - справа легка. Бо крім місцевого бюджету, на розвиток вівчарства чимало коштів виділяла за трьома програмами держава. Вівчарі отримували дотації не тільки за утримання вівцематок і ярок старше року чи за програмою «Селекція», а й за здану вовну. Скажімо, агрофірмі «Киселі», де працює один із трьох в Україні репродукторів плодючих романівських овець, держава раніше компенсувала за цими програмами 100-150 тис. гривень. Але торік вівчарям з бюджету не капнуло ні копійки.

    Власне, «Киселі» виживають за рахунок того, що утримують 320 вівцематок, отож продають овець по 35-40 грн. за кілограм живої ваги та ще й реалізують баранину в райцентрі. А от із вовною та шкірами гендля не виходить. За словами директора господарства Ігоря Степанова, затрати на те, щоб відвезти тонну настриженої вовни до Харкова на мийку, набагато більші, ніж виручка за неї. Та й шкури теж нікому не потрібні, бо в магазинах і на базарах продається вдосталь турецьких кожушків на різний смак. Ігор Степанов пригадує, як вони для почину вичинили п’ять овчин і намагалися їх продати. Втім, зрештою просто роздали своїм працівникам, які мають авто: ті застелили ними сидіння своїх машин.

    А фермер із Богодухівщини Анатолій Васенін додає до всього сказаного: кваліфікованому «перукарю», який стригтиме овець, потрібно заплатити більше, ніж коштує вовна. Така економіка вирощування вівці…

    Тим часом не випадково агрофірма «Барвінківська», що має найбільше на Харківщині стадо мериносних овець, сьогодні шукає покупця на племінне поголів’я.

    Словом, до розквіту галузі ще далеко.

    «За останні три роки поголів’я цих тварин в області зросло, - оптимістично каже перший заступник начальника Департаменту агропромислового розвитку Харківської ОДА Олена Кулик. – Хоча ці цифри ще аж ніяк не можна порівняти з тими, коли Україна була лідером галузі вівчарства в СРСР, утримуючи в колгоспах 10 млн. овець! У ті часи в області випасалася 260-тисячна отара, лише в племінному господарстві «Іллічівське» Барвінківського району тримали майже 150 тис. голів. Нині ж в усіх господарствах Харківщини набереться їх вдесятеро менше».

    З великотоварного вівчарство перетворилося на дрібнотоварне, констатує Олена Кулик. Вівчарські комплекси зруйновані, тож 300 тис. га пасовищ в області найчастіше використовуються нераціонально.

    Чому вівчарство виявилося найнезахищенішою галуззю тваринництва? На це також є відповідь.

     

    Шанси є

    Олена Кулик, а також чимало тих, хто належать до оптимістів, переконані: вівчарство таки можна відродити. Мовляв, хоча галузь і сягнула дна, але тепер поволі піднімається на поверхню. Зважте, баранина на ребрі, що колись не надто цінувалася, сьогодні на ринках коштує, як телятина. Щороку більшає любителів шашликів і шурпи... Тож оптимізм чиновниці пов’язаний, перш за все, саме з розвитком м’ясного вівчарства. Адже ринок стає прихильнішим до нього.

    Директор Харківського інституту тваринництва НААН Іван Помітун запевняє, що 300 тис. га пасовищ - це можливість утримувати 300 тис. овець «лише на тому, що Бог послав». Власне, 10% земель, які вважаються в області невгіддями, могли б стати прекрасними пасовищами. Дехто додає: це ще й відродження хутірської системи «неперспективного» нині села (завдяки відданості вівці з боку деяких фермерів) та захист землі від ерозії.

    Проте, щоб утримувати великі отари овець за сучасними технологіями, потрібно «пробудити» попит українців (а може, й іноземців, плануючи експорт) на продукцію вівчарства. Та як?

    Не так давно відбулась урядова нарада щодо відродження легкої промисловості в Україні, від якої галузь вівчарства залежить майже напряму. Якщо після декларацій чиновників щось реально буде зроблено для стимулювання виробництва, то галузь розвиватиметься.

    Ще один серйозний аргумент, над яким також варто замислитися: проблема передачі земель під пасовища тим, хто займається вівчарством. І такі землі не повинні розорюватися, як це відбувається у деяких районах. А поки що, з іншого боку, маємо випадки, коли у вівчарів відбирають землі, та ще й засіяні багаторічними травами. Так сталось, скажімо, у Киселях.

    За науковими дослідженнями і розрахунками І. Помітуна, розвинене вівчарство України може і повинно вписатися в європейський ринок. Тоді не було б проблем із реалізацією вовни. До речі, саме те, що деякі українські підприємці самотужки відшукали дорогу до Європи, спричинило підвищення ціни на вовну в Україні з 6 до 18 грн. за кілограм. Баранина ж Європою взагалі не квотується - постачай, скільки зможеш. Щоправда, європейці хочуть отримувати її великими партіями, а ми ще не маємо відповідного поголів’я.

     

    «А Баба-Яга проти?»

    Одвічні песимісти, навпаки, кажуть, що вівчарство - справа складна. Бо в нашій зоні потрібно мати капітальні кошари, дбати про недешеве ветеринарне обслуговування, систему заготівлі продукції в умовах, коли заготівельні контори сільгоспкооперації спочили у Бозі. Отже, не така уже й проста наука ведення вівчарства! Словом, руйнувати легше, ніж будувати. І без належної, системної державної підтримки тут не обійтися.

    Потрібно міняти й психологію українця, який ставився б до баранини з такою ж цікавістю, як до свинини й сала, і розумів, що охолоджена вітчизняна корисніша від замороженої закордонної. Щоправда, перепоною на цьому шляху можуть стати сучасні гіпер- і супермаркети (на гігантоманію ми, на жаль, поки що не перехворіли). Повинна розширити рецептуру виробів із баранячого м’яса, нині досить обмежену, і переробна промисловість. Або ж підприємства, які виготовляють напівфабрикати. Бо нині овець частіше продають поштучно перекупникам і ресторанам, а також охочим до шашликів. Тому і ринок збуту овечого м’яса обмежений. Ті ж самі проблеми «процвітають» і в молочному вівчарстві.

    Та головне, потрібно покращувати життя кожного українця вже сьогодні. Бо якщо в нього гулятиме вітер у кишенях, то про вовняні костюми та шашлики з баранини він і його родина лише мріятимуть.

     

    Замість резюме…

    Хоч і прославляють українці на весь світ сало за його унікальні властивості, але й за баранину на Слобожанщині є кому замовити слово. Так, ректор Харківського університету харчування і торгівлі Олександр Черевко якось переконував мене, що м’ясо овече - дієтичне, не спричиняє алергії у дітей, адже вівця поїдає траву, дуже не любить хімії. А бринза з овечого молока - взагалі унікальний продукт.

    Чому ж тоді за останні 20 років поголів’я овець в області скоротилося у 20 разів, і вівчарство стало збитковим? Та хіба лише на Харківщині?..

     

     

    Олег ЗАРИЦЬКИЙ,

    Харківщина

     





    Схожі новини
  • Чому зазнають фіаско спроби відродити вівчарство на Херсонщині
  • Особливості вівчарства Хмельниччини
  • Витоки відродження
  • Вівцям і козам - пасовища, бюджету – гроші
  • “Бідна” овечка, але своя

  • Додати комментар
    Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив

    Забороняється використовувати не нормативну лексику, принижувати інших користувачів, розміщувати посилання на сторонні сайти, та додавати рекламу в коментарях.

У пошуках руна


У колишньому Радянському Союзі з його величезними армією, міліцією і тюрмами вівчарство розкошувало. Овеча вовна йшла на виготовлення солдатських та офіцерських шинелей, рукавичок, шапок. Шкільна форма, нехай і не французького покрою, теж шилася з вовняних тканин. Або костюми з натуральної вовни для модниць! Та й чи не найдешевше м’ясо теж було куди подіти.

 

 

Коли 1995 року на зміну державному замовленню прийшов «дикий ринок», армія перейшла на дешеву синтетику, а шкільна форма стала необов’язковою (і так само не завжди натуральною), вівчарство почало занепадати. Найбільшої шкоди галузі завдала недоброякісна китайська та в’єтнамська синтетика, що тільки й була по кишені зубожілим українцям. Водночас на прилавках супермаркетів з’явилась австралійська та новозеландська баранина: виморожена, зате відносно дешева.

За таких умов, зрозуміло, українське вівчарство не витримало конкуренції.

 

Регіональні спроби

У січні 2010-го на Харківщині взялися рятувати галузь, затвердивши програму її розвитку, розроблену спільно з науковцями Харківського інституту тваринництва НААН України. Тоді всім здавалося, що довести отару в регіоні до 70 тис. голів за п’ять років - справа легка. Бо крім місцевого бюджету, на розвиток вівчарства чимало коштів виділяла за трьома програмами держава. Вівчарі отримували дотації не тільки за утримання вівцематок і ярок старше року чи за програмою «Селекція», а й за здану вовну. Скажімо, агрофірмі «Киселі», де працює один із трьох в Україні репродукторів плодючих романівських овець, держава раніше компенсувала за цими програмами 100-150 тис. гривень. Але торік вівчарям з бюджету не капнуло ні копійки.

Власне, «Киселі» виживають за рахунок того, що утримують 320 вівцематок, отож продають овець по 35-40 грн. за кілограм живої ваги та ще й реалізують баранину в райцентрі. А от із вовною та шкірами гендля не виходить. За словами директора господарства Ігоря Степанова, затрати на те, щоб відвезти тонну настриженої вовни до Харкова на мийку, набагато більші, ніж виручка за неї. Та й шкури теж нікому не потрібні, бо в магазинах і на базарах продається вдосталь турецьких кожушків на різний смак. Ігор Степанов пригадує, як вони для почину вичинили п’ять овчин і намагалися їх продати. Втім, зрештою просто роздали своїм працівникам, які мають авто: ті застелили ними сидіння своїх машин.

А фермер із Богодухівщини Анатолій Васенін додає до всього сказаного: кваліфікованому «перукарю», який стригтиме овець, потрібно заплатити більше, ніж коштує вовна. Така економіка вирощування вівці…

Тим часом не випадково агрофірма «Барвінківська», що має найбільше на Харківщині стадо мериносних овець, сьогодні шукає покупця на племінне поголів’я.

Словом, до розквіту галузі ще далеко.

«За останні три роки поголів’я цих тварин в області зросло, - оптимістично каже перший заступник начальника Департаменту агропромислового розвитку Харківської ОДА Олена Кулик. – Хоча ці цифри ще аж ніяк не можна порівняти з тими, коли Україна була лідером галузі вівчарства в СРСР, утримуючи в колгоспах 10 млн. овець! У ті часи в області випасалася 260-тисячна отара, лише в племінному господарстві «Іллічівське» Барвінківського району тримали майже 150 тис. голів. Нині ж в усіх господарствах Харківщини набереться їх вдесятеро менше».

З великотоварного вівчарство перетворилося на дрібнотоварне, констатує Олена Кулик. Вівчарські комплекси зруйновані, тож 300 тис. га пасовищ в області найчастіше використовуються нераціонально.

Чому вівчарство виявилося найнезахищенішою галуззю тваринництва? На це також є відповідь.

 

Шанси є

Олена Кулик, а також чимало тих, хто належать до оптимістів, переконані: вівчарство таки можна відродити. Мовляв, хоча галузь і сягнула дна, але тепер поволі піднімається на поверхню. Зважте, баранина на ребрі, що колись не надто цінувалася, сьогодні на ринках коштує, як телятина. Щороку більшає любителів шашликів і шурпи... Тож оптимізм чиновниці пов’язаний, перш за все, саме з розвитком м’ясного вівчарства. Адже ринок стає прихильнішим до нього.

Директор Харківського інституту тваринництва НААН Іван Помітун запевняє, що 300 тис. га пасовищ - це можливість утримувати 300 тис. овець «лише на тому, що Бог послав». Власне, 10% земель, які вважаються в області невгіддями, могли б стати прекрасними пасовищами. Дехто додає: це ще й відродження хутірської системи «неперспективного» нині села (завдяки відданості вівці з боку деяких фермерів) та захист землі від ерозії.

Проте, щоб утримувати великі отари овець за сучасними технологіями, потрібно «пробудити» попит українців (а може, й іноземців, плануючи експорт) на продукцію вівчарства. Та як?

Не так давно відбулась урядова нарада щодо відродження легкої промисловості в Україні, від якої галузь вівчарства залежить майже напряму. Якщо після декларацій чиновників щось реально буде зроблено для стимулювання виробництва, то галузь розвиватиметься.

Ще один серйозний аргумент, над яким також варто замислитися: проблема передачі земель під пасовища тим, хто займається вівчарством. І такі землі не повинні розорюватися, як це відбувається у деяких районах. А поки що, з іншого боку, маємо випадки, коли у вівчарів відбирають землі, та ще й засіяні багаторічними травами. Так сталось, скажімо, у Киселях.

За науковими дослідженнями і розрахунками І. Помітуна, розвинене вівчарство України може і повинно вписатися в європейський ринок. Тоді не було б проблем із реалізацією вовни. До речі, саме те, що деякі українські підприємці самотужки відшукали дорогу до Європи, спричинило підвищення ціни на вовну в Україні з 6 до 18 грн. за кілограм. Баранина ж Європою взагалі не квотується - постачай, скільки зможеш. Щоправда, європейці хочуть отримувати її великими партіями, а ми ще не маємо відповідного поголів’я.

 

«А Баба-Яга проти?»

Одвічні песимісти, навпаки, кажуть, що вівчарство - справа складна. Бо в нашій зоні потрібно мати капітальні кошари, дбати про недешеве ветеринарне обслуговування, систему заготівлі продукції в умовах, коли заготівельні контори сільгоспкооперації спочили у Бозі. Отже, не така уже й проста наука ведення вівчарства! Словом, руйнувати легше, ніж будувати. І без належної, системної державної підтримки тут не обійтися.

Потрібно міняти й психологію українця, який ставився б до баранини з такою ж цікавістю, як до свинини й сала, і розумів, що охолоджена вітчизняна корисніша від замороженої закордонної. Щоправда, перепоною на цьому шляху можуть стати сучасні гіпер- і супермаркети (на гігантоманію ми, на жаль, поки що не перехворіли). Повинна розширити рецептуру виробів із баранячого м’яса, нині досить обмежену, і переробна промисловість. Або ж підприємства, які виготовляють напівфабрикати. Бо нині овець частіше продають поштучно перекупникам і ресторанам, а також охочим до шашликів. Тому і ринок збуту овечого м’яса обмежений. Ті ж самі проблеми «процвітають» і в молочному вівчарстві.

Та головне, потрібно покращувати життя кожного українця вже сьогодні. Бо якщо в нього гулятиме вітер у кишенях, то про вовняні костюми та шашлики з баранини він і його родина лише мріятимуть.

 

Замість резюме…

Хоч і прославляють українці на весь світ сало за його унікальні властивості, але й за баранину на Слобожанщині є кому замовити слово. Так, ректор Харківського університету харчування і торгівлі Олександр Черевко якось переконував мене, що м’ясо овече - дієтичне, не спричиняє алергії у дітей, адже вівця поїдає траву, дуже не любить хімії. А бринза з овечого молока - взагалі унікальний продукт.

Чому ж тоді за останні 20 років поголів’я овець в області скоротилося у 20 разів, і вівчарство стало збитковим? Та хіба лише на Харківщині?..

 

 

Олег ЗАРИЦЬКИЙ,

Харківщина

 





Схожі новини
  • Чому зазнають фіаско спроби відродити вівчарство на Херсонщині
  • Особливості вівчарства Хмельниччини
  • Витоки відродження
  • Вівцям і козам - пасовища, бюджету – гроші
  • “Бідна” овечка, але своя

  • Додати комментар
    Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив

    Забороняється використовувати не нормативну лексику, принижувати інших користувачів, розміщувати посилання на сторонні сайти, та додавати рекламу в коментарях.